неділя, 31 жовтня 2010 р.

МакДональдс


Сільська дитина попадаючи в місто стає тихою, спокійною і слухняною. На теренах рідного села вона все знає, а в місті ні. Все для неї велике, незнайоме, вона тримається за старшим як курча за квочкою. Виїзд за межі рідного поселення подія неординарна. Зважаючи на перераховані характеристики полюбляли працювати з сільськими школами екскурсійні агенції.
Умань, Полтава, Запоріжжя бігли екскурсійні автобуси. Ну і звично до рідного Дніпропетровська з сіл області. Є що глянути в нашому місті: музеї, театри, планетарій, історичні місця, цирк, старі та нові будови. Про одну з таких поїздок з Дібрівської середньої школи до обласного центру написано це оповідання.
Грудневого дня переглянувши в планетарії копію сільського нічного неба блудили екскурсанти кругом палацу студентів в паку Шевченка. Екскурсовод розповідала про велич царських персон і їх оточення в рішенні питань, по заснуванню міста на Дніпрі.
Ті учні котрі вчились з великими труднощами поєднували зміст словосполучень екскурсовода: милостива государиня і кріпосне право, святіша персона і небачена повія, визволительниця краю і знищення Запоріжської Січі. Дочекавшись закінчення розповіді дітлахи приступили до обов’язкової протокольною процедури в паркі ім.. Шевченко – фотографуванню на скульптурі лева.
Наступав обід. В плані поїздки були відвідини ресторації Макдональдс. Це іноземне слово манило своєю таємністю, невідомими заморськими блюдами. І взагалі було цікаво.
Нарешті екскурсійним автобус прибув до невідомого Макдональдса. Після, як нам здавалося, радянської одноманітності в сфері громадського харчування, в першій половині 90-х років минулого століття почали з’являтися як гриби після дощу різного ґатунку ресторації. Їх назви збуджували населення своєю неординарністю і таємним змістом. На то місць звичайних назв на зразок “Хвиля”, “Берізка”, “Лісова галявина”, “Левада”, “Марічка” прийшли нові “Елен”, “Дієго”, “Чікаго”, “Фудзіяма”. В них подавали старі і нові блюда, щось було гірше, щось краще. А багато що просто перейменовано: поганий м’ясний пиріг схожий на гербарій – піца, жарена соломкою картошка стала картоплею фрі, кусок м’яса – стейком. Взагалі для любителів модних слів, а не кухні то неабияке задоволення.
Поява Макдональдса в Дніпропетровські була подією феэричною як і чесно кажучи на всьому пострадянському просторі. Місяць до нього стояла черга як в передсвятковий день до залізничних кас. Потім інтерес підупав, так як особливого там нічого не було, а багатьом за станом здоров’я таке харчування шкідливе і взагалі. Вже після тієї великої першої хвилі цікавих потягнулися заморській ресторації робити виторг екскурсійні автобуси з периферії.
Отак і наш автобус підкотив до невідомого, для майже усіх дітей, закладу громадського харчування. Після короткого огляду краси будівлі та благоустрою території наш зголоднілий колектив рушив до приміщення.
Швидко вишикувались діти вітаючись з чемним працівником ресторації.
- Доброго дня.
- Доброго, а звідкіля ви.
- З Діброви.
- Це де.
- На Дніпрі.
Проходили екскурсанти в зал мимо роздумуючого працівника над питанням де саме на Дніпрі ота Діброва. Звиклі держатися на чужій території табором зайняли столи в дальнім кутку залу. Склали речі вистроїлися до кас. В вишикуваному строю з піднятими головами до цінників завмерли діти в вивченні цифр. З протилежної сторони, з-за прилавків на них дивилися працівники цього закладу. Така пауза тривала більше хвилини. Порушив її один із працівників на касі.
- Що будемо замовляти?
В відповідь тиша. А ще за півхвилини розпочався діалог між дітьми.
- Сашко, що таке гамбургер?
- То дві булочки по десять копійок, а між ними кусочок дуже маленької поганої котлетки.
- А чому він тоді коштує як відро пшениці?
- Не знаю.
- Оксанко, а що таке…
І та розмова набувала все більшого негативу до кухні цього закладу. Підсилювалась вона пропорційно розповсюдженню запаху пережареної олії.
Скінчилося все несподівано для працівників ресторації. Закінчивши вивчати, астрономічні для них цифри цін, дітлахи з такою ж швидкістю як йшли до прилавку розвернулися і пішли, немов по команді, до зайнятих ними столів. Розмістилися і почали витягувати свої домашні харчі. Ну яка мама відпусте з села в далеку дорогу дитину не давши простих сільських харчів. В той день нехитра сільська їжа була представлена в наступному асортименті: борщики на свинині і курятині, супики з домашньої лапші і фрикадельками, котлетки різних видів, відбивні, жарке, тушкована картопелька, пельмені, вареники з картоплею і печінкою, сиром, сальце копчене і не копчене, ковбаса домашня, сметана і ряжанка… Довго розписувати не буду. Скажу тільки що в інших відвідувачів цієї ресторації апетит пропав відразу. Нещасний гамбургер не міг змагатися ні за смаковими якостями ні за видовими з бройлером Павлика, а картопля фрі з Оленчиною тушкованою картоплею.
Відвідувачі покидали заклад один за іншим так і не замовивши, або не доївши замовлене в ньому. В кутку сумно сидів персонал ресторації дивлячись на таке нестандартне дійство в залі.
Треба віддати належне керівництву, їх нерви витримали до закінчення обіду. Далі їх директор бесідував з керівником екскурсії. На прощання побажав щасливо провести залившившийся час в місті і без пригод повернутися додому.
В автобусу всі зрозуміли чому так настійливо попросили залишки продуктів викинути в окремий контейнер. Безпосередньо його два працівники волокли за територію закладу. Вчителі, дивлячись на це дійство, допитували екскурсовода.
- Ну, що вони сказали?
- Що сказали?
- Так. Що?
- А сказали щоб сільських дітей до їх закладу більше не возили. Мало, що нічого не купують так ще диверсії такі проводять проти закладу.
Далі в культурній програмі був цирк. На повні шлунки виглядав весело і цікаво. Поверталися сповнені вражень вже за темна до рідного села.
Пройшло вже з десяток років після першого відвідання Макдональдса. Та інколи глянувши на нього приходять спогади про ту подію і я посміхаюсь.
1999 рік.

субота, 23 жовтня 2010 р.

Посівний календар



Можливо саме життя, а чи якийсь інший фактор заклали в наших людей віру в диво. Розумом люди знають, що цього дива ніколи не буде, а душею вірять. Вірять як дітлахи, наївно і таємно. І ці два фактори знання і віра в неможливе диво вживаються в одній особі. Не виняток і наша сім’я.
Посівний календар – диво котре з’явилося на шпальтах газет і журналів. Після переважно чудес медичного направлення ( Кашпіровського і Чумака з зарядженою водою, білих і чорних чаклунів), з’явились поради по часу посіву та посадки городини. Посівний календар замахнувся сперечатися з самою агротехнікою. З спостереженнями за природними явищами на протязі багатьох десятиліть. Ще вчора селяни міряли температуру ґрунту та його вологість, оцінювали кліматичні умови за прогнозами погоди та прикметами. А сьогодні все, це вже нікому не потрібно. Всі турботи як гора з плеч. Купляєш районну газету, там вже за селянина подумали, коли сіяти і коли сажати. На це диво піддалися навіть ті хто вирощував городину в великій кількості для продажу.
Отак і моя дружина піддалась на таку провокацію. В вечері старанно вивчила надрукований календар і завела бесіду.
- Тут пишуть що завтра до першої години дня треба висадити розсаду.
- А чому до першої?
- Пишуть місяць буде йти на зменшення і тоді треба садити все, що росте під землею.
- А який зв’язок у місяця і нашої розсади.
- Написано, коли в цей час посадити то вродить.
- Та ще Святого Юрія весняного не було, на нього завжди який негаразд у погоди прихований.
- Написано, всі садять і нам треба.
Зламався агроном, піддався умовлянням і таємній надії на диво урожай.
З рання розкинув шланги водопостачання до ділянки висадки розсади. Відкрив парникові рами. Сходив за кілометр до тракторної бригади, роздав наряди на польові роботи і вітроного до садиби.
О дев’ятій ранку з жінкою на городі почали роботи. Бігом, бігом від парника до ланки. Ямки, вода, ямки, вода., розсада… Рядочок за рядком, один за одним шикувався на ділянці. Під одинадцяту я починав проситись.
- Борисівно, давай зупинимося, відпочинемо.
- Ні. До першої вже не далеко а третина розсади не висаджена.
- Ой, щось не ладне чую.
- Сади давай, як вроде то будемо з врожаєм.
Чому до першої. Поїли б, відпочили б. А потім потихеньку і посадили б томати і перець. Ходили в голові думки, а руки все садили і садили.
О першій ми все закінчили. Посадили з пів тисячі розсади удвох. Гуділи спина й ноги, пальці рук заклякли і не гнулись. Та все таки радість, рядочками стоїть перець, томати. Робота зроблена.
- Як вродить ото вторгуємо…
- А як не вродить, посуха чи що інше?
- Вродить, календар розумні люди складають, отак просто в районній газеті його друкувати не стали б.
На краю ланки я очима рахував врожай. Томатів і перцю на продажу буде трішки. Можливо навіть тони три вугілля придбати хватить виторгу. Проглянувши ще раз ділянку пішов обідати.
А на душі все щось не так. Учора ноги крутили, і взагалі якось важкувато як на зміну погоди.
Смачний борщик у Борисівни. Після тарілочки другої наступає душевний спокій і задоволення життям. Хочеться прилягти і годинку поспати. Та цього разу щось потягнуло мене ще раз поглянути на висаджену розсаду, пройтись по двору.
З краю городу я розглядав чорну хмару, що сунула прямо на наше село і безпосередньо на двір. Вона була така чорна, що в її добрих намірах запідозрити було неможливо. Вона йшла по небу впевнено, широким фронтом, кожної хвилини посилюючи розуміння безнадійності ситуації. Ось уже вона над Звонецьким порогом і того берега не видко. Між чорним небом і Дніпром біла стіна.
От і все… Ніколи не треба рахувати виторг від врожаю наперед, погана прикмета. Посівний календар… Цілий ряд думок про нього промайнув майже миттєво. І ні одна думка не була толерантною та літературною. Ще якось кволо подумав покласти граблі з лопатою навхрест серед двору, та біла стіна зливи вже була на нашому березі.
Потекли миттєво струмки, земля укрилась льодяними кульками. Град шматав молоде листя на деревах, рубав безжалісно викохану Борисівною розсаду. А за хвилин двадцять все стихло, з’явилось сонце. Небо стало блакитне і безхмарне. На сході зникала за обрієм чорна хмара караючи підписчиків районної газети за виконання порад посівного календаря.
На городі лежала пошматована розсада. Борисівна мовчала і я мовчав. А по дворі неквапливо розносив вітер шматки районної газети.
Отак було покарано слабкість людської натури до дива.
Стали ми по старинці працювати, міряли вологість ґрунту і температуру, уважно слідкували за прогнозом погоди. А посівні календарі більше не читали. Якось співпраця з ним не склалась.

четвер, 14 жовтня 2010 р.

Дитяча мрія


Дитячі мрії!!! Пов’язані вони переважно з бажаннями, котрі можуть здійснитися тільки в дорослому віці.
Любив я ходити до большака (так звалася дорога на Миколаїв) дивитися на автомашини. Вони з'являлися з за обрію то з одного боку, то з другого, за ним же і зникали на сірій асфальтовій смузі.
В один бік рух вів до Кіровограда, з його багатоповерхівками, аеродромом та перукарнею, де любив під час поїздок голитися і стригтися мій дід. Нерідко виглядав я його край дороги, вдивляючись в напрямку порушеного кургану. Стомлений, він ви¬ходив з попутної машини, з сумками гостинців, і від нього приємно пахло перукарським одеколоном. Йшли з ним до хутора, розмовляли: невисокий дідусь, народжений на початку століття, та босоногий онук - він крок, я два.
В другий бік дороги — містечко Бобринець, з церквами та бджолярським магазином. На Ринковій площі здіймавсь там до неба старий недіючий Собор. На його дзвіниці росло деревце та літало безліч ворон. До цього містечка теж їздили у справах та до рідні в гості. Бабусі ж на свята ходили туди до церкви, ставили свічки, молилися та святили вербу й паски.
По другий бік большака — інше село з сільрадою, там жив мій дід по татку.
Такими фундаментальними знаннями географії володів я в дошкільному віці. Коло большака стоячи, мріяв стати водієм, поїхати за Кіровоград, або ж за Бобринець, далі яких я не бував ніколи, і привезти усім гостинців. У тих думках бачив, як колись дорослий приїду до хутора на автомашині й вирушу з дідом до сільради, в область та до Бобринця.
Та доки не виріс, доводилося самому проситись, щоб покатали на підводі, на бричці, чи на веломашині. Вершиною ж дитячого щастя було катання на авто — на вантажівці чи легковику, то без різниці. Головне, їхати, а їхати на колінах у водія, тримаючи кермо, то взагалі годі порівняти з чимось.
На хуторі були дві легкові машини — у дядька Василя та дядька Олексія. Стрічали їх, стом¬лених після роботи, на краю вулиці, в надії, що котрийсь таки, попри втому, зго¬диться покатати. І радості дитячій не було меж, коли вмощувались у чиєсь авто. Скільки влазило нас туди, сказати дуже важко, визирали з усіх вікон, хіба що в бага¬жнику не сиділи. Повільно їдучи вулицями села, голосно сміялися, гукали на гусей І качок, що паслися обабіч дороги.
Як мало потрібно було для щастя, і те щастя було не фальшиве, а світле та радісне! І мрія була — вирости і от так, як дядько Василь чи дядько Олексій, покатати дітей по колу двома вулицями хутора.
Минуло три десятиліття з того часу. Завітав якось на хутір мого дитинства, а точніше, на його руїни, прибрати могилки діда та бабусі. Впорався на цвинтарі та й рушив вертатися, аж тут завважив, що два малюки років шести-семи бавляться біля ще живої хати. Натиснув на гальма:
— Хлопчики, а ви чиї?
— До діда Миколи приїхали.
— А звати ж вас як?
— Мене Іванко, а його Юрко, — відповів старший.
— Сідайте, козаки, я вас покатаю, тільки дідові скажіть, щоб не хвилювався.
Двоє хлопчаків, а один навіть мій тезко Юрась їхали і сміялися, щось питали, а в мене наверталися сльози на очі. Через тридцять років стала явою моя дитяча мрія вирости й покатати на своєму хуторі діток, таких, як колись я сам був.
Зупинився біля їхньої хати, повистрибували Івась та Юрко, хвалячись перед дідом. А я вмився чистою колодязною водою, сів на лавку до старого.
— Діду Миколо, чи пам'ятає¬те мене?
— Вас, Маржанів, по породі видно. Ти Лаврівський?
— Ні, Аврамівський..- Нас ділили по Іменах дідів.
— Добрий коваль Аврам був, вали в кузні центрував, до Москви їздив ще, кажись, при Сталі¬ні. А ти чим на хліб заробляєш?
— Землю копаю, дерева саджаю, наче лісник.
— Добре діло. На хліб вистачає?
— Та коли як.
— Дітей катав, як вас колись Альоша з Василем?
— Так, діду, аж душа співала, як їхав з ними.
— Мало нас тут зосталось, десятків зо два людей.
— А чому до дітей в Бобринець не їдете?
— У гості їжджу. Тут прожив, тут мені добре. Ці старі верби пам'ятаю, як ще кілками в греблі стирчали, а вони мене — як парубкував.
Поговорили з дідом, попрощався І поїхав дорогою, якою ходив малим. Далі переїхав через большак, за сільраду, щоб уклонитися сади¬бі другого свого діда. А потім — аж за Кіровоград по миколаївській дорозі й по багатьох інших, їхав по-дитячому щасливий і радів своїй дитячій мрії, яка збулась.

пʼятниця, 8 жовтня 2010 р.

Менеджер


Постала проблема придбання нового ноутбука для співробітниці компанії. В вирішенні цього питання ми і прибули з до крамниці побутової техніки.
Простора зала з стелажами, різноманіття товару, напівсонні працівники. Поодинокі покупці вибирали товар. Декому з них розповідали продавці-консультанти про неперевершеність праски чи фотографічного апарата. Дехто сам намагався розібратися в технічних характеристиках товару. На виході з торгової зали охоронник загравав до дівчини на касі. Все підкреслювало велич крамниці.
У цій напівкосмічній невагомості до нас підійшла дівчина з опитувальним листом.
На беджі красувалось : Ілона. Менеджер. Не підіймаючи очей , натреновано посміхнулась.

- Ви вперше в нашій крамниці?
- Ні.
- Ви робили раніше придбання?
- Так.

Вона чітко йшла очима по інструкції опитування котру тримала на планшетці перед очима.

- Що ви у нас раніше купували?
- Холодильник.
- Ви задоволені?
- Ні.

Нештатна ситуація вивела її с сонливого стану. Розгублено бігала очима по інструкції. Зібрав весь свій інтелект зробила імпровізацію на межі своїх можливостей.

- Чому?

Я вирішив познущатись. І з серйозним виразом обличчя продовжив діалог.

- Ваш холодильник вночі надкусює продукти, а вранці звертає на мене.

Дівча попало в такий стран , що в комп’ютері відповідає слову “завис”.
За цим дійством із сусіднього відділу спостерігав чоловік років п’ятидесяти. Можливо то був директор магазину, можливо його замісник. Не настільки важлива посада, важливий той рівень майстерності з яким він вийшов з ситуації.

- Шановний пан, то Вам попала модель холодильника котру збирають в Україні.

Визнаю, його імпровізація була вища за мою.

Коли ми покидали крамницю менеджер ще стояла з тим же виразом обличчя і на тому місті де ми з нею вели діалог. Бідна дівчина була загнана в кут нештатними відповідями клієнта і перебувала в тому ж стані, що вище порівняний з станом комп’ютера перед перезавантаженням.
Можливо я даремно так пожартував?

пʼятниця, 1 жовтня 2010 р.

Акваріум


Захоплення… Безжалісне і неспокійне. Воно забирає твою енергію - інколи на час, а буває і на ціле життя. Не перелічити всього, що може заволодіти твоїм дозвіллям, а, почасти, і твоїми незайвими грошима.
Не оминула ця хвороба і мене. Металеві карбованці, поштові марки, рибалка - захоплення ними приходило і зникало, лишаючи на пам'ять забуті в шафах кластери, кинуті на горище сараю рибальські снасті.
І коли чергове захоплення почало згасати, подарував мені батько не новий, але ще цілком придатний акваріум. Знов прокинувся азарт. Перечитавши уважно книгу про риб та догляд за ними, освоїв перші теоретичні знання , став роздавати знайомим і друзям, на мій погляд, професійні поради. Дочекався першого вихідного, витрусив копилку - і з татом до Олександрії на ринок.
Скалярії, мечоносці, телескопи, вуалехвости, золоті рибки - очі розбігались від цього розмаїття … А на дні акваріуму в одного літнього чоловіка сиділи кілька білих жаб. „Жаби- це для городян, - міркував я,- сільська людина їх нізащо не купить, своїх у ставку досить, щоправда вони зелені і коричневі, але за жабу платити?!” Ознайомившись з усіма наявними мешканцями акваріумів, татко виторгував мечоносців. Ще придбали обладнання для підігріву води, компресор для подачі повітря, корм і пішли провідати рідню по мамі.
Мій дядько, вчитель, живе у двохповерховому будинку, і людина інтелігентна, великий трудівник - усі прекрасні якості, що я знав, йому притаманні. Після дзвінка я кинувся у відчинені двері, мало не збиваючи з ніг виховану рідню, хвальковито тримаючи перед собою банку з рибами.
- Здрастуйте. Це мої рибки для нового акваріуму. - Я грюкнув об стіл банкою так, що в неї ледь не відпало дно.
- Здраствуй, племіннику. Це хто ж тобі акваріум подарував? - запитав дядько.
- Тато.
- На свою голову, –додав тато.
- От добре. За ними ж треба наглядати…Ти вже розпитав, що для цього треба?
- Я книгу читав.
- Молодець.
Коли хтось з дітей каже, що читав книгу, вчителі слово „молодець” промовляють не як усі, а з щирою радістю. Цю їх інтонацію я не раз спостерігав, таке враження на них справляє учнівське читання.
Тато з дядьком гомоніли на кухні про життя, ми ж з сестрою розглядали банку і за сонцем і проти сонця, намагалися погодувати наляканих риб. Час було вертатися додому. Батько не любив їздити до маминого брата машиною, і дядько схвалював такий спосіб наших відвідин, без приватного транспорту. Свій сільський автобус ми взяли штурмом.
Сидів я на мішках з макухою, міцно тримаючи банку з рибками до самого села.
Перший час міняв воду в акваріумі кожного дня, далі рідше і на кінець раз на тиждень. Кілька новонароджених пар я подарував друзям, навчив догляду, розповів про все, що читав і знав. Одне слово - спеціаліст.
Але у кожному занятті є невдачі, і мене вони не минули На деякий час їхали ми з батьками з села. На господарстві лишався дід Василь. Дідові й доручив я нагляду вати за акваріумом.
- Оце корм, я його на купки поділив, дві купки на день, одну зранку давати, а одну ввечері.
- Зрозумів.
- Кота не пускайте.
- Добре.
- Я за тиждень приїду. Корму вистачить, тут усе розраховано.
- Та зрозумів. Краще б ти пару кролів завів. Яка од цих риб користь?
Через тиждень зі сльозами на очах стояв я біля акваріуму, в якому плавали півхлібини і мої рибки черевом догори.
- Діду, що з ними?
- Не знав я, Юрку, що вони хліба не їдять. Вікно відчинив, корм і здуло вітром.
Казав же тобі – кролі кращі. А то і хліб пропав і риби твої.
Витрусив я з копилки копійки. Витяг з книжки подаровані дідом Дмитром три карбовані, доклав карбованця, що дав дід Василь, як компенсацію за нервовий зрив – і вже сам до Олександрії.
Базар видався вдалий. Міцно тримаючи банку в руках, пильно дивлячись під ноги, щоб не перечепитися, йшов до дядька . У дворі на баскетбольному майданчику гралася сестра. Її віддали в баскетбольну секцію для всебічного розвитку. І тепер, у неділю, вона старанно відпрацьовувала кидки м’яча у кільце.
- Привіт, Юра!
- Привіт, сестричко!
- Дивись, що я вмію!
- Що?
- Поглянь!
Поставивши перед собою на асфальт банку з рибками, я підняв голову, відкрив рота – аби максимально зосередитися на події. Сестричка з витонченою майстерністю послала в баскетбольну корзину м’яч. Він, ударившись, відскочив від щита прямісінько в мою банку. Рибок на гарячому асфальті врятувати не вдалося. Сконали.
З трьома сестриччиними карбованцями рушили за новою партією рибок. Придбали, вже не сильно і торгуючись, раділи, що продавці ще не порозходилися.. Додому на „8-а” чи „8-б” мерщій, щоб встигнути пересісти на сільський автобус.
І знову, тільки рибки розплодились, чергова поїздка до рідні. На тиждень. Цього разу дід Василь сплутав корм із спеціями і прирік рибок на масову загибель.
- Та воно ж, нібито, на корм схоже, – виправдовувався .-Ти, Юрку, не плач. Хіба то риба, пуголовки якісь. От я тобі коропа принесу, а хочеш і два.
Сидячи біля Зайковського ставу, роздумував, заводити втретє акваріум чи ні? І в тих роздумах побачив, як в водоростях під самим берегом плавають рибки гуппі, точнісінько такі, як купував на ринку. Відразу відчув, що покидає мене захоплення. Не витримало випробувань долі, полишило, здається, назавжди.