Як ми різали кабанчика

Святе діло перед Різдвом кабанчика зарізати. Яке то вже щастя буде в сім’ї! Ковбаси, холодець, котлети, різна смачна всячиня. Аж подих перехоплює, як подумаєш!
Отож одного року перед Різдвом запросив мене товариш на таке дійство. Довго запрошувати до участі в подібній справі не доводиться. Тож уже зрання, прихопивши нехитрі знаряддя, я вирушив на запланований захід. Повагом, під гірку по свіжому сніжку йшов у роздумах.
У товариша вже все було наготові. Теща підносила посуд усіх можливих розмірів на дерев’яний стіл під грушею. Тесть ладнав петлі на мотузці, жартуючи над нами.
- Ну, хлопці, давайте до справи. Вже свіжини хочеться. Та й пляшечка є на такий випадок. От і сусід дід Олексій зрання тричі вітався – чекає на запрошення.
Виводив я за мотузку кабанця, а товариш підганяв його збоку до самої старої груші. Рябий, волохатий, здоровий - за півтора центнера. Кандидат у свіжину йшов нехотя, немов підозрюючи щось недобре.
Не буду описувати безпосередньо нашу майстерність різників, то не прикрасить оповідання ані в культурнім, ані в літературнім сенсі.
Упав кабанчик, навіть не подавши й звуку. Межі розчаруванню тещі не було.
- Все сало і м’ясо буде червоне! Кабанчик не кричав, а значить кров не стекла, - бідкалася теща, пробігаючи то в одну, то в іншу сторону повз нас. - Оце зарізали кабанчика, догодили! Годувала-годовувала, а ви так недбало закололи, - не могла заспокоїтись жінка, все закидаючи нас не надто позитивними характеристиками.
Посиділи ми винуваті біля кабанця, розпалили лампи, розігріли їх, взялися за процедуру смаління. Тільки-но спалахнула щетина, як наш кандидат у свіжину схопився на ноги і щодуху помчав. Понісся метрів сім в напрямку майстерно складеної копиці. З розбігу вдарився палаючим своїм правим боком прямісінько в те місце де було насмикано, з середини копиці, сухого і м'ягкого сіна для витирання після смаління безпосередньо його. Коли ще врахувати під сіном ганчіки котрими витирали пролитий бензин з ламп - ефект був. Збивши полум’я і перелякавшись зовсім, помчав кабанець, потягнувши за собою вірьовку, в степ. Повз колгоспний ток по свіжому сніжку, по мерзлій землі тікав кбанчик від господи, де ще недавно його так любили і годували.
Ми заклякли у німій сцені. Теща хотіла кричати, та не виходило. Тесть, як досвідчений боєць колгоспних буднів, мовчки оцінював ситуацію. Ми ж дивилися то на тікаючого кабанця, то на тестя в надії на розумне слово, то на палаюче сіно, то на тещу. І ця коротка пауза, здавалося, тягнулася вічно.
До тями прийшли швидко, а точніше відразу, як тільки до тещі повернулась мова.
- Пожежа! Кабан! Люди рятуйте! – волала теща.
- Сіно, хлопці, сіно! Ми на півострові – нікуди кабанець не втече, наздоженем, – зорієнтувався в ситуації тесть.
Свіжі пориви легенького морозного вітерцю роздували полум’я в сухому сіні. Його язики охоплювали вже один бік копиці. Сусіди зібралися на пожежу швидко. Зі знанням справи розтягували копицю, збивали полум’я. Працювали, як заправські пожежники. Бо й раніше доводилось тренуватися. Бувало, дітлахи перекурюють, чи по сусідству хто від заздрощів сірника кине, а чи по іншій пиричині займається вогонь. Ото і забавка для пожежників по всьому кутку на селі.
Після того, як тесть переконався в достатності і кваліфікованості сил для гасіння пожежі, то завів мотоцикл і разом з жінкою відбув у напрямку, куди попростував кабан.
Ми ж рятували сіно. Вже копиця була розкидана по городу. Односельці відчайдушно дотушували окремі оберемки сіна. Для них це була неабияка подія, котра внесла різноманітність в зимові сільські будні. Зі Святого Миколая селяни майже не виходили з-за святкових столів, а тут така надзвичайна ситуація.
Коли вже завершили гасити пожежу, повернулися і тесть з тещею.
- Ну, різники, збирайтеся, поїдемо.
- А ви знайшли жертву продовольчої програми?
- Знайшли, прив’язали до кленка в посадці за током. Добре, що вірьовка міцно затягнута і не спала з ноги.
- Живий?
- Та ви так зарізали, що живіший за живих!
- Поїхали, а то замерзне бідолаха в степу.
Сиділи ми з товаришем в колясці, а тесть за кермом. Навряд чи кабанчик зрадів, побачивши нас.
Не до свіжини було в той день. Стомлені, ми не заперечували жодному критичному зауваженню і даній нам характеристиці. Від ста грамів теж відмовилися. Склали до вечора сіно і порозходилися, радіючи, що день скінчивсь.
Минув час, нема вже товариша, та згадується той день. Заїхав якось до його тестя цією зимою. Розпитував про здоров’я, про життя, про події.
- Що нового?
- Свиню на тому тижні різав, внукам на Новий Рік та Різдво гостинців треба.
- А хто колов?
- Андрій.
- Ну і як?
- Та хіба то різник. От раніше були різники...
- Такі, як ми з вашим зятем?
Тесть засміявся, хотів щось сказати, а тільки махнув рукою. Дістав хустинку витер сльозу від сміху, а після паузи мовив.
- Таких як ви точно вже ніколи не буде.

1999 рік.