пʼятниця, 8 липня 2011 р.

Кристально чесна людина


Їхали ми з Іваном у відрядження до Львова. Все, як годиться в таких випадках: костюм у чохлі за спиною, сумка з речами, сумка з харчами…
В купе потяга Дніпропетровськ-Трускавець уже був попутчик. Високий кремезний козак років на десять старший за нас. Він сидів біля віконця в акурат формуючи гірку з продуктів на столику. Продукти були явно без ГМО і мали здоровий домашній вигляд.
- Доброго дня Вам, пане, – привіталися по черзі ми
- Доброго, проходьте. Я Віктор з Нікополя.
- Я Іван, а це Юрко, – представив нас товариш.
Бесіда зав’язалась швидко. За декілька хвилин ми вже примощували свої харчі до цієї гірки на столику. Віктор виявився хлопцем компанійським, їхав до жінки в Трускавець, котра там вже з тиждень відпочивала. В Нікополі він мав невеликий бізнес по продажу верхнього одягу. Одним словом – козак.
До купе ввійшла четверта пасажирка... Років до тридцяти молодичка. Коси, очі, щічки… Я не буду описувати далі її, тому що дружина ніколи не випустить цей нарис у світ.
Ковтнувши слину і звівши щелепи, ми по черзі почали вітатись. Дівчину звали Олена, і їхала вона до Львова у виробничих справах. Виявилася вихованою і дуже розумною панянкою.
Ну хто ж з чоловіків у потязі не вживає? А тут панянка. З її дозволу ми почали дуже культурно вживати. Після 0,5 фірмової горілки, ще трішки покуштували “Нікопольської джерельної ”. Треба сказати, що далеко фірмовому напою до продукту нікопольських умільців. По закінченню вечері прибрали стіл. І тільки розмістилися для інтелігентної бесіди, як у Віктора задзвонив мобільний телефон. Віктор відразу, як солдат в наряді, підтягнувся і пояснив, що це дружина. Підніс слухавку до вуха.
- Ти де? Почувся жіночий голос з динаміка.
- В потязі?
- Хто в купе?
- Два козака і молодичка.
- Дай їй слухавку.
Віктор зніяковіло протягнув трубку Оленці. З трубки знову почувся голос.
- Вітання. Я Наталія. П’ють?
- Ні. Злякано відповіла Оленка.
- Що, все вже випили?
- Та ні.
Зв’язок, на щастя, перервався – потяг вийшов з зони покриття.
Прийшовши до тями, ми завели інтелігентні бесіди про садки, бджіл, чим на хліб заробляємо. Настав час і засипати. А це не просто так: три інтелігента могли поодинці перегарчати уві сні потяг.
Повлягалися. Крутилися, напівдрімали в переживаннях за панянку. Віктор, той бідолаха тільки очі закриє і прокидається відразу з питанням
- Оленко, я не хроплю?
Так він за ніч багато раз її перепитав.
Прийшов ранок. Ми перепитували, як спалось Оленці. Зображували відпочивших козаків, хоч і були виснажені майже безсонною ніччю.
От і Львів. Обмінялись з Віктором телефонами і помандрували ми в одну сторону, Оленка в другу, а Віктор поїхав до Трускавця помагати відпочивати дружині.
Пройшов швидко день у справах. У готельному номері вже і спалось, і гарчалось. Прокинувся вранці, відпочивши. Вже збирався далі рухатись, як задзвонив мобільний.
В екрані висвітилось “Віктор з Нікополя”. Така рідкість, коли люди після зустрічі в потязі передзвонюються. Можливо, йому так добре там, що вирішив поділитися радістю, майнула думка. Підняв слухавку.
- Доброго дня, Вікторе.
- Доброго. Хоча який він там добрий.
- А, що трапилось?
- Та оце хоч тобі розповім, може пожалієш.
- Розповідай.
- Доїхав, я Трускавця. Наталія зустріла. Страв наготувала. Ми повечеряли, допили “Нікопольську джерельну”. Поснули. І на тобі як перевертався у ві сні, спитав у неї: “Оленко я не хроплю?”
- Та ти що?
- Стою оце я в спортивних штанах, майці і дублянці у фойє і не знаю, що робити.
- Дійсно, хоч додому в Нікополь вертайся.
- Додому не можна?
- Чому?
- В мене реалізаторша Оленка є. Так її дружина ще вночі по телефону звільнила з такими характеристиками… А в неї чоловік молодший років на 10 і ще більший, ніж я. Поки там не розберуться, мені в Нікополь не можна.
- Оце так сюжет! Що ж ти робитимеш?
- Сидітиму, може, відійде, та якось миритись буду.
Отак в житті бува. Кришталево чесна людина, і так постраждала. І не тільки вона, а ще і в далекому від Трускавця Нікополі серед ночі під боком чоловіка – реалізаторка Олена, яка нічого не підозрювала. Не знаю, як налагодили справи, але впевнений, що налагодили. Мине час, і всі постраждалі будуть згадувати цю подію зі сльозами на очах.
Ото ж дивіться хлопці, щоб не попали в таку пригоду.

неділя, 3 липня 2011 р.

Пес Ураган


Собака у дворі є практично заступником самого господаря. На ньому – клопоти по охороні і підтриманню психологічного порядку в господарстві. Вибір такого помічника не рядова подія. Придивляння, розпитування, симпатії до певного виду дворняг, а то і породистих собак є процесом вибору.
Сталося так, що в обліковця тракторної бригади Юрія Івановича був собачий приплід. Його кавказька вівчарка Лайма привела цуциків від сусідського cередньоазіатського вівчаря Бурана. З горем пополам Юрій Іванович пристроїв всіх цуциків крім одного. Він у нього жив майже рік. Мав іменний ланцюг з колгоспної сівалки та власне ім’я – Ураган. І треба наголосити, що ім’я повністю відображало його характер і розум.
Одного разу після роботи, ведучи бесіду за чарчиною в старім колгоспнім саду, Юрій Іванович розхвалював свого песика в надії здихатись його, комусь подарувавши. Ми його уважно слухали пропускаючи повз вуха сказане.
- Не пес, а вогонь! День і ніч не спить. Вартує на славу.
- Юрій Іванович, краще розливайте по чарках.
- За цим діло не стане... А пес знатний. Ніхто не підійде!
І вже були б перевели бесіду від розхвалювання його собаки, та подав голос товариш Володя.
- Говорите знатний?
- Одна порода! А який на вигляд, а розум який!
- Та є потреба. Мій Сірко по старості з дому зійшов. Доживав останній рік, як на пенсії за заслуги.
- Та в чім справа? Вважай, що мій Ураган – уже твій.
Підняли чарчини за нового помічника господаря у дворі, роз’їхались. А вже за годину чи півтори, проти ночі, стукав у ворота товариша Юрій Іванович, тримаючи на цепку знервованого свого песика вагою близько трьох пудів.
- Відчиняйте. Я тут вам поповнення на господарство привів.
З острахом домочадці дивилися на те, що звалось песиком, і на міцний ланцюг, на котрому його приволокли. Поки ніхто не прийшов до тями, Юрій Іванович продовжував:
- Він трішки знервований. Ви його погодуйте, і до ранку він освоїться.
Першим отямився тесть товариша, ковтаючи велику порцію повітря, мовив:
- Це песик? Що ти Юрко приволік? Та він перегризе тут всіх і їстиме за двох поросят.
- Він лагідний, ви тільки корміть його, – не приховуючи радості, тікав з двору Юрій Іванович.
Не солодко було товаришу вислуховувати думки членів великої його сім’ї про Урагана.
А той виявився собакою не багатою на розумові здібності, а якщо відверто, то неабияк придуркуватим. Одне, з чим у нього були лади - то це з апетитом. Їсти йому підсовували в тарілці сапою чи граблями, тим же знаряддям і забирали посуд. Радували тільки його ланцюг і ошийник - вони переконували, що ніколи не перервуться.
Не зважаючи на таке страхіття, вирішили залишити «песика» у дворі. Недобрі люди і провіряючі з районного енергопостачання боялися взагалі підходити до двору. Та що там вони, друзі в гості почали ходити через город. Про злодіїв і говорити зайве, чутка пішла про песика по всьому колгоспу.
Прожив він так з півроку, добре їв, добре ріс. Та якось зовсім з глузду почав з’їжджати. То несамовито гавкає, то як цуцик скулить, а то і сльози в очах з’являться. Вже з тиждень, як так поводить себе.
Придивилися – ошийник ніхто більшим не робив, а шия в песика товщала. Отож пасок врізався зробивши рану собачці, котра нервувала від болю.
Що робити? Вирішили замінювати ошийник, обробити ліками рану. Терміново був викликаний свояк товариша, кум Василь, автор розповіді. Одягнені в три, а хто і чотири куфайки, зимові шапки, по дві пари ватних штанів і військові зимові рукавиці ми, тримаючи старі ватні ковдри, оточували Урагана. Він, який не чекав такої наглості, почергово кидався на нас. Та все ж одночасно навалившись на нього ми придавили.
- Куме, що робити? – кричав Василь
- Розрізай ошийник і клади мазь до рани, – відповідав Володя.
Я лежав на собаці і, думаючи, як же будемо відпускати, малював у голові різні варіанти.
- Куме, вороток розвалився, – злякано мовив Василь.
Запанувала на якусь мить пауза, навіть песик під ковдрами притих. Першим оговтався Володя.
- Зараз хлопці в тестя поради спитаємо.
- Батьку, йдіть раду давати! – крикнув свояк Володі.
З господарського двору з’явився тесть товариша.
- Що хлопці там у вас?
- Вороток розпався, що робить? – розгублено питав товариш.
- Мажте ліками шию і – до нового погрібника в яму.
Тягнули, замотаного у ковдри, Урагана до нової ями, викопаної екскаватором під погріб.
Переляканим ворожим поглядом з дна ями дивився пес нам у вічі. Він не підозрював, що доля йому відміряла цілий місяць заточення там для перевиховання. В перші ночі вив, як собака Баскервілів, а вдень гавкав без угаву. Все, як і говорив Юрій Іванович - “не спить ні вдень, а ні вночі”. Почали ввечері добре годувати, щоб спав. Хто ж на повний шлунок витиме, притих трішки.
За місяць в тім же складі, в тій же одежині і з тим же знаряддям стояли над ямою погрібника, координуючи свої дійства.
- То ти говориш ошийник з цепом одівати будемо в ямі? – запитував я Володю.
- Так, потім по двох драбинах піднімаємо наверх і до будки в’яжемо, де був раніше.
Василю, ти зліва, ти, Юрко, справа… - повідав кінцевий варіант плану.
Вже вдруге операція пройшла більш вдало. Пес за якісь хвилин десять сидів перелякано у дворі, біля будки на міцному ланцюгу. Рана загоїлась, новий ошийник з воротком могли витримати і бугая.
Нова пофарбована будка, міцний – від сівалки – цеп і песик Ураган нагадували кожного разу нам про події в котрих взяли ми участь. Після заточення в ямі пес хоч і був грізний та посмирнішав. Навіть облізлий хазяйський кіт вже перетинав неквапливим кроком територію Урагана необгавканим.
Отак ми міняли ошийник собаці… Тож заводьте собачку дома не таку агресивну.