неділю, 17 червня 2012 р.

Високі почуття

             У затишній ресторації , за чашкою кави,  якось мудрували з товаришем над  однією перспективною справою. За сусіднім столиком сиділа пара молодят.  Дівчину я знав як розумну і порядну  доньку пристойних і небідних батьків. Хлопця не знав, але враження він справляв скромної молодої людини.  
Дівчині вже сповнилося двадцять п’ять років і, швидше за все, дома їй сказали : “Доцю, грошей хватить, шукай собі порядного хлопця, на статки його не дивись.  Доця знайшла і, вже вкотре, переконувала парубка у спільному щасливому майбутньому. Я став вимушеним свідком їхньої бесіди.
            Він головно мовчав. Вона - говорила. Щиро, впевнено, пишномовно - малювала картини спільного щасливого майбутнього життя. Одна із фраз, що мені сподобалась: Тато говорив,що, коли одружимось, то купить нам нову Тойоту.
           Я, можливо, й забув би ту бесіду молодят у ресторації…  та склалося так, що днів за десять був на Хортиці. Сидячи на камені, в урочищі Чорна скеля, згадав що піді мною - Змієва печера, з якою пов’язані певні події в житті Геракла. Коли у нього зникли коні - він їх пішов шукати і дістався країни Гілеї. там в одній печері він знайшов істоту подвійної природи: наполовину вона була дівою, а наполовину змією: до сідниць її тіло було жіночим, а нижче – зміїним. Він побачивши  здивувався і спитав її, чи не бачила вона десь його коней, що зникли. Вона тоді відповіла йому, що вони в неї, але вона поверне йому їх, коли він із нею з'єднається…”
          Проходять тисячоліття, а в житті людини мало що змінюється.  Високі почуття стають ще вищими, тільки збільшується кількість кінських сил у пропозиціях.  А далі, за пропозиціями, життя…


суботу, 9 червня 2012 р.

Квиток до Дніпра


Я вирушив у п’ятницю до залізничного вокзалу, аби придбати квитка на сьогоднішній експрес  Київ – Дніпро.  Друзі казали, що це вже само по собі смішно - купити у п’ятницю квиток на п’ятницю.  Але, як людина, звикша долати відстані на легковому автомобілі, - не зрозумів, чому, аж поки не прибув до касового залу.
         О пів на восьму ранку працювало чотири каси. Черги до них були ідентичні за формою, розміром і психологічним станом.  Різні думки пробігли в різні боки моїх мізків, і між собою ані на мить  не зустрілися,  щоби відпрацювати хоч якусь аналітику щодо подальших дій.
       Автоматично  почав рухатися з боку дверей у бік віконця, до котрого стояла перша черга.  Чим ближче підходив - тим інтенсивніше вона гула. Піднявся навшпиньки, заглянув у віконце. Побачив красиву молодичку,  заглиблену в папери. Мій голос, відокремлено від мене, запитав:    ” А на Дніпро квитки є?” Касир відповіла,  не піднімаючи голови: “Щойно два здали.”  Підсвідомо миттєво поклав гроші до шухлядки: Мені один. За спиною загуло інтенсивніше.
          Інсктинкт   підказував,  що треба міцніше триматися руками за віконце. Черга не просто гула, а навіть вже заговорила. Я повернув голову і глянув у вічі людей,  котрі дивилися на мене.  Які то були  очі! По-перше, - переповненні  запитань до мене, причому ті запитання одразу трансформувалися  в усну народну творчість, котру, за тематикою, аналітики поділили б на дві групи:  До ряду парнокопитних чи непарнокопитних я належу і  Де я взявся”. При чому вони формулювались не у вигляді запиту,  а як ствердження.
         І тут до мене почав повертатися здоровий глузд,  що покинув мене при появі у касовому залі.  З переляку він  дав тілу одразу дві команди: “Тримайся, Юрко, за віконце” і “Витримай паузу, поки дадуть квиток”.  На цьому мій глузд знов хутко зник у невідомому напрямку, очевидно шкодуючи, що таки не дав пораду тікай, Юрко.  За віконце я вхопився ще міцніше, а  тримання  драматичної паузи у моєму виконанні було просто жахливе.  Дивлячись, як мінімум, у півтори сотні щирих відвертих очей,  мовив: Віктор Федорович сказав,  щоби донецьким видавали квитки без черги!”…
     Черга впала у транс секунд  на десять… Цієї паузи було явно замало для отримання квитка.
     …Нахиливши голову до віконця і тримаючись міцно за нього я дізнавався про найновіші факти з моєї біографії та зовсім недалекого майбутнього. А у миттєво написаній чергою новітній зоології ряди парнокопитних і непарнокопитних вже  об’єдналися в один великий, причому - на моєму прикладі. Віктор Федорович же був викупаний у всенародній любові  з використанням самих сміливих епітетів. Його скромна персона  згадувалася в новітній зоології поряд з моєю в ареалі  Донецького краю. Ми  з ним плавали в морі всенародної любові, і навіть пірнали в ній. Тільки я - безпосередньо, а він - заочно.  Схід і Захід - в масштабах черги - обєдналися на засадах боротьби за справедливість і соціальну рівність.  Дві жіночки так активно  взялися за мої ребра, що я подумав, а чи не забагато їх в людському організмі. Черга більше не гула - вона ревіла. І серед  того реву, як голос з небес, пролунав репродуктор каси: Ваш квиток”.
   …З пошматованою здачею, пожмаканим квитком, половиною  ґудзиків і повною відсутністю думок в голові я покидав толерантне панство. Мабуть, так не проводжають з футбольного поля футболіста, котрий забив три авто гола в однім таймі, як проводжали мене. Єдина  думка, яка промайнула в голові: Віктору Федоровичу, все таки, біля каси було легше.
   Біля дверей касової зали  зустрів мене мій милий Глузд дотепною порадою: “Хоча б тобі  хтось із черги у потязі не зустрівся”.  Бог зна де відсутня упродовж останніх двадцяти хвилин Совість тихо прошепотіла: “Юрко-Юрко…” І тільки Почуття Гумору підморгнуло з кінця черги:  “Юрку, а чому б за такою схемою  на Львів чи Івано-Франківськ  не взяти квиток?” Я обізвав свій Гумор чорним і пішов збирати речі на Дніпро.
   

вівторок, 5 червня 2012 р.

Кормова сосна


  «Наслідки порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для: … г) притягнення до відповідальності відповідно до закону громадян та юридичних осіб, винних у порушенні порядку встановлення та зміни цільового призначення земель…» - ЗЕМЕЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ Стаття 21.
  
     Понад ставом, на фермерській землі з роками утворилося глинище. Вітер та дощ безжалісно зносили з нього останній родючий ґрунт. Навіть бур’ян, котрий на тім схилі тримався, мав зовсім злиденний вигляд. Далі так бути не могло, треба рятувати землю.
Тримали раду ми між собою. Вирішили по тих схилах посадити, своїм коштом, декілька гектарів соснового лісу. Добра справа: буде і схил закріплений, і водойма збережеться. За порадою пішли до місцевого лісничого. Підучились розуму в технології, застереглися від проблем, що нас можуть підстерігати на шляху втілення цієї корисного задуму…
    Лісничий дивився на нас з очевидним сумнівом в нашому психічному стані. Він черговий раз ставив одні і ті ж запитання:
-          Хлопці, ви усвідомлюєте що йдете на порушення закону?
-          Може не зачіпатимуть?
-          Зачіпатимуть , ще й як зачіпатимуть.
-          Ліс же садимо?
-          Та був би привід.
-          Шанси є на оправдання?
-          Ні.
-          А коли паралельно узаконити?
-          Грошей багато та і часу багато треба. Ви, як вже скоївші злочин, будете грішні. З вас витягуватимуть кошти, не соромлячись.
-          І як багато грошей?
-          Хватить не одну таку ділянку посадити.
-          Дайте в оренду лісопосадочну машину.
-          Дам. Але все інше я нічого не знаю.
-          І дівчат ліс садити дайте.
-          Гаразд. Але я їх відправлю у відпустку.
-          Дякуємо…
-          Дай боже вдачі вам. Таких, як ви, я вже давно не бачив, щоб ліс своїм коштом садили.
     По схилам балки повз трактор з лісопосадковою машиною. З неї молодиці корінець за корінцем садили ліс. Я йшов за машиною уздовж шикованих сосеняток, а в голові крутились одні і ті ж фрази, що колись чорноліський лісничий вкладав у наші дитячі голови: «корінець не повинен підігнутися», «біля корінця ґрунт має бути добре ущільнений», «просіть в Бога дощу» …
   Змалювали контури схилу чорні паралелі нарізаних рядів лісу з зеленими сосновими саджанцями. Душі радісно. Душа співає. Ліс – то є життя. Зашумлять крони дерев, прилетять птахи, прибіжать звірята…
   Та все ж першими прибігли контролюючі органи.
   Сидів і думав я над злочином, що скоїли ми з друзями. Шукав в книжках, шукав в Тенетах виправдання порушенню того закону, котрий зветься «зміна призначення сільськогосподарських земель». Нема...
   І коли вже хотів схилити голову і здатися, - прийшли в голову спомини студентських років. В голові зазвучали уривки лекцій по організації сільськогосподарського виробництва: «У 1964 ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР прийняли постанову про організацію виробництва яєць і м’яса птахівництва на промисловій основі»… Так! А далі? Далі там було сказано: «Держплану СРСР щорічно передбачати у проектах планів завдання по виготовленню агрегатів для приготування вітамінного трав'яного борошна, хвойного борошна…»
Це ж не ліс у нас! Ну який же це ліс? У нас кормова сосна!!! Так, кормова сосна!!! Далі думки вибудовували обґрунтування відсутності лісу на посадженій вже території. Років до чотирьох – п’яти саджанці ще деревом не можна вважати. І нема пояснень, коли саджанець стає деревом. Посаджені вони для переробки на хвойне борошно. Випас був і є. Вівці можуть пастися і по сосні. Хвою вони теж споживають. Саджанці закріпили ґрунт і протистоять водній та вітровій ерозії. Тобто це ґрунтозахистні заходи. Ще підшукати треба норми з виробництва борошна… Так потихеньку склалася лінія захисту при розгляді нашого протизаконного вчинку контролюючими органами.
Ми йшли полем нашого злочину. Лицем до лиця. Гурт на гурт...
   З одного боку державні інспектори органів екології та землеустрою. В очах інспекторів була впевненість.
   З іншого боку ми, порушники чинного законодавства. В наших очах була надія.
Діалог розпочав керівник районної служби екології. Після коротких вітань він перейшов до конкретики…
-          Отриманий сигнал, який підтвердився, що ви змінили призначення сільськогосподарських угідь: посадили на ділянці випасу ліс, що ми зараз і бачимо.
-          Де?
-          Тут, де стоїмо.
-          Так це ж не ліс.
-          У вашому положенії не доцільно вдаватись до гумору.
-          А в нас не ліс. У нас кормова сосна…
   І далі за текстом, починаючи від Пленуму ЦК КПРС в далекому 1964 році, розповіли все що знали, аж до нинішніх новітніх технологій виробництва комбікормів та покращенню випасів.
   Не чекали інспектори такого розвитку подій. Передивлялись нормативну базу, безнадійно шукали, з якого віку сосна деревом стає. Гортали нами ж заготовлені матеріали. В очах у них читалося, що кошти, котрі належало з нас взяти, вже майже витрачені, і повна відсутність розуміння, що вони пояснюватимуть своєму керівництву.
   У нас в очах читалося, що чотири – п’ять років ми виграли. А там, може, влада порозумнішає, кращі часи настануть і пустити під сокиру посаджену нами сосну-кримку дурнопихи таки не хватить ні в кого…
   Отак, кожен із своєю думою, і розходилися до своїх автівок, переступаючи через молоді саджанці . Інспектори йшли лісом, а ми кормовою сосною. І у кожного була своє філософське бачення про те, що було посаджено на схилі понад ставом...