Квиток до Дніпра

Я вирушив у п’ятницю до залізничного вокзалу, аби придбати квитка на сьогоднішній експрес  Київ – Дніпро.  Друзі казали, що це вже само по собі смішно - купити у п’ятницю квиток на п’ятницю.  Але, як людина, звикша долати відстані на легковому автомобілі, - не зрозумів, чому, аж поки не прибув до касового залу.

         О пів на восьму ранку працювало чотири каси. Черги до них були ідентичні за формою, розміром і психологічним станом.  Різні думки пробігли в різні боки моїх мізків, і між собою ані на мить  не зустрілися,  щоби відпрацювати хоч якусь аналітику щодо подальших дій.

       Автоматично  почав рухатися з боку дверей у бік віконця, до котрого стояла перша черга.  Чим ближче підходив - тим інтенсивніше вона гула. Піднявся навшпиньки, заглянув у віконце. Побачив красиву молодичку,  заглиблену в папери. Мій голос, відокремлено від мене, запитав:    ” А на Дніпро квитки є?” Касир відповіла,  не піднімаючи голови: “Щойно два здали.”  Підсвідомо миттєво поклав гроші до шухлядки: “Мені один”. За спиною загуло інтенсивніше.

          Інсктинкт   підказував,  що треба міцніше триматися руками за віконце. Черга не просто гула, а навіть вже заговорила. Я повернув голову і глянув у вічі людей,  котрі дивилися на мене.  Які то були  очі! По-перше, - переповненні  запитань до мене, причому ті запитання одразу трансформувалися  в усну народну творчість, котру, за тематикою, аналітики поділили б на дві групи:  “До ряду парнокопитних чи непарнокопитних я належу” і  “Де я взявся”. При чому вони формулювались не у вигляді запиту,  а як ствердження.

         І тут до мене почав повертатися здоровий глузд,  що покинув мене при появі у касовому залі.  З переляку він  дав тілу одразу дві команди: “Тримайся, Юрко, за віконце” і “Витримай паузу, поки дадуть квиток”.  На цьому мій глузд знов хутко зник у невідомому напрямку, очевидно шкодуючи, що таки не дав пораду “тікай, Юрко”.  За віконце я вхопився ще міцніше, а  тримання  драматичної паузи у моєму виконанні було просто жахливе.  Дивлячись, як мінімум, у півтори сотні щирих відвертих очей,  мовив: “ Віктор Федорович сказав,  щоби донецьким видавали квитки без черги!”…

     Черга впала у транс секунд  на десять… Цієї паузи було явно замало для отримання квитка.

     …Нахиливши голову до віконця і тримаючись міцно за нього я дізнавався про найновіші факти з моєї біографії та зовсім недалекого майбутнього. А у миттєво написаній чергою новітній зоології ряди парнокопитних і непарнокопитних вже  об’єдналися в один великий, причому - на моєму прикладі. Віктор Федорович же був викупаний у всенародній любові  з використанням самих сміливих епітетів. Його скромна персона  згадувалася в новітній зоології поряд з моєю в ареалі  Донецького краю. Ми  з ним плавали в морі всенародної любові, і навіть пірнали в ній. Тільки я - безпосередньо, а він - заочно.  Схід і Захід - в масштабах черги - об’єдналися на засадах боротьби за справедливість і соціальну рівність.  Дві жіночки так активно  взялися за мої ребра, що я подумав, а чи не забагато їх в людському організмі. Черга більше не гула - вона ревіла. І серед  того реву, як голос з небес, пролунав репродуктор каси: “Ваш квиток”.

   …З пошматованою здачею, пожмаканим квитком, половиною  ґудзиків і повною відсутністю думок в голові я покидав толерантне панство. Мабуть, так не проводжають з футбольного поля футболіста, котрий забив три авто гола в однім таймі, як проводжали мене. Єдина  думка, яка промайнула в голові: “Віктору Федоровичу, все таки, біля каси було легше“.

   Біля дверей касової зали  зустрів мене мій милий Глузд дотепною порадою: “Хоча б тобі  хтось із черги у потязі не зустрівся”.  Бог зна де відсутня упродовж останніх двадцяти хвилин Совість тихо прошепотіла: “Юрко-Юрко…” І тільки Почуття Гумору підморгнуло з кінця черги:  “Юрку, а чому б за такою схемою  на Львів чи Івано-Франківськ  не взяти квиток?” Я обізвав свій Гумор “чорним”  і пішов збирати речі на Дніпро.