четвер, 30 серпня 2012 р.

Дід Шовкун



Ви колись бували вночі на Хортиці?  Там,  де зібрані в одному місці скіфські й половецькі баби, кам’яні жорна... А над вами – зависли молодий Місяць і старий Чумацький шлях…  і ви один посеред курганів і Духу Степу…  присіли на старезне каміння й відчули, що тут Вас вивчають…
Спочатку – з глибини острова на Вас повіє гарячим вітром, насиченим терпким запахом полину й степових трав, потім – з Дніпра, вогким, прохолодним, із запахом рибацьких неводів. Ви не побачите – радше відчуєте погляд кам’яних баб і тіні курганів на собі. А з-під Ваших ніг раптово здійметься Дух Степу і окутає Вас зусібіч... Отже – Він Вас прийняв, Ви – дитя Степу.  Не всіх він приймає…. А Вас – прийняв…
Над Вами падають зорі, а тим часом – кам’яні баби розпочинають неспішну бесіду.  Легенький вітерець на кургані наспівує колискову… І під ту колискову за крайнім курганом мирно сопе уві сні хортицький дід-усевід Шовкун.
 Дід Шовкун!  Такий дід на всі пороги – один. Знає все, а як не знає, то, все одно, розкаже. І ото  як розказав – так і буде. Одним словом, коли дід говорить, то офіційна наука мовчить і записує. Ото ж, і я – люблю його слухати. Бо звідки ж ще  розуму набратись!... В городі – там такі, як я, розумного багато не розкажуть. А від дурні – в голові вже міста не вистачає!
Якось, дорогою додому, заїхав на Хортицю, до діда, душу заспокоїти. Сиджу під зірками  та  слухаю його розповідь про історичний хвакт перебування за Кінськими Водами косачок (амазонок).  Бо хто ще може знати про них, як не він!
Колись давно, Юрко, так, тисяч три-чотири років тому, за річкою Конкою жили косачки.  Жили ще тоді, коли хлопці ходили до дівчат, а не в інтернет.  Войовничі жінки, вправно володіли луком, мечем і чари знали. Займали усі приазовські степи. Войовничі-то войовничі, матріархат-то матріархатом, а рід якось продовжувати їм теж треба було.. Без парубка-то ніяк не можна. Хоч і  тимчасово, а все-таки в господарстві потрібний.
Так ото для продовження роду свого  запрошували вони з за Хортиці  хлопців-скіфів до себе.  Оце з цих країв де ми з тобою зараз. Танцювали косачки ламбаду з хлопцями,  цілий місяць. А потім знову залишалися самі, проганяли скіфів до наступного року.  Одному скіфу так сподобалось у них танцювати ламбаду, так запала в серце одна молода косачка, що він вирішив повернутись.
Тільки Кінські Води переплив,  а його і впіймали.  Зібрали жіночу громаду. А що то за суд,  коли усі судді – жінки? То вже безпредєл і судилище. Винесли вирок за своїми законами:  Міг  молодий скіф перед смертю загадати три бажання. Бідний хлопець подумав і попросив найстаршу серед племені:
-                  -  Маю одне бажання.
-                  - Говори . Ми його виконаємо.
-                  -  Хочу прийняти смерть від самої некрасивої косачки.
Обіцяно – треба виконувати. Стали шукати найгіршу. Молоді дівчата зразу не підпали під цю категорію. А старші почали говорити: Я, звичайно, не красуня, але не гірша від  усіх. Так і не знайшлося у племені кому вирок виконувати…
Повернувся додому молодий скіф і більше не ходив за Конку.  А потім ті скіфи козаками стали. А тільки пам’ятали вони легенду про скіфа, що від кари косачок ледь врятувався і не пускали жінок на Січ. Козаку-то нічого не страшно. Ні турок, ні лях, ні москаль не страшні. От тільки як жінка крикне – то якось трішки душа козацька і лякається. То з того часу зосталось.
Дід говорив, а я слухав. Бо де ж ще я дізнаюсь, як воно колись було і як буде?...
Туман із Дніпра ходив у плавнях,  нічний птах кричав на Чорною Скелею. Десь за Конкою прокидалося  Сонце, щоби почати новий день.

понеділок, 13 серпня 2012 р.

Фея мудрості


Фея мудрості не завжди була такою старою. Колись вона була стрункою, легковажною та замрійливою дівчиною. Дуже часто її вчинки були необдумані та сміливі. І мудрість її була така, яка була. А коли пройшла весна в голові - то мудрість феї стала така, яка є... І нинішня мудрість, заперечуючи ту, минулу, готова з нею помінятися місцями, не вагаючись ані миті…
… помінятися, щоб не замислюватись так часто, і не заважати своїми порадами іншим.  Щоби бігти серед польових квітів, сміятися, кричати й радіти без причини. Умитися в холодному джерелі  й упасти у трави обличчям до неба. Посміхатися сонцю і хмарам. Танцювати під дощем босоніж. Купатися в озері під зоряним небом. Змагатися з виноградною лозою у стрункості стану.  Знати, що весь величезний Світ міститься у твоєму невеличкому доброму Серці.  І в тім Світі немає страху, і після темної ночі обов’язково настане день. Дівоче щастя найсвітліше і вище від неба.  І той леґінь стрункий і вродливий…
…не міняється. Нічого не міняється.  А як же ж хотілося легкості, радості, кохання до нестями!… Не міняється.  Одна тільки мудрість. І ніхто не знає, як же складно Феї  жити з мудрістю.
          А може, якось, хоч на годинку, приспати мудрість, і – під дощем , між польових квітів, з піднятими до неба руками?…