понеділок, 30 грудня 2013 р.

Через село

     ( коротенький кіносценарій)
      Що може бути чарівніше  за літо на початку червня ?
      Десь за пагорбами вище села  дощ.  Між небом і землею, опершись на степ - веселка.
      Від  дощу дорогою між ланами іде дід. Такий собі - середнього зросту, охайно одягнений в світлу одежину .  Перед самим селом, він зупиняється, обперся на вишневий посох  розглядає хати, сади, толоку. Вже можна добре розгледіти його сині, втоплені між зморшок обличчя, очі. Біле, в акуратній зачісці, волосся. Не з нашого села дід. Може йде далі на хутір, може до рибалок. Видно, добрі люди зі станції до роздоріжжя підвезли, от він з нього і йде до нашого села.
      Життя кожного двору озвучується в просторі. Звуки зливаються і організовують загальний сигнал села на планеті. Цей сигнал в залежності від проблем життя то притихає то гучнішає, набирає різних відтінків. В той галас і ввійшов подорожній.
     Перший хто зустрівся йому на краю села це незапам’ятного віку кінь. Впряжений в бестарку  на котрій тягнув через вічність і степ бочку води.  Порівнвшись з нашим дідом кінь зупинився. Їздовий , хлопчина старших класів, поклав вожжі і розлядає подорожнього.
-          Доброго дня діду. Попийте води.
-          Доброго. Дякую. Тільки пив. Не хочу.
-          Діду хоч пригубите кружку. Бо кінь не поїде. Він коло усіх зустрічних стає і поки не поп’ють води не іде далі. У нього така місія на цій землі.
-          Свята місія.  ( Дід поклавши вишневий посох в безтарку, двома руками тримає кружку і п’є воду. Далі набирає воду в свою флягу.)
-          От бачите яка у нас вода в криниці.
-          Райська.  Дякую вам. Добра справа у вас.  
     (Кінь починає іти, скрип коліс безтарки вливається в загальний звук села на планеті.  Дід  дивився вслід вічному водовозу поки він не порівнюється  з дикою грушею.)
    Тепер попереду в нього вулиця, з двостороннім рухом, через все село. Роль роздільної полоси виконує дорога. Вона вся в ямах, подекуди з залишками твердого покриття, обочинами котрої  дві ґрунтові зустрічні полоси.  Наш подорожній  іде вулицею. Вітається  з зустрічними.  Зліва, біля верб, продуктова крамниця.  Звуки, котрі делегує вона в планетарний сигнал села, явно не кращі.  Два чоловіки розливають вогняну воду. Дід зупиняється.
-          Вживаєте?
-          Вживаємо.
-          Так киньте.
-          Кинемо.
-          Брешете.
-          Брешимо.
-          Киньте хлопці.
-          От ти, діду, смішний.

     Попереду, за крамницею,  церква, біля неї люди.  До церкви переходить дорогу батюшка.  Наш  дід зупинився, щоб уступити йому дорогу.
-          Доброго дня.
-          Доброго. – батюшка автоматично протягнув руку і  поклав хресне знамення.
-          Дякую..
    Батюшка розмірним кроком пішов далі до прихожан під церквою, а до нашого діда підійшов дядько Андрій.
-          Здраствуйте!
-          Доброго здоров’я, чоловіче.
-          Ви до церкви?
-          Ні. Я до Степана рибалки за село.
-          Так він вроді дуже хворий і в лікарні.
-          Вже виписати Степана.  А чого люди в церкву зібрались?
-          Батюшка свідчити буде, “явлєніє йому було". Він так віру християнську укріпляє.
-          Вірити треба. Як без Віри? Без Віри не можна.
    Дядько Андрій пішов слідом за батюшкою до церкви.  А наш дід пішов далі. Він ішов сонячною стороною вулиці, під вишнями по споришу. З двору, що біля криниці, виводили до автівки сусідські баби Оксану. Виводили щоб везти в сільську лікарню. Оксана була така красива, що хоч би не народила ще на шляху до лікарні. Вмостивши її в авто,  Василь лагідно поїхав між ям на дорозі. Стояв дід поміж бабів дивився в слід Оксані і Василю.
-          Дівчинка буде (мовив дід,  коли зникла в провулку автівка)
-          Динька снилась Оксані. В тайні держали ми. Так Петька внучок усьому селу розповів.
-          Господарка буде
-          Було б біля чого господарювати в цьому житті.
        Баби гучно почали обговорювати все причетне і не причетне до цієї події. І в цей момент  їх голоси займають більшу частину інформаційного наповнення в планетарному позивному села.
         Дід вийшов з села. За крайніми хатами дорога розходилась. До річки дорога блукала толокою і опускалась там,  де дід Степан ладнав свого рибацького човна. В  березі грались діти.
З цієї сторони сільський  планетарний сигнал складався з голосів гусей і качок, сміху дітей , голосів череди під переліском та співу птахів.   З васильків до нього вийшов котик,  кульгаючи на ніжку і ліг біля ніг.  Дід його підняв, притиснув до грудей і розглядав все навколо. Поки ішов,  то дощ сусідньою долиною обійшов село і вже був не позаду , а попереду. Десь за переліском над злиттям річечок стояла веселка.
         Перепнувши козу, неподалік нижче по дорозі,  баба Марія спостерігала за подорожнім. Він відпустив котика і пішов на зустріч їй.
-          Здраствуйте.
-          Доброго дня,  Маріє.
-          Ви сестру бачили?
-          Бачив
-          Хочу поїхати до неї.
-          Поїдеш. Город висапаєш і поїдеш. Город несапаний не можна кидати.
    Дід пішов вниз до води. Говорив з дітьми, а потім сів з Степаном в човен. Діти їх відштовхнули від берега.  Марія ж стояла на пагорбі проводжаючи човен котрий плив у край веселки…
    Толоку край села залив дитячий сміх. Він домінував у планетарному звуковому сигналі села. Цей сміх не просто рухався, він крутився в танку, заповнював простір.
-          Баба Марія, а що то за чужий дід?
-          Господь то,  дітки.
-          Таке скажете.
-          Господь дітки. Він котика кульгавого на руки взяв, а відпустив ходячого.  За Степаном приходив.  Бачте забрав Степана. Забрав з човном, буде і там рибалкою.
       Бабуся тихо заспівала: “По горам, горам сам Господь ходив…  Сам Господь ходив та й все лагодив…”

      …в  сільській лікарні  в малого Петра народилась сестричка. Господь дарував нове життя. Вона плакала вплітаючи свій дитячий голосок в звуковий сигнал рідного села на планеті. (Під вікном палати на ослінчику стоїть малий Петро і заглядає в вікно на сестричку і маму.  

субота, 7 грудня 2013 р.

Віхола


Віхола… Посеред ночі й степу у вікні старої хатини на краю села – єдиний вогник. Він намагається своїм теплом зігріти світ. Щосили кидає жовте світло на кущі бузку, отримуючи натомість тисячі морозяних сніжин. Вітер грається скрипом згаслого ліхтаря на стовпі. Електричні дроти, мов струни контрабаса, затягують стогін, підспівуючи вовчому виттю заметілі. Жодного живого звуку, тільки фуга ночі у степу у виконанні вітру. Віхола…

По той бік віконця, за столом, сидить середніх років чоловік. За його спиною у плитці потріскують дрова. Відкинувшись на спинку крісла, він читає папери, щоби зимового вечора зігріти свою душу. Це – звіти учнів лісової школи. Вже читане – перечитує, аби поспілкуватися з дітьми. На аркушах зі шкільних зошитів – весняно-літні спостереження за народними прикметами. Щось почули від дорослих, а щось догледіли самі. А то вже – знання. І знання ті робитимуть із них людей. За вікном у чоловіка на три голоси лунає зимова ніч.
Це було моє вікно  і мої учні.
Звіт Павло Андрійовича Поляченка, 12 років. На аркуші в косу лінійку, із зошитів часів молодшої школи. Батьки його мають три корови. Господар.  Що ж пише: “… птахи на деревах облаштовують гнізда з північної сторони – то літо буде жарке… – це у діда свого розпитав, молодець! – “…птахи сидять грудьми до напряму завтрашнього вітру” – а це й сам міг помітити. Не чув цієї прикмети, треба перевірити. Коники в полі стрекочуть – на посуху. Чудовий хлопець. Пасе череду влітку. На травах знається, як знахарь. Його минулого року страшна гроза застала на пасовищі. Неподалік паслась череда сусіднього села, змішалися корови…  Ділили села тоді череду навпів, поки своїх корів порозбирали.  Було, що і відбивалась корівка від череди, тоді зазнавав він кепкувань від односельців... Така вже доля пастуха. Було і злетів, і падінь у його професійній діяльності... По суботах із дідом возить молоко, сир, сметану до міста. Продають у дворі одного з мікрорайонів.
 Петро Іванович Руденко, 9 років. Авторитет. Наймолодший. Фахівець із домашньої птиці.  У баби Наташки старий пес на суху погоду гавкає, а на сиру – кашляє.  Ну, це, однозначно, докторська дисертація! Після цього зізнання – півсела по бабиній собаці погоду вгадувати стала. Скільки ж років собаці? Його бабці віддали з контори, коли колгосп розпався. Ну, так, років  п’ятнадцять, чого б йому й не кашляти на сиру погоду?...
Вітер жбурляв сніжинки у вікно. Віхола вкрала усе: місяць, зорі, небо… Здавалося, що будинок летить в її круговерті через нескінчений простір під супровід троїстих музик. Завивав вітер, гули дроти, поскрипував ліхтар. Світло від настільної лампи заливало шкільні аркуші.
Катерина Семенівна Кравець, 14 років. Яка розумна дівчинка! Мамі в шкільній їдальні допомагає. Посуд миє, прибирає. Що ж вона пише? – Зозуля частіше починає кувати на теплу погоду. Птахи змінюють свій спів перед зміною погоди.  Ну, кому ж не знати, як птахи співають! Десь, видно, з парубком над річкою сидять і слухають.  В неї – відчуття на джерела. До десятка викопали за її спостереженнями. Знайде де мати й мачуха, осока, кропива  росте, відстежить, чи над ними стовпом в’ються комарі… Спостерігає на випасі, де у спеку любить собака пастуха лягати на відпочинок. Позакопує у тих містах цеглини, а через день-два повитягує й дивиться, як вони вологу набирають. Потім копаємо де цеглина всотала вологу. Катерина Семенівна – розумна дівчина, комусь добра господиня попаде.
Спостереження Максима Дмитровича Третяка. Цьому знатному рибалці 13 років. “… Коли риба вискакує з води і ловить комах, а чайки падають на воду і ловлять рибу, то буде дощ…” - є таке на воді явище. Здається, що всі Максимові  пращури від створення Світу, жили тут, на березі Дніпра. Цієї весни був туман упав на Дніпро і течія його знесла аж до островів. То додому малого доставила баржа, що йшла наверх по Дніпру.
О, а це бортник – Артем Григорович Микитенко. 12 років. Він повинен перевершити мене. Що пише? “…Бджоли різко повертаються до вулика перед дощем. Чим сильніше прополюсують щілини у вулику бджоли – тим суворіша буде зима…” Професіонал. Я йому розповів, що рій, злітаючи з пасіки, недалеко біля неї посидівши на дереві, летить у східному напрямку кілометрів два-три і падає у привабливому для себе місті на дерево. Тепер він вивчає дислокацію пасік і розвішує ящики зі старим воском. Роїв ловить вже більше, ніж я в дитинстві.
Аркуш за аркушем, я перечитував звіти спостережень. Перед очима ставали постаті їхніх авторів. Неперевершені особистості! Трударі й бешкетники, котрі саджають дерева і копають джерела, роблять годівниці й майструють шпаківні. Одним словом, роблять те, що й у кожній лісовій школі – вчаться бути гідними людьми, щоби змінювати світ на краще. 
     Віхола… Намагалась посеред ночі засипати снігом те єдине віконце зі світлом. Але їй не вдасться цього зробити. Бо з віконця, на променях світла, - тепло дитячих душ. І воно розтопить віхолу.