Казка про лоцмана Панька

         Жили собі дід  та баба. І так сталось, що гляділи вони внучка свого Панька. Справний внучок був. По господарству допомагав, грамоту вчив. Прийшов час і ремесло йому пізнавати. От він і говорить до діда з бабою – «Буду як батько лоцманом. Піду до дядька Хведя за Кодацький поріг. Вчитимусь справі щоб  мати ремесло і статок Вас доглянути».

         Провели дід з бабою на світанку до краю хутора, вузлик з харчами на дорогу дали. Пішов Панько лоцманській справі вчитись. Дійшов до Чумацького шляху. А він такий викатаний мажами, що рівний серед рівного. Так і стелиться під сонцем.  А понад шляхом під дичкою грушею біля криниці старий чумак Юрко сидить.  На шлях дивиться. Коли сонечко виходить, то він засипає, а коли ховається за хмарою, то прокидається. Та такий старий, що люди по ньому погоду вгадуть.  Привітався Панько та й питає

-          Діду , а чи не знаєте Ви шлях до Кодака?

-          А нащо тобі?

-          Іду на лоцмана вчитись.

-          Та воно і близько і не близько, яка вдача буде, такий і шлях. Іди до межового каменя он туди, а там вниз. Далі понад річечкою. Вона і виведе до порогу.

-          Дякую, діду.

-          Не спіши. Коли на порозі чорта зустрінеш то підіймись знов в степ на гору, там сонях росте великий. Він з Сонцем знається. Попроси допомоги. Сонечко тебе через поріг і переведе.

-          А що за чорт?

-          Та так, пакосник більше. То вірьовки лоцманам попідрізає, то білизну на кладках у бабів покраде, коли ті пранням заняті. А то дітям абетки підкидає. Вроді і букви такі, а по іншому читається.

-          Дякую, діду.                                  

               Подякував, вклонився Панько, і пішов. За межевим каменем понад річкою. І чим ближче до Дніпра гуркіт все більшав і більшав. А на самому березі, так і зовсім хоч вуха закривай. Ревів потік води, котрий розривав каміння.

              Пішов Панько понад берегом шукати, по якому ж камінні можна через поріг перебратись. Ішов, поки не приглядів підходящу містину. І тільки примірився переходити як з води щось як вискочить. Та як заскіглить. Панько вискочив на береговий камінь, дивиться, а то чорт водяний. Такий з борідкою, противний і підлістю від нього несе.

-          Ти хто?

-          Я Панько?

-          А куди ідеш?

-          В лоцманську науку найматись.

-          Не дійдеш.

-          Чому?

-          А я тебе не пущу, бо я більш за все лоцманів не люблю. Повертай додому.

-          Не поверну.

-          Повертай і іди світ блима за очі.

         Панько згадав пораду старого чумака і пішов на гору. Аж дивиться, сонях росте. Та такий високий, що небо підпирає. Гукнув Панько до Соняха.

-          Доброго здоров’я Вам.

-          Доброго й тобі, Паньку.

-          А з відки Ви знаєте, що я Панько?

-          А я такий високий, що знаю і бачу. Бачив, як ти вранці від самої  Терси йдеш.

-          Допоможіть через поріг перейти. Чорт водяний не пускає. А мені дотемна до лоцманів дійти треба.

        Заглянув сонях за хмарку.  І з-за хмарки виглянуло Сонце. Посміхнулось і засяв поріг сотнями веселок.

-          Біжи хлопчику по веселках і нічого не бійся, – сказав Сонях.

-          Дякую! – гукнув Панько і побіг над порогом Веселками.

         А чорт як збісився, він же не може на Веселку дивитись, Підплигує, верещить, а зробити нічого не може. Лається словами складеними  з букв своєї абетки. А Панько стрибнув з останньої веселки на берег, подякував Сонечку і пішов до поселення лоцманського.

      Зустрів його дядько Хведь і лоцмани прийняли до науки. Став Панько вчитись ремеслу. А з часом і на пороги його взяли. Пішов перший раз через пороги Панько з лоцманами. А чорт його впізнав.  Став злиться. До човна підпливти не може. Усі  лоцмани ж у вишиванках, а чорту зле робиться коли зірочки восьмикутні бачить, та барвінок з мальвами хрестиком вишиті. Ото він підпливе, а Панька вхватити не може. Так Кодацький, Сурський, Лоханський вже пороги пройшли. Аж попереду Звонецький. Там козаки колись дзвін загубили. Якраз на Звонецькому порозі чорт хотів пірнути і перевернути плота. Пірнув та як зачепився за мотузку дзвона, і виплутатись і не зміг.

        Ото і нині по ночам чути на тому порозі ніби «Дзень!», а потім хтось як заскавучить. То чорт. Він же не може чути дзвону, тому і скавучить…

        А Панько вивчився. Майстром справи став. Хозяйську дівку Дарину висватав у Волоськім. Весілля таке було, що всі лоцмани по порогам гуляли. І зажили Панько з Дариною так що усі раділи їхньому щастю.

Намисто

    Коли людина завершує знайомитись із музеєм, історичною  чи архітектурною пам’яткою, - вона має підсвідому потребу придбати звідти сувенір, що нагадуватиме про перебування у цій містині.  Сувеніри ж у різних куточках України, практично, однакові, а різняться між собою хіба що наліпками на чашках та малюнками на магнітах.  Вибір, зрештою, на останніх двох групах і зупиняється. 

      Після чергового огляду  музейного комплексу гетьманської столиці в Чигирині – пішов по сувеніри.  Десяток відвідувачів  вивчали прилавки, сподіваючись придбати щось на згадку. Я приєднався до них у цій ритуальній справі. Чашки й магніти з усіма можливими видами були скуплені під час попередніх візитів. Тому вітрини вивчав ретельно.  Мою увагу привернула полиця з намистами.  Вибір був широкий – і за матеріалом виготовлення, і за кольором.  Старовинна жіноча прикраса незапам’ятних часів.  Очі підсвідомо вибирали намисто, а у пам’яті виринула цитата арабського письменника Ахмеда Ібн-Фадлана – із його опису русів у місті Булгарі в 900-х роках: "На шиях у них намиста із золота й срібла, так що, якщо людина володіє десятьма тисячами дирхем – то справляє своїй дружині одну низку намиста, а якщо володіє двадцятьма тисячами – то дві низки… таким чином, кожні десять тисяч дирхем додають низку намиста дружині, так що на шиї іншої з них буває багато рядів намист”.

     Зупинив увагу на великих червоних із ялівця  у три ряди намистинах на прикрасі.

     Досвідчена продавчиня зрозуміла, що я вже майже дозрів до того сувеніра. Вирахувавши траєкторію мого погляду, підійшла до намиста. Зняла його обережно й, демонструючи мені, промовила: “Як же ж воно красно висітиме у Вашої дружини…”  Я не дав закінчити їй фразу, й стиха, з образою в голосі, промовив :“Як Ви так можете говорити?” Продавчиня налякано зиркнула на мене, не розуміючи,  що саме мене образило у її пропозиції. Я спокійно продовжував: “У моєї дружини - намисто не висить, а лежить.” Після цієї фрази усі чоловіки у крамниці повернули обличчя до мене. Глянувши зверхньо, зробив “контрольний в голову”, показавши долонею кут, під яким у дружини лежить намисто, прокоментувавши: “Отак лежить”.

    Чоловіки говорили дуже гарні слова. І не скільки про намисто, як про його безпосереднє  розміщення. Один із поціновувачів українських прикрас  зазначив, що під таким кутом –навіть найдешевше намисто виглядатиме доволі пристойно. Обговорення тривало, подавчиня, поклигавши після невеличкої нервової напруги, посміхалась, пакуючи моє придбання.

    Неспішно йшов із крамниці до “Посольського шинку” – підкріпитися перед тривалим шляхом додому. З голови не йшла статусність намиста, описаного арабським істориком. Своєрідний “Форбс” існував і тоді: один погляд на дружину – і статок сім’ї вже відомий. У наш час так не можна. Перерахує  молодий податківець у дружини кількість рядів намиста і… І навіщо тобі такий “Форбс”? 

    

Літературне село

     Ніч і шлях.  Дороги і ями.  Думи. Від котрих відволікало світло фар зустрічних автівок.  Вже далеко за північ, сон нагадує про себе. Довга дорога зі столиці до Дніпра. Тяжкі останні десятки кілометрів.  Потреба випити кави, аби прогнати сон, змушує зупинитися біля придорожнього кіоску.

      З гори до долини - село. Річка Саксагань вночі вкрилась туманом і заснула.  За нею, посеред темного села, горіло декілька вогників придорожніх кіосків. Виринувши за мостом із туману, зупинився біля них. Нічна прохолода привела до тями. Стаканчик кави грів руки. У цій темній тиші, поза моєю спиною, одна продавчиня говорила іншій: “Читаю «Войну і мир» і плачу…” Сонливість минула. Без кави. Повернувся до них і продовжив слухати оповідачку. Вона із запалом повідомляла, що саме у цьому творі викликало її переживання й сльози. Місто, безперечно, має культуру, але щоб отак, посеред ночі, біля кіоску почути про “Войну і мир”… Та ще ще й з характеристикою подій та образів… Я собі таке уявити не міг.

      Від Саївки до Дніпра - година шляху. Включив приймач, щоб не було самотньо їхати. З приймача приємний жіночий голос повідав, що наразі - третя година і шість хвилин, а на хвилях радіостанції розпочинається концерт  для працівників сільського господарства.  Ну, так. А коли ще селянам слухати концерт?... З піснями про безкрайні лани я в’їхав у світанок і в місто.

       У місті - не стерпів, і, при першій же нагоді, розповів знайомому викладачеві університету про літературний хист села. Викладач толерантно вислухав і навіть накивав головою, ніби повірив. А насправді - мою оповідку відніс до своєї колекції небилиць, яких мав не одну сотню.

      Пройшло більш, ніж півроку, і доля закинула нас із викладачем до Кіровограду - читати лекції. Поверталися - коли вже стемніло. Шлях був наповнений враженнями від степового міста та його людей. Ніч ставала  господаркою часу.  Майстер Дан викочував на небо вози. Згадувалась легенда, в якій він говорив: «Я зроблю із дерева маленькі «сонця», на яких будемо їздити. Ото, завдяки йому, й котимось на колесах до Дніпра. Шлях і бесіди. Втома опановує нас, і опівночі хочеться випити кави, для впевненості за кермом.

           З гори до долини село. В тумані спить Саксагань. Верби стоять над туманом і ловлять у ньому сни.  Декілька вогників, як маяки, вказували на кінець мосту. Майнула думка - не тільки випити кави, а й знайти ту жіночку, котра читала “Війну і мир”, аби підтвердити викладачу повіданий колись хвакт.

          Зупинившись під одним із кіосків, я поспішив до віконця, на світло. За ним сиділа молодичка і читала книгу.

-           Доброї ночі.

-           Доброї, - відклавши книгу, привіталася продавчиня.

-           Нам дві кави, щоби не заснути.

-           Хвилинку, приготую.

           Я собі глянув на викладача, втомленого лекціями, бесідами, шляхом, і трішки сонного посеред глухої ночі.

-           А це не Ви минулого року, коли я тут зупинявся, розповідали, що читали “Войну і Мир”? – продовжив я бесіду з продавчинею.

-           Ні.  Але я люблю читати. Я кожного тижня беру в бібліотеці декілька книг і прочитую. Тут на роботі, поки нема подорожніх. А от дочка у власниці кіосків - та дуже любить читати. Вона вдруге Достоєвського перечитує.

         Чесно кажучи, я й сам був приголомшений таким розвитком діалогу. Повернувся у бік викладача Дніпропетровського державного університету. Він стояв посеред ночі з круглими очима і трішки відваленою щелепою. Мені здалося, що кава йому вже не була потрібна. Олег Анатолійович перебували у стані, коли операційна система комп’ютера не слухається команд оператора. Ну звідкіля він в університеті міг почути, не те що вдруге, а, навіть, що вперше людина читає Достоєвського?...  У мене промайнула думка, що філологічний факультет ДДУ доцільніше було би тримати у Саївці.

       Коли пан викладач почали приходити до тями, і я зрозумів, що він мою минулорічну розповідь перекваліфікував із небилиць на науковий хвакт, - ми рушили далі. Позаду залишилось літературне село, а попереду – наприкінці  шляху маячив Дніпро. У серці – лишився теплий спомин.