середа, 11 листопада 2015 р.

Кодемська гора



                                                 На Кодемській горі осінь 

Шелестить вона на полях сухою бадилкою соняха і кукурудзи, очеретом по долині річки.  Нічний туман краде той шелест, а ранком сонце знову відвойовує у туману  шелест для бахмутського степу.
  Півроку тому повертався травневої ночі з Чигирина. Практично покинуті села, ні єдиного вогника. На електричних опорах понад шляхом - гнізда лелек . Лелеки в них як вартові  стоять, в кожнім гнізді. З  дворищ, що  в зарослях кленів і вишника, крик сичів. Про що вони тієї місячної ночі мені кричали? Хто ж знав, що про війну кричали…
  Проста трудова людина влаштована так, що весь час шукає спокою у неспокійному  світі. Не розуміючи , що люди, не подібні їй, живуть за рахунок колотнечі  і сорому від того не мають. Ніякого сорому не мають. Ні Божих , ані людських законів у них.
  Навколо Кодемської гори війна. Глина і пісковик, окопи, траншеї, бліндажі. Здається, упродовж тисяч років ні одна війна не обійшла цю гору. Окопи громадянської, другої світової і нинішні- ті ж самі, тільки підчищаєм і укріплюєм..
  Над Кодемською горою посеред бахмутського степу ніч. Над бахмутським степом палять Чумацький шлях.
  Темно-солом’яний з зеленими гривами степ восени.

На Кодемській горі зима. 

  Заметіль. Вітер пересаджує через гору хмари снігу,  розганяючи його в степу по ланам. Сама природа намагається дати людям білий аркуш паперу для написання нової історії. Розумнішої від тої, що принесли в цей край просвітительниця Катерина з домашньою освітою і просвітитель Григорій,  вигнаний з навчання за “нехождєнія в класи”.
  В селі давно кількість поминок стала більшою за кількість весіль і хрестин. Люди не хочуть писати нову історію  і життя зло перекреслює білі аркуші коліями, змиває сніг холодним льодяним дощем. Освітлює небо спалахами, на котрі з темних вікон хат дивляться  ікони як останній  захист від біди. Зима в осені прийняла не тільки степ, а і війну.
  Чорно-рудий з білими плямами зимовий степ навколо Кодемської гори.

 На Кодемській горі весна.   

   Там, де стрічаються Кодема з Бахмуткой, весна. У тій весні лелеки будують гніздо. І як то вони так уміють збудувати, що вітру його не зірвати, і як то вони так знаходять місто, що блискавка в нього не влучає? От би так навчитись у них.
  Під Кодемською горою два брати  хлібороби вийшли в поле, між ліній оборони. Нема їм  куди відступати із рідних ланів. Не забрати їм  бахмутський степ десь в інше місто. Він тут і вони приречені бути тут.   Вони солдати степу, потомки скіфів-орачів. Нема вже батька – укоротила вік йому війна. Стоять між ліній оборони, як розмінна монета у грі “покидьків-трансформерів”.   
   Гуркотить ніч мінометними розривами. Спалахи під териконами в відповідь спалахи на бахмутських горах. Як раптом гуркіт й світло в небі – гроза. Затихли міномети – Весна говорить. Говорить дощем над весняним степом. Над сонячно-жовтим степом, укритим диким льоном.  
   Жовто-зелений степ під синім небом навесні.

На Кодемській горі літо.
 
  Сонце і вітер. Війна. Міни на шляхах поросли бур’янами. Порепаний як Доля степ. Історія не вчить людей. Коли б ті люди читали  Шевченка  “Гайдамаки”, чи захотіли б воювати? Там все написано про коліївщину. Ту перемогу, що тримали у руках, цариця вкрала враз, за день. Вона їх підштовхнула до війни, вона ж їх і вбивала. І нині буде точно так.   
  В Кодемській церкві закінчилась служба. Догорають свічки. Втомлений священолужитель розглядає зібрані пожертвування прихожан. Серед купюр дрібного номіналу п'ятсотгривена.  « Що ж людину змусило пожертвувати такі кошти? Гріх? А може страх? Любов до Бога? А може хто пожартував і кинув підробку купюри?» - думки змінювали одна одну, а руки підіймали купюру до світла.На світло панікадила батюшка розглядав дійсність купюри. З котрої осяяний світлом панікадила на нього дивився великий хвілософ. Між їхніми поглядами був цілий Світ.
   Залитий сонцем,  хвилястий літній степ. Вітер і хвилі,  котрі перехвачує в пшеничних полів ковила, а у неї очерети долиною річки. І несуться ті хвилі степом як життя.






 Пояснення до посилання на поему Гайдамаки - Коліївщина швидко розгорялася, сили повстанців щодня росли. На звільнених землях налагоджувалося козацький (сотенно-полковий) устрій, кріпаків оголошували козаками (вільними людьми). І на найвищому підйомі повстання було придушене, причому за один день - 6 липня 1768. Але хто? Не безпорадні, перелякані поляки, а ... російська армія.

Довгий час наївні гайдамаки сподівалися на те, що «православні брати» - московити - прийдуть їм на допомогу.
За наказом Катерини II полковник Гур'єв підійшов зі своїм військом в табір гайдамаків нібито для допомоги. Повстанці тієї допомоги вже не потребували, однак вітали «союзників». Гур'єв запросив всю старшину на бенкет. Під час святкування росіяни несподівано напали на керівників Коліївщини, знезброіли і закували в кайдани. Те ж саме зробили з більшістю гайдамаків, які не очікували такого підступного удару в спину. Потім російські та польські каральні загони стали знищувати гайдамаків по всьому краю.

вівторок, 22 вересня 2015 р.

Роздуми біля вікна


   За вікном рання осінь. Точно така як рік тому, перед відправкою на фронт. Навіть ті ж чоловіки біля сусіднього під’їзду грають в доміно. Ті самі і з тими ж думками. Рік тому  вони чекали Росію, рахуючи свої  пенсії в рублях. І нині чекають в надії не стільки вже на пенсії, як на покарання неслухняних. От тільки стук кісточок  раніше був просто звук. Тепер він здається гучніший, зліший і в унісон йому чую відлуння вибухів і розривів.  
   Нині багато хто запитує - що таке війна. Довго думав як пояснити. Можливо  це гра в шахи. Пару чоловік в ній грає повну партію, багато хто зайшов на одну чи декілька  комбінацій,  ще більше на один хід. Хтось навіть  фігурами грає в шашки і “чапаєва”. Над шаховою дошкою величезна кількість рук.  Навколо багато порадників маючих зиск і тих котрі зиску з порад не мають. І цими фігурами, гравцями, порадниками хтось ще грає в покер. Самі ж фігури - розмінна монета. У новій партії будуть нові фігури. 
   Ці люди за столиком перестали жити по Божим законам, вони стали прикриватись ними. Виправдовувати свої бажання та діяння. Ці люди за столиком перестали жити по людським законам. Не задумуються, що  виганяють  з країни внуків,  котрі  повинні утримувати їх в старості.  Ерудити і бібліофіли радянських часів не розуміють, що з тих часів вони несуть гірше, а не краще. І що нове покоління,  котре писало листи на фронт, замете їх думки як двірник осіннє листя.
    Під ще зеленими кронами перший жовтий лист. Осінь в нашому дворі. Двірник навколо столика з гравцями пише мітлою рядки своїх думок. Пише, змітаючи звуки кісточок у небуття. 


( Із записок пана Бродника)

субота, 8 серпня 2015 р.

Історія одного кабінету у владній структурі



   2014 рік ( весна ) - в нім обговорювалось, які заробітні плати будуть у мешканців кабінету, коли Росія завоює місто.

   2014 рік ( літо ) – його переповнюють дискусії, як швидко Україна програє війну і які території втратить.

   2015 рік ( весна ) - який бізнес краще мати з ДНР і ЛНР і яка логістика з цими територіями економічно найвигідніша? Із кабінету прибирають портрет Путіна.

   2015 рік ( літо ) - як попасти в депутати до місцевих органів влади, або до кого з прохідних кандидатів пристати?

   Усі мешканці цього кабінету живі. Економічних збитків від війни не зазнали. У лави ЗСУ повісток не отримали. Залюбки повчають тих, хто воювали в АТО. Розповідають, що захисники України неправильно робили і як треба.
   Електронні поштові адреси, тих, хто й досі працює в кабінеті, завжди закінчуються на – крапка.ру. Їх батьківщина не Україна, а бюджет. І неважливо, в якій країні при ньому бути.
На жаль, у нас дуже багато таких кабінетів.

P.S.  У штабі корпуса, на столі в красивих коробочках, лежали нагороди.
За столом сидів офіцер і виписував посвідчення на них. Посмертно. Тим хто воював не за бюджет, а за Україну…

( Із записок пана Бродника)

понеділок, 27 липня 2015 р.

Із записної книжки пана Бродника

   
    Швидкий потяг зі столиці на Дніпро колихав пасажирів і відстукував  кілометри шляху. Серед тих пасажирів колихався по життю і я.  За вікном краєвиди Черкащини -   лани, села, ліси, знов лани, річки… Думки мінялись як краєвиди і плавно переходили у сон…
    … я  вже не в потязі, а серед бахмутських степів, на Кодемі. Знову війна. Я на горі, де ще недавно командував опорником. Село, долина річки, попереду лани між лініями оборони. Там за ланами й селами видніють терикони… За майже девять місяців я вивчив все.
   Прифронтове село. В нім люди. Вони шукали спокій, а знайшли війну. В садках хати. В їх вікнах, що наглухо роз’єднують світи, ікони - останній захист від біди. Тут світло гасне з першими зірками, в надії заховатись від війни.  
   У цих краях ніколи не було української влади. Вона і в Україні такою то неповністю була, а тут тим паче. Любити Батьківщину і продавати її - це різні речі. Схиляючись до другого, місцева влада вічно існувала. Тут люди уявляли майбутнє як минуле і чекали його. Воно все не приходило і врешті решт прийшло. Прийшло війною. І дехто, хто її чекав, знайшов тут вічний спокій. Навівши горе на тих, хто не хотів біди. Ніщо так не змушує задумуватись, як протилежний результат очікувань.
   Земля між ліній оборони. А між тих ліній фермерські поля. Їх не забрати і
не піти від них. Ото ж орють, сіють, косять між танків і гармат. Переді мною підірвані й підбиті дизеля у полі. Усі на косовиці. Посеред  поля, напівпокошенім, напівзгорілім. Десь чути канонаду, але не видно вибухів. За полем полум’я, горить промзона і суха трава по випасам…
   “ залізнична станція Шевченкове, зупинка …” – голос  з репродуктора прогнав сон. Біля мене сидів хлопчик з ноутбуком на колінах і грав у гру. Він вів свій танк полями серед підбитої техніки в село, що виднілось на моніторі. Перенапружений увагою у грі, не то звільняв село, не то захоплював його, стріляючи без устану…
    Я йшов своїм вагоном і сусіднім до буфета. Хто з пасажирів спав, хто щось читав, хто поринав в дискусії з сусідом. А хто, і дуже їх немало, дивились фільми про війну, насилля чи грали в ігри з тих же тем. В суспільстві норму пише більшість.       
   Швидкий потяг з столиці на Дніпро колихав пасажирів і відстукував кілометри шляху. В кінці вагону, склавши поряд милиці, у кріслі сидів солдат. Він їхав не на фронт, а вже додому із шпиталю. Його війна була не в моніторі, без права на запасне життя. 


(Із записної книжки пана Бродника)



                  З нататніка пана Бродніка



Хуткі цягнік са сталіцы на Дняпро гойдаў пасажыраў і адстукваў кіламетры шляху. Сярод тых пасажыраў гойдаўся па жыцьці і я. За вакном краявіды Чаркашчыны – раўніны, вёскі, лясы, зноў раўніны, рэчкі… Думкі зьмяняліся як краявіды і плаўна пераходзілі ў сон…
… я ўжо не ў цягніку, а сярод бахмуцкіх стэпаў, на Кадэмі. Зноў вайна. Я на гары, дзе яшчэ нядаўна камандаваў апорнікам. Вёска, даліна рэчкі, уперадзе ад поля паміж ліній абароны. Там, за палямі і вёскамі бачныя тэрыконы… За амаль што дзевяць месяцаў я вывучыў усё.
Вёска ля фронта. У ёй людзі. Яны шукалі спакой, а знайшлі вайну. У садках хаты. У іх вокнах, што наглуха раз’ядноўваюць сьветы, іконы – апошняя ахова ад бяды. Тут сьвятло гасьне з першымі зоркамі, у надзеі схавацца ад вайны.
У гэтых краях ніколі не было ўкраінскай улады. Яна і ва Украіне такою не цалкам была, а тутака тым болей. Любіць Бацькаўшчыну і прадаваць яе – гэта розныя рэчы. Схіляючыся да другога, мясцовая ўлада вечна існавала. Тут людзі ўяўлялі будучыню як мінулае і чакалі яго. Яно ўсё не прыходзіла і нарэшце прыйшло. Прыйшло вайною. І нехта, хто яе чакаў, знайшоў тут вечны супакой. Навёўшы гора на тых, хто не хацеў бяды. Анішто так не прымушае да роздумаў, як супрацьлеглы вынік чаканьняў.
Зямля паміж ліній абароны. А між тых ліній фермерскія палі. Іх не забраць і ня піці з іх. Вось аруць, сеюць ды косяць між танкаў і гармат. Перада мною ўзарваныя і падбітыя дызеля ў полі. Усе на касавіцы. Пасярод поля, напаўпакошаным, напаўзгарэлым. Дзесьці чуваць кананаду, але ня бачна выбухаў. За полем полымя, гарыць прамзона і сухая трава на выганьнях…
“чыгуначная станцыя Шаўчэнкава, прыпынак…” – голас з рэпрадуктара прагнаў сон. Каля мяне сядзеў хлопчык з ноутбукам на каленях і гуляў. Ён вёў свой танк праз палі пасярод падбітай тэхнікі ў вёску, што была бачная на маніторы. Перанапружаны ўвагаю ў гульні. Ці мобыць вызваляў вёску, ці мобыць захопліваў яе, страляў без стомы…
Я ішоў праз свой вагон і суседні да буфета. Хтосьці з пасажыраў спаў, хтосьці чытаў, хтосьці паглыбляўся ў дыскусіі з суседам. А нехта, такіх даволі нямала, глядзелі фільмы ра вайну, гвалт ці гралі ў гульні на такія ж тэмы. У грамадстве нормы піша большасьць.

Хуткі цягнік са сталіцы на Дняпро гойдаў пасажыраў і адстукваў кіламетры шляху. У канцы вагону, са складзенымі разам мыліцамі, у крэсьле сядзеў жаўнер. Ягоная вайна была не ў маніторы, без права на на запасное жыцьцё.

(З нататніка пана Бродніка)


(Переклав на білоруську мову  Уладзімір Шипіла)





понеділок, 8 червня 2015 р.

9 травня

                 
        Ранок 9 травня. В селі, біля пам'ятника загиблим воїнам у Другій світовій війні, вклонився і поклав квіти. В 1944 році мій дід після третього поранення під Кенігзбергом повернувся з війни. Його рідний брат загинув  в тих краях. Два рідних брата в піхоті пройшли Ржевський котел.    
    Ранок 9 травня. Там же в селі, біля памятника загиблим воїнам у Великій вітчизняній війні, покладав квіти бувший парторг колишнього колгоспу. Він оглядався - чи дивляться на нього односельчани, поправляв уже покладені квіти. Минулого року його піджак прикрашала георгієвська стрічка в очікуванні визволителів. Цього року  красувався червоний мак - як перепустка до участі в місцевих виборах. Зробивши крок назад, він повернувся, наші погляди зустрілись…  
   Я тільки на фронті зрозумів, що означає вислів "радянський тип людини". Насправіді цей  тип людини  започаткований в Російській імперії і шліфувався років триста. Зі світлої сторони ідеали християнства використані на свій розсуд і в подальшому переписані в моральний кодекс будівника країни. З темної - матеріальна частина. Матеріальний достаток для проживання кожної людини ділився на дві частини. Одну частину давали заробити, а іншу вкрасти. В цих рамках і тримали триста років люд.   Всі підконтрольні і керовані. Усі усім і в усьому винні. Свобода й Батьківщина  в обмін на існування за трьохсотрічними правилами.  І договір скріпляється у кожнім покоління кров'ю. Щоб образ ворога, посягаючого на  святу залежність, ніс в собі страх і ненависть.
   Майже три десятиліття минуло і я знову у військовій  формі зі зброєю в руках. Першої служби в прицілі автомата пильнував “привид світового імперіалізму”, а нині обороняю рідні степи від “привиду комунізму” трансформованого в “російську форму імперіалізму”. Майже через три десятиліття на полі бою я стрівся сам з собою. Хто той я і хто цей я? Вихований в Радянськім союзі і обороняючий від нього країну пращурів. Невже я схожий в минулому на парторга колишнього колгоспу? Він сьогодні не поминати прийшов. Для нього сьогоднішній день - це свято майбутньої перемоги над тими, хто покинув “його країну”. Навряд чи він згадає, хто звільняв село і хто з односельчан загинув. Його георгіївська стрічка, як і нинішній мак, не за свої кошти.
   Він святкував майбутню перемогу. Я поминав.

  

четвер, 23 квітня 2015 р.

Майже за Карпенком-Карим

    Якось до війни пішла мода на дворянські родоводи. Та так пішла, що народ масово копошився в архівах, а в кого була копійчина, то наймав фахівців. І так той рух розвинувся, що аж занадто. Не те що в містах, а навіть в селах почали масово з’являтись нащадки вельможних родів. Ціна отримання паперу, засвідчуючого дворянське походження, залежала від вашого особистого вигляду і прізвища. Найдорожчі розцінки для особистостей, пращури яких носили імена Макогон, Лантух, Загубигорілка і так далі. Середньої тяжкості по фінансам прізвища з закінченням на  - енко. Ну а з закінченням прізвищя на  -ський , - ов, -ев, пільговий тариф.
     
    У мене частина знайомих помішалась зовсім на дворянстві. Дехто замовляв собі родоводи, дехто вивчав і другим допомагав знайти благородних предків. Я і сам вже отримав декілька пропозицій за певну суму заглянути, чи бува хто з пращурів не брав участь у інтригах при якомусь дворі. Паралельно надходили  пропозиції стати пріором чи командором в лицарських орденах, а коли пошукати коштів, то і вище титулом.

    Наслухавшись про захмарну освідченість і високий ступінь культури дворянства, закралась підозра і інтерес. Оскільки в мене сільська логіка, то і методи вивчення відповідні. Після недовгих роздумів пішов я в одну із найстаріших лікарень. Добрі люди допомогли переглянути книгу прийомного покоя 1914 року. Різні верстви населення записувались у різних розділах. Порівняння чим хворіли селяни і міщани з дворянами було не на користь дворян. Прошу вибачення, але алкоголізм, наркоманія і непристойні хвороби в дворян були системні. Революція 1917 року просилася прямо зі сторінок книги прийомного покоя за 1914 рік.

     Якось по завершенні засідання історичного клубу при одному з музеїв зачепили тему дворянства. Виникли дискусії, народ втягувався в них. А я занурився в спогади про предків з самим дворянським прізвищем в моєму роду. До того часу, як прийшли росіяни в верхів’я Інгульця, там мешкали мої пращури по маминій лінії. Частину місцевого люду пішли на південь, а в їх хати і на їх землю привела цариця тисяч п’ять переселенців з Бессарабських степів і Балкан. Одним словом, “гібридну війну” влаштувала Росія. Два-три десятиліття нічної майнової війни було забезпечено, аж поки не перемішались в сім’ях. Чубилися  місцеві з пришлими за хати і наділи виселеної рідні. Серед тих, хто пішов південніше в степи, були і мої родичі по мамі. Пішли вони від Чорного лісу  на південь нинішньої Інгульської області і заснували там село Маржанівку, на честь тої Маржанівки, з якої прийшли. Не вдалось втекти від Росії з її гібридною війною того часу, прийшлось змиритись. Так і жили, поки степова пожежа в кінці 1800-х років не спалила частину села. Люд, що розселився в селах навколо Маржанівки, записували як Маржановських, а де писар був лінивий- то Маржан. Отак з’явилось це прізвище в людей з українського села.
      
    Повернувшись від спогадів до дискусії, оглянув усіх за великим столом. Серед доказів і заперечень з питань, хто кому який родич і в якому поколінні, сидів мій добрий знайомий Яків. Він, вочевидь, теж повернувся зі спогадів.  Його походження з невеликого єврейського ремісничого містечка було незаперечне і виправити його неможливо було ніякими коштами в бік дворянства. Задумливих за дискусійним столом нас явно була меншість.
       
    Повернула мене в дискусію репліка одного з модераторів
- Юрію Миколайовичу , ну з вашим прізвищем по мамі Маржановський то безперечно вам відомі коріння вашого благородного походження. 
- Я з погорільців, край села згорів, по назві села дали і прізвища переселенцям в округу. Це єдине походження цього  прізвища в цих краях. Є ще в людей Середньої Азії таке, але воно там виникло на  іншій основі.
   
    Чомусь мені здалось, що в очах модератора читалось, ніби вже декілька дворян з прізвищем Маржановський існують. В душі посміхнувся. Уявив себе лицарем з дворянським походженням. Уявив титули на кшталт, пріор Верблюжки, командор Аджамки, посол ордену в Новій Празі. Ні, не повезло мені з дворянством.
    
    Коли покидав засідання історичного клубу, в думках були слова Мартина Борулі  “…згоріло! Все згоріло, і мов стара моя душа на тім огні згоріла!.. Чую, як мені легко робиться, наче нова душа сюди ввійшла, а стара, дворянська, попелом стала. Візьми, Омельку, попіл і розвій по вітру!.”.


неділя, 29 березня 2015 р.

Герої чужих війн

    Герої чужих війн – це ми. І не важливо на чиїй землі. Кров наша, а війна чужа. Ми не подумавши хапаємось за збою, біжимо, а хтось в цей час вже забирає нашу перемогу.  Нас підбадьорюють : Навіщо думати?, Вперед!”, “Усі герої!”, “Нам пращури заповідали… Зупинимося. Щось тут не так.
    В наших краях батько ніколи не мріяв передати сину шаблю як основний засіб існування.  І тим більше не мріяв, щоб він жив за рахунок її застосування.  Шабля- то вже як засіб безвихідності. Насправді батько мріяв дати сину  книжку (освіту). Щоб син його був розумніший за ворогів.  І за допомогою тієї книжки вмів відвести від себе зброю ворога і звести ворогів між собою. Багато сил витрачено ідеологами, щоб змінити цю прописну істину поколінь в головах наступних поколінь.
       Описана нескінченна кількість військових подвигів, битв і цілих кампаній. Результати поразок, перемог,  втрати перемог розібрані по кісточкам.  Знайдені винуватці і на них повішені всі собаки.  Знайдені герої і на них теж багато чого повішено. От тільки, як правило, забули продумати, що далі і для чого.  Амбіції, незнання і небажання множили на нуль найкращі здобуття і приносили перемогу до ніг недругам.
         З екранів і сторінок влітає у свідомість  Калину поламали, коровай надкусили”. Це не наша ідеологія, хтось навмисне нав’язує, а ми її сприймаємо. Тому, що вчили книги своїх брахманів не за текстами оригіналів , а за коментарями недругів.  Як результат- шукаємо друзів з поради недругів, а не за власним розсудом, стрічаємося у часі самі з собою. Самі з собою воюємо через десятиліття.
         На древнім кромлеху серед десятків каменів можна знайти один теплий і один холодний.  Ці камені примушують порушить ритм ходи і біля них замислитись, у повній тиші, коли нема чужих пояснень , поглянути на себе через час в майбутнє…


 (із записної книжки пана Бродника)

вівторок, 3 березня 2015 р.

Російське село

   
   Мій співрозмовник молодший за мене. Його минуле овіяне славою активного дрібного злочинця, любителя майже всього, що не рекомендовано в Писанії. Нині не знаю, чи він відмовився від гріходіяній повністю, чи частково. Місцеві люди говорять, що вигляд його покращав, вага перевалила за центнер, зачіска і борода завжди доглянуті. І  небідний приход він влаштував в селі дуже швидко.
     Погожого дня мали з ним бесіду перед пам’ятником загиблих односельців в Другій Світовій війні. Я слухав і відповідав. Він, погладжуючи нижче грудей хрест, запитував і намагався пояснювати в стверджувальній формі.
     Через чистилище його релігійних поглядів йшли колонами католики, протестанти, жиди, прихожани Київського патріархату, члени народного руху, знов жиди, грузини, американці, правий сектор і по третьому колу  жиди ,  а потім рідновіри, литовці та латиші,...
       Співрозмовник був в ударі. Я не заперечував, слухав, а його несло і несло по циркулярам московської церкви. Наркоман і злодій проповідував хліборобу. Особа, котра корегувала артилерійський вогонь на рідне донецьке село проповідувала селянину.
       Під кінець його зовсім понесло.
-  Вы знаете, здесь никогда ранее не жили украинцы.
-  Можливо, - я показав рукою на стелу, попрощався і пішов. 

       Донецьке село. На стелі було викарбовано лише декілька російських прізвищ, що губились серед чисельних Цибуля, Макогон, В’ялий, Литовченко,…





 (із записної книжки пана Бродника)



середа, 25 лютого 2015 р.

Дитина війни

  До кінця зими зоставалось пару тижнів. Сонячного безморозного дня на сільському дворищі біля погрібника грався з собачам Василько. Хлопчику було майже чотири рочки. Вони то відбирали один в одного іграшки, то повалювали один одного. Здавалося, їх грі нема кінця. Я дивувався їх щирості і енергії. Уявляв це дворище в зелені навесні. Уявляв цих двох друзів дорослішими...
  Раптом свист. В долі секунди Василько і собача зникли в погрібнику. Вже більш ніж півроку погрібник- їх житло. Вже більш ніж півроку свист і розриви мін та снарядів- складова, майже повсякдення дитинства.
  На сільському дворищі біля погрібника лежали іграшки в очікуванні своїх господарів.


(З записної книжки пана Бродника)

вівторок, 24 лютого 2015 р.

Баба Таня

   Нічна заметіль на ранок стерла вчорашні колії і сліди. В приладі для спостереження я бачив людину. Вона з'явилась з-за обрію на засніженому шляху, прокладала  крок за кроком стежину. Цю людину не можливо було не впізнати  за ходою- баба Таня. Вона мала від роду вісімдесят два роки. Все життя обліковцем в колгоспі. Роки змінились , а хода ні. Тільки нині замість косого сажня в руці костур. 
   Бабу Таню я вперше побачив восени, коли вона раділа подарованому пакунку пшеничної крупи. Раділа , що зварить каші собі, собачці і котику.  З того часу кожної неділі і кожного церковного свята вона тримала свій шлях з сусіднього фронтового  села мимо нас до церкви. Божому шляху не був перешкодою ні сніг, ані дощ. Хлопці завжди бабі Тані раділи, клали в торбинку гостинці, слухали її. 
   Дивлячись в прилад для спостереження, підсвідомо вираховував швидкість руху. Ловив на думці, що можливо я від неї навіть відставав би. Все-таки півстоліття обліковцем за її плечима. Баба Таня ніколи мене не називала за військовим стилем.   Питала у хлопців: «А де ваш /голова колгоспу/ бригадир/ господар Вона підходила, а я гадав.
- Здравствуй, управляючий!
- Доброго ранку, баба Таня. Що це Вас так рано по свіжому снігу заставило йти?
- Внучку з Єнакієво ввечері привезли. Лякається, плаче. Йду в церкву, щоб батюшка почитав. Дівча зовсім звелось, лякане. Ледь не забула я, тобі хрестик принесла. Одягни...


   Виробленою за півстоліття ходою колгоспного обліковця баба Таня пішла далі до церки. На моїй долоні лежав маленький хрестик віком десь в піівстоліття, а може і століття...

(З записної книжки пана Бродника)