вівторок, 26 вересня 2017 р.

Серед війни

     Лютий 2015 року. Заграви на Дебальцево і Горлівкою. Бахмутський степ під Гольдміським. Кодемський блокпост. Степовою дорогою з Зайцевого  прийшов юнак. Сільський хлопчина років вісімнадцяти. Типовий хлопець для свого віку. Одне що в нім привертало увагу, то це очі виплаканих сліз. З осторогою він розповів мені, що три дні тому батько пішов з дому і він обійшов декілька сіл в його пошуках. Був у майже у всієї далекої і ближньої рідні, знайомих. Нема його і телефон його не відповідає. Просив дозволу пройти в село, що поряд з блокпостом до далекого родича …

    За півгодини до блокпосту з Кодеми йшли дві людини.  Син лівою рукою котив велосипед а правою, обійнявши за плечі  пяного батька, вів його додому.  В сльозах щасливий син і пяний від безвихідності в житті посеред війни батько. 
    Я дивився вже їм в слід і в думках сподівався, що не буде артобстрілу у них на шляху.


середа, 13 вересня 2017 р.

Земля країни Герр

( Дещо із заміток  "Місто на Дніпрі")
   
   1970 рік. Наше місто розросталось на лівому березі. Вже вийшло за межі Мануйлівки і розбудовувалось у плавнях і на пісках.  З появою нових будівель виникало питання закладки зелених зон. А для зелених зон в піски лівобережжя потрібен родючий грунт.
   Пошуки чорнозему  привели  керівництво Індустріального района до Орджонікідзевського гірничо-збагачувального комбіната. Туди негайно був відправлений запит. Мета запиту - досягти згоди на передачу запасу чорнозему, який був на складах для рекультивації.
   В пошуках чернозему для Індустріального району  був  оглянутий восьмиметровий курган Товста Могила.  Цей курган в зону кар’єрних розробок не потрапляв, але був поруч із залізницею. Перед тим як почати роботи з розробки чернозему, курган повинна була дослідити археологічна експедиція.
   У лютому 1971 року  Борис Мозолевський почав роботи по дослідженню кургана.  21 червня о 14:30 у пограбованому центральному похованні, під час розчистки долівки, Борис Мозолевський особисто знайшов велику нагрудну прикрасу - золоту царську пектораль.
   Після закінчення археологічних досліджень  свята земля кургана з країни Герр була транспортована залізницею за адресою в наше місто. 
   Так що, шановне панство, коли Ви рухаєтесь Слобожанським проспектом ... Біля райвиконкому Індустріального району на клумбах лежить земля з кургану Товста Могила, котра зберегла Золоту Пектораль.




неділя, 6 серпня 2017 р.

Чорнопіджачник

   
      В тиші сутінок дід Микола намагався переконатись, що хлопець його зрозумів. Він повторював блідому від страху юнаку:
-    Іване! Чуєш мене? Коли пліт відійде від берега за півтори сотні метрів, я тебе штовхну у спину.  Падай у воду, і під убитими, що поспливали, пірнай потроху до берега.  На березі в очеретах полежи на спині і наберися сил. Далі обережно іди понад балкою до хутора, що у верхів’ях  біля могили.
     От і темінь окутала пороги. Відштовхуючись жердинами, між убитими,  котрих прибила течія до берега,  рушили плоти. У чорній ночі  чорною водою чорні піджаки і картузи. 
… на Солонянській стороні спалахують вогні… 
-    Стрибай, Іване! – і поштовх в спину.
     Двічі Іван вибирався на берег. Першого разу піймали і знов посадили на пліт. А другого вже сам стрибав. Між водяних стовпів, колод і мертвих тіл, вдалось дістатись берега. Відлежався, а далі – в вверхів’я балки до хутора. Там і ховався по старих ямах пасік.
      … коли хто думає , що ночами в дніпровій воді відблискують зорі, то  не так. То дивляться з темної води дніпрових порогів в небо утоплені душі. І дідова душа зорею споглядає в небо.


Р.S.  Мав можливість чути про одну із хибних переправ 1943 року від Івана Лозицького, котрий в замітці і є юнак Іван.



неділя, 16 липня 2017 р.

Знакова зустріч

    Інколи трапляються зустрічі, котрі важко усвідомити і оцінити.  Вони раптові і неочікувані. В житті я мав декілька випадкових зустрічей, котрим не можу дати пояснення. Хто це був, як це сталось і про що була мова мені навряд коли зрозуміти. Я не запамятав як цих людей звати. Я не можу згадати їх обличь. Я тільки памятаю зустрічі.
   Того поминального дня це був останній цвинтар на моєму шляху. Могила прабабці. Останнє вшанування в той  день. Далі шлях на Дніпро.  Як одному із старших в роду, тепер доводилось робити поминального дня за сімсот кілометрів, щоб хоч по десять хвилин побути біля могил рідні.
   Поклав гостинці, постояв і сів на лавку. З іншого боку сіла літня пані, що поралась поряд. Після вітання  кілька хвилин мовчали. Мене не покидало відчуття що ця людина багато років мені знайома. Хоч я  не знав її імені і навряд коли стрічав.  
   Говорити почав першим, а вірніше розпитувати.  Вона відповідала що все життя вчителювала в цих краях і знає  мою рідню. Мені здавалось, що з нею говорить мій внутрішній голос , а потім здавалось що її вустами говорить мій внутрішній голос. Відповідали один одному на запитання, навіть не озвучені вголос.  Хто ця жінка? За способом висловлювати думки як тітка котрої нема вже. За емоційністю -як товариш, котрого теж нема вже. Я весь час її порівнював з кимось і знаходив у чомусь схожість з попередніх поколінь.
   Наговорились. Притихли.  
-          Мені пора. – сказажа жінка.
-          Добра Вам. Можливо наступного року зустрінемось тут.
    Літня пані мовчки повернулась. В її очах читалось ніби вона щось знає …  Далі була війна.
 

P.S. Місцеві люди говорили, що того поминального дня була гроза. І була блискавка котра бє в небо.

четвер, 29 червня 2017 р.

Щастя

   Шлях з Кодака понад Дніпром, повз острова Кодачок до Лоц-Камянки.  Назустріч мені рухаються два велосипедиста. Ще  далеко щоб їх детально розгледіти, але в їх рухові є відчуття чогось незвичайного. Зупинився. Пильно вдивлявся в  незвичність їх.
   Повагом, неспішно один поряд одним вони їдуть вулицею.   Про що могли говорити люди так неспішно рухаючись?  Про життя? Про Дніпро? Про мрії? Одне за одним змінюються запитання в моїх думках. Щось зачаровувало і не давало почати рух їм назустріч.
   Вони наблизились так, що  я вже міг розгледіти їх. Дві людини, одна доволі літнього віку, друга зрілого віку. Дві людини на шляху від Лоц-Камянки до Кодака. Ось вони порівнялись зі мною. Привітались і поїхали далі ведучи свою бесіду.

   Два велосипедиста на вечірній прогулянці. Син років за  п’ятдесят і батько далеко за сімдесят.


неділя, 4 червня 2017 р.

Шлях до межі неповернення.

   Дніпро. Кам’яний хрест на Соборній площі. Біля нього поховано чотирнадцять січових стрільців.
   1918-1919 рік. Коли вони гинули за Україну, то хтось ділив владу.  А хтось, щоб урвати влади, домовлявся з ворогами. Тільки січові стрільці гинули не за них, а за Україну. Свою країну – Україну. За їх спинами “ділили шкуру не вбитого ведмедя”.  А вони воювали і гинули. Їх використовували, вводили в оману. А вони воювали.  Вони не змогли дійти до межі неповернення в російську імперію. Результат – три голодомори, колективізація, репресії, друга світова, котра спалила усю рідну землю,  кріпацтво без паспортів, комсомольські путівки як вид депортації, Чехословакія, Афганістан,… Ну і в 80-х з відібраного у дідів і батьків кинули півкопійки внукам. Але ті "півкопійки" імперія не витримала і захиталась.
      2014 рік. Незалежність в 1991-м прийшла як подарунок. Ціну їй не усвідомили. Отримали війну. Страшний рік 2014-й. Він показав, хто є ким. Десь зникла з поля зору частина люду в очикуванні хто візьме верх.
      2017 рік. Третій рік війни. Ведмедя ще не вбито і він живий. Хитати човен, думаючи що не випадеш, то хибна думка. Межа неповернення ще попереду, до неї не дійшли. Зниклий люд зявився знову за спинами тих, хто воює, Зявивсь з претензією на владу і півкопійки. Нічого не міняючи, хитає човен.

      Кам’яний хрест на Соборній площі. Від нього повинні починатись екскурсії в музеї. Без року вже століття, а ми ще усвідомлюємо, за що вони загинули й чому. Як довго і страшно вчить життя.