субота, 9 грудня 2017 р.

Лютий 2015 року.

    Лютий 2015 року. Заграви і канонади на Дебальцевській стороні.
З сторони Глодосово, степом на блокпост, вийшла літня жіночка з хлопчиком років чотирьох-п'яти. Ледь одягнені,тремтячи від холода, стояли і мовчали. Я запитував, а вони стояли і мовчали.
    ... Послав сержанта підібрати цивільної одежі їм. Запросив  поїсти і зігрітись. Вони  мовчки дивились на мене. Боятись їм уже після вього, що бачили в цих степах, нема чого. Але ж стоять і мовчать.
    ... Послав солдата харчів сумку зібрати їм. Скільки вони пройшли? Скільки їм ще йти? Можливо до рідні чи знайомих в якесь тут село? А що в них там сталось- то видно без догадок по загравам та чути по гуркоту канонад. 
   Сержант надівав дитині теплі в'язані шарпетки. Жіночка мовчки дивилась на дві сумки біля своїх ніг, на село, на мене. Я підійшов до хлопчика і дав йому цукерок. Він взяв їх в жменьку і відразу віддав жіноці. Я миттєво глянув на неї, але не вспів навіть запитати, як почув її слова:
- Він знає, що продукти треба поділити так, щоб як найдовше хватило.
.....
    Літня жінка і маленький хлопчик йшли в Кодему, а далі на Семигір'я. Йшли замотані в одежину, котру вдалось підібрати.  Десь там у них була рідня. Яка їх доля? Хотілось би, щоб життя їм посміхнулось хоч невеличкою посмішкою.
    Все що міг зробити -то це зателефонувати одному з жителів вулиці, до котрої вони йшли.

- Це Бродник.  Є особисте прохання. Вийдіть на вулицю, перехватіть жіночку і дитину. Відігрійте їх ...

( Із записок пана Бродника)





субота, 25 листопада 2017 р.

Історія і філософія


     Що таке історія без філософії? Просто набір суперечок академічних істориков.  І ті суперечки вже завели  в такі тупіки суспільство … що виходити з них потрібно десятиліттями. А з деяких тупіків і набагато довше, розплачуючись сповна.
      Грунт, на котрому стоїть наша історія, повинен лежати в  часовому проміжку, який не похитнути і не підірвати. А історія повинна в ньому пустити  потужне коріння, щоб її не пригнув ніякий вітер з чужої сторони.
      В кінці кінців, скільки б не сперечались історики «під яким берегом Дніпра рухався човен Катерини II», то головними будуть не береги, не човен, і не сам Дніпро, а Катерина. В історичній науці ми заперечуємо очевидне і вимагаємо нескінченний перелік умовностей для підтвердження. 
     Багато країн будують часовий фундамент своєї історії від зворотнього – національної ідеї, котра написана для багатьох поколінь вперед.  Рим датований по легенді, Москва по пізній правкі в літопис, Казань по знайденій монеті.  Датування в Україні - історикам необхідний "документ з підписом Катерини II і візою Леніна." Ну і обов'язково в контексті власної дисертації.
      Коли глянути на наші міста  - - Запоріжжя ( Протовче10 ст.), Дніпро ( Пересічень 9 ст.), Маріуполь ( Домаха 15 ст.), Миколаїв ( Вітовка 14 ст.), Одеса ( Кочубіїв 15 ст.), Київ ( Київ 5 ст.), Чернігів ( Чернігів 9 ст.), Львів  ( Львів 13 ст.), Луцьк ( Луцьк 11 ст.), Вознесенськ ( Сокілець 15 ст.), Чугуїв ( Шурукань 11 ст.), Олешки ( Олешшя 11 ст.)... І не факт що вони не існували раніше. В них жили люди, котрі утворили нинішній народ України. 
     Міста існували, змінюючи назви. Ніякого "Дикого Поля" нам ні Петро, а ні Катерина  не дарували. Та і інших земель ніхто не дарував. А ті "щедрі чужинці" лиш чужинці, що тимчасово попали в нашу історію. Ми тут жили з доволі давніх часів.  Ми повноцінна країна з своєю історією на усій території. Чому б не взяти такий погляд  за основу бачення.     
     У  Бориса Мозолевського в Геррах заповіт історикам :
“І хай сівач з блакитними очима
Ще тричі вищих обширів сягне —
Це наша з вами спільна Батьківщина,
Бо як ви з неї вирвете мене?
Бо хто вам майбуття з минулим зв'яже...

      Філософський грунт для історії повинен лежати в правильному часовому періоді. Непохитному і твердому для України.


 P.S. Може  існувати і інше бачення. Але воно повинно існувати і працювати для наступних поколінь.



субота, 21 жовтня 2017 р.

На узбіччі

   
     
     Огріньський півострів. Шлях між мостами від Дніпра до Самари. Одні автівки цим шляхом летіли в місто, інші виривались з нього.  Повітряні вихори за ними підіймали опалий лист з землі назустріч падаючему з дерев. Над шляхом - танок осені. Серед цього дійства, в очікувані товариша,  стояв біля автівки на узбіччі.   
      Напроти мене, по ту сторону шляху, сидів в колясці інвалід. Бачив його і раніше рухаючись цим шляхом, тут поряд пансіонат для таких людей. Тільки раніш проносився мимо нього, всього пару раз зупинившись для того, щоб дати “копійчину” і нестись далі у вихор життя міста. Сьогодні у мене був деякий час і я його розглядав.
      Як важливо інколи зупинитись, щоб розгледіти, подумати, глянути на себе зі сторони. Вихор міста призводить до величезної кількості зайвих рухів, непотрібних думок. Місто- це той майданчик, де в однім танку  несамовитого темпу кружляють розум, праця, дурість, омана, лінь, хитрість, совість, бездушність, любов, ненависть … І кожне з них з посмішкою намагається виштовхнути інше за межі танцювального майданчика.
     Я тікав з міста. Тікав, щоб не бачити той танок. Зупинився на десяток хвилин, щоб передати товаришу папери і все.  Все, далі на пару днів тиша, хутір, берег Дніпра з своїми кручами в дубах і кленах, спокій думкам. Але це буде за годину, а в ці хвилини я дивився на людину в інвалідному візку по ту сторону шляху.
     Це був чоловік приблизно мого віку. Він жадібним поглядом зустрічав і проводжав автівки, які виринали на шляху з-за дерев і неслись в місто. В місто, де в несамовитому темпі танка кружляють – розум, ідиотизм, праця, дурість, омана, лінь, хитрість, совість, бездушність, любов, ненависть …  В місто, з котрого  намагаюсь навіть за малої можливості втекти.  Мавши Божу милість повернутись з фронту живим і неушкодженим, тікаю . А цей чоловік в інвалідному візку поринув би в те шалене життя не задумуючись.
-       Доброго дня, дякую що дочекався. - якось неочікувано підійшов товариш. Навіть не побачив як він зупинив на обочині свою автівку.
-       Вітання.
-       А ти що, як наче в паралельному світі?
-       Дивлюсь на того пана в інвалідному візку.
-       Хвилинку, я йому коштів віднесу, завтра свято.
-       Неси, лишніми вони йому не будуть. Але мріє він зовсім про інше. Про те, чого ми з тобою все більше жахаємось.

    Товариш глянув на мене, я дивися на людину по ту сторону дороги, людина проводжала поглядом автівки, що їхали в місто. Огріньський півострів. Осінь. Шлях. Життя.


вівторок, 26 вересня 2017 р.

Серед війни

     Лютий 2015 року. Заграви на Дебальцево і Горлівкою. Бахмутський степ під Гольдміським. Кодемський блокпост. Степовою дорогою з Зайцевого  прийшов юнак. Сільський хлопчина років вісімнадцяти. Типовий хлопець для свого віку. Одне що в нім привертало увагу, то це очі виплаканих сліз. З осторогою він розповів мені, що три дні тому батько пішов з дому і він обійшов декілька сіл в його пошуках. Був у майже у всієї далекої і ближньої рідні, знайомих. Нема його і телефон його не відповідає. Просив дозволу пройти в село, що поряд з блокпостом до далекого родича …

    За півгодини до блокпосту з Кодеми йшли дві людини.  Син лівою рукою котив велосипед а правою, обійнявши за плечі  пяного батька, вів його додому.  В сльозах щасливий син і пяний від безвихідності в житті посеред війни батько. 
    Я дивився вже їм в слід і в думках сподівався, що не буде артобстрілу у них на шляху.


середа, 13 вересня 2017 р.

Земля країни Герр

( Дещо із заміток  "Місто на Дніпрі")
   
   1970 рік. Наше місто розросталось на лівому березі. Вже вийшло за межі Мануйлівки і розбудовувалось у плавнях і на пісках.  З появою нових будівель виникало питання закладки зелених зон. А для зелених зон в піски лівобережжя потрібен родючий грунт.
   Пошуки чорнозему  привели  керівництво Індустріального района до Орджонікідзевського гірничо-збагачувального комбіната. Туди негайно був відправлений запит. Мета запиту - досягти згоди на передачу запасу чорнозему, який був на складах для рекультивації.
   В пошуках чернозему для Індустріального району  був  оглянутий восьмиметровий курган Товста Могила.  Цей курган в зону кар’єрних розробок не потрапляв, але був поруч із залізницею. Перед тим як почати роботи з розробки чернозему, курган повинна була дослідити археологічна експедиція.
   У лютому 1971 року  Борис Мозолевський почав роботи по дослідженню кургана.  21 червня о 14:30 у пограбованому центральному похованні, під час розчистки долівки, Борис Мозолевський особисто знайшов велику нагрудну прикрасу - золоту царську пектораль.
   Після закінчення археологічних досліджень  свята земля кургана з країни Герр була транспортована залізницею за адресою в наше місто. 
   Так що, шановне панство, коли Ви рухаєтесь Слобожанським проспектом ... Біля райвиконкому Індустріального району на клумбах лежить земля з кургану Товста Могила, котра зберегла Золоту Пектораль.




неділя, 6 серпня 2017 р.

Чорнопіджачник

   
      В тиші сутінок дід Микола намагався переконатись, що хлопець його зрозумів. Він повторював блідому від страху юнаку:
-    Іване! Чуєш мене? Коли пліт відійде від берега за півтори сотні метрів, я тебе штовхну у спину.  Падай у воду, і під убитими, що поспливали, пірнай потроху до берега.  На березі в очеретах полежи на спині і наберися сил. Далі обережно іди понад балкою до хутора, що у верхів’ях  біля могили.
     От і темінь окутала пороги. Відштовхуючись жердинами, між убитими,  котрих прибила течія до берега,  рушили плоти. У чорній ночі  чорною водою чорні піджаки і картузи. 
… на Солонянській стороні спалахують вогні… 
-    Стрибай, Іване! – і поштовх в спину.
     Двічі Іван вибирався на берег. Першого разу піймали і знов посадили на пліт. А другого вже сам стрибав. Між водяних стовпів, колод і мертвих тіл, вдалось дістатись берега. Відлежався, а далі – в вверхів’я балки до хутора. Там і ховався по старих ямах пасік.
      … коли хто думає , що ночами в дніпровій воді відблискують зорі, то  не так. То дивляться з темної води дніпрових порогів в небо утоплені душі. І дідова душа зорею споглядає в небо.


Р.S.  Мав можливість чути про одну із хибних переправ 1943 року від Івана Лозицького, котрий в замітці і є юнак Іван.



неділя, 16 липня 2017 р.

Знакова зустріч

    Інколи трапляються зустрічі, котрі важко усвідомити і оцінити.  Вони раптові і неочікувані. В житті я мав декілька випадкових зустрічей, котрим не можу дати пояснення. Хто це був, як це сталось і про що була мова мені навряд коли зрозуміти. Я не запамятав як цих людей звати. Я не можу згадати їх обличь. Я тільки памятаю зустрічі.
   Того поминального дня це був останній цвинтар на моєму шляху. Могила прабабці. Останнє вшанування в той  день. Далі шлях на Дніпро.  Як одному із старших в роду, тепер доводилось робити поминального дня за сімсот кілометрів, щоб хоч по десять хвилин побути біля могил рідні.
   Поклав гостинці, постояв і сів на лавку. З іншого боку сіла літня пані, що поралась поряд. Після вітання  кілька хвилин мовчали. Мене не покидало відчуття що ця людина багато років мені знайома. Хоч я  не знав її імені і навряд коли стрічав.  
   Говорити почав першим, а вірніше розпитувати.  Вона відповідала що все життя вчителювала в цих краях і знає  мою рідню. Мені здавалось, що з нею говорить мій внутрішній голос , а потім здавалось що її вустами говорить мій внутрішній голос. Відповідали один одному на запитання, навіть не озвучені вголос.  Хто ця жінка? За способом висловлювати думки як тітка котрої нема вже. За емоційністю -як товариш, котрого теж нема вже. Я весь час її порівнював з кимось і знаходив у чомусь схожість з попередніх поколінь.
   Наговорились. Притихли.  
-          Мені пора. – сказажа жінка.
-          Добра Вам. Можливо наступного року зустрінемось тут.
    Літня пані мовчки повернулась. В її очах читалось ніби вона щось знає …  Далі була війна.
 

P.S. Місцеві люди говорили, що того поминального дня була гроза. І була блискавка котра бє в небо.

четвер, 29 червня 2017 р.

Щастя

   Шлях з Кодака понад Дніпром, повз острова Кодачок до Лоц-Камянки.  Назустріч мені рухаються два велосипедиста. Ще  далеко щоб їх детально розгледіти, але в їх рухові є відчуття чогось незвичайного. Зупинився. Пильно вдивлявся в  незвичність їх.
   Повагом, неспішно один поряд одним вони їдуть вулицею.   Про що могли говорити люди так неспішно рухаючись?  Про життя? Про Дніпро? Про мрії? Одне за одним змінюються запитання в моїх думках. Щось зачаровувало і не давало почати рух їм назустріч.
   Вони наблизились так, що  я вже міг розгледіти їх. Дві людини, одна доволі літнього віку, друга зрілого віку. Дві людини на шляху від Лоц-Камянки до Кодака. Ось вони порівнялись зі мною. Привітались і поїхали далі ведучи свою бесіду.

   Два велосипедиста на вечірній прогулянці. Син років за  п’ятдесят і батько далеко за сімдесят.


неділя, 4 червня 2017 р.

Шлях до межі неповернення.

   Дніпро. Кам’яний хрест на Соборній площі. Біля нього поховано чотирнадцять січових стрільців.
   1918-1919 рік. Коли вони гинули за Україну, то хтось ділив владу.  А хтось, щоб урвати влади, домовлявся з ворогами. Тільки січові стрільці гинули не за них, а за Україну. Свою країну – Україну. За їх спинами “ділили шкуру не вбитого ведмедя”.  А вони воювали і гинули. Їх використовували, вводили в оману. А вони воювали.  Вони не змогли дійти до межі неповернення в російську імперію. Результат – три голодомори, колективізація, репресії, друга світова, котра спалила усю рідну землю,  кріпацтво без паспортів, комсомольські путівки як вид депортації, Чехословакія, Афганістан,… Ну і в 80-х з відібраного у дідів і батьків кинули півкопійки внукам. Але ті "півкопійки" імперія не витримала і захиталась.
      2014 рік. Незалежність в 1991-м прийшла як подарунок. Ціну їй не усвідомили. Отримали війну. Страшний рік 2014-й. Він показав, хто є ким. Десь зникла з поля зору частина люду в очикуванні хто візьме верх.
      2017 рік. Третій рік війни. Ведмедя ще не вбито і він живий. Хитати човен, думаючи що не випадеш, то хибна думка. Межа неповернення ще попереду, до неї не дійшли. Зниклий люд зявився знову за спинами тих, хто воює, Зявивсь з претензією на владу і півкопійки. Нічого не міняючи, хитає човен.

      Кам’яний хрест на Соборній площі. Від нього повинні починатись екскурсії в музеї. Без року вже століття, а ми ще усвідомлюємо, за що вони загинули й чому. Як довго і страшно вчить життя.