Лісовик Терентій (Легенди Чорного лісу)

    “До дев’яти карбованців сріблом у середні  1800-х років за пуд меду і до шести з половиною карбованців сріблом за пуд яловичини.  Тобто в півтора раза мед дорожчий. А нині на ринку яловичина в півтора раза дорожча” – йшов у роздумах лісовою стежкою і рахував чужі кошти. Йшов царством медозбору в усі часи - Чорним лісом. Від бортників котрі збирали по дуплам мед диких бджіл до сьогодення.

   Стежка вивела мене на узлісся де на галявині стояла пасіка з двох десятків вуликів на старанно викошеній галявині. Вони виставлені рядами на кілках обмотаними змащеними клаптиками зі старих шуб від мурашок. Біля них літній чоловік перейнятий справами розмовляв з бджолами завантажуючи воскотопку.

-          Доброго дня Вам. Юрком мене звати.

-          Доброго. Я дід лісовий Терентій.

-          Раніше я Вас не стрічав в цих краях. Ви не місцевий?

-          Аж занадто місцевий.

-          Ваша пасіка?

-          Ні. Петра з міста що на станції працює. Пішов на війну освободітєлєй виганяти. Його сусід Микола не справляється то я час від часу і навідуюсь до бджіл та допомагаю.

-          Я знаю одного і другого. Батько Петра теж пасіку на цій галявині ставив.

-          Так. І дід теж.

-          Сильні сім’ї?

-          Хороші. Степова бджола наша.  А ти чого стоїш? В ногах правди нема. Сідай на пеньки. Попий води. Якщо голодний, то у мене є коржі з салом та молоко.

-          Дякую.

     Літній пан приніс коржі між котрим шматочками було розкладене сало. Налив мені кружку молока. Умився, пригладив сиве волосся, витер обличчя поділом лляної сорочки й продовжив бесіду.

-         Їж. А я працюватиму і чутиму тебе.

-         Смачні коржі. А молоко яке смачне козине. Чиї то кози?

-         Людські. Допоміг жіночці кіз через болото на Інгульці перегнати, пригостила.

      Їв коржі та сало, пив молоко і спостерігав за дідом Терентієм. Жодного зайвого руху. Враження що вони напрацьовані не роками, а століттями. Я бачив багато бджолярів, але дід Терентій вражав.

      Пасіка в червні – зверху сонечко пригріває інколи ховаючись за хмарки котрі блукають небом як отара овець.  Коли сонце ховається за хмарину то з Інгульця на пагорб  до пасіки вітерець хвилями по колосках степових трав несе прохолоду. Червень, запах лип  в котрий легенько вплітається запах з димаря серцевини верби що жевріє та свіжих вощин. І все те загорнуте в запах чебрецю і полину утворює святковий аромат Зелених на пасіці. Скільки ж меду дали троє лісів Чорний, Чута та Круглик, котрі були одним колись масивом? Не уявляю. А скільки всього бачили ці ліси? Теж важко уявити. Скільки люду пройшло Чорним шляхом котрий мав назву від цього лісу?

       Від роздумів до діалогу мене повернув літній бджоляр.

-.       Чим ти славний і чим ти  грішний пан Юрко?

-          Славний чим не знаю. Грішний як і усі у цих лісах. Де тим святим по цім житті взятись.

-          То так. Був один у нас тут набожний чоловік в лісах. За Чигирином в монастирі год Писаніє читав. А потім такого натворив.

-          Хто то?

-          Максим Залізняк. Та хіба в ньому одному  справа? Один горіх в торбі не торохтить. Назбирав таких як сам завзятих…

-          Гумор у Вас точно місцевий. 

-         А сам ти, чоловіче Юрко є місцевий?

 -       Так.  Одна гілка роду з сіл та хуторів що з одної сторони лісу, а друга гілка роду з другої сторони лісу.

     Ми говорили. А по правді я питав і слухав. Дід Терентій говорив такі речі в яких я знаходив відповіді на багато своїх запитань. І відразу виникали нові запитання. За пів години бесіди дід Терентій мовив

-        Час на після обід. Скоро бджоли злі стануть. Треба працювати. Ходи Юрко довго і розуму не втрачай.

-          Бог не без милості, козак не без щастя. Щось далося, а щось і не далося. Десь розуму попитаю, а десь позичу. Дякую. І Вам добра діду.

     Наступного дня заїхав у місті до Миколи.

-         Ти пасіку доглядаєш сусіда Петра котрий на війні?

-         Так. А що?

-         Йшов я через неї. Діда літнього зустрів на пасіці. Бджіл доглядав. Терентієм назвався.

-         Я думав що в мене вже щось з головою. Приходжу, а те що не доробив дороблене. Вощини поставлені, розплід трутнів зрізаний, вода для бджіл свіжа налита, інструмент почищений, очеретом дахи вуликів накриті, …

-         Ти знаєш того діда?

-         Ні. Не знаю. Люди говорять що у нашому лісі весною аж за Зелені Свята лісовик господарює. Одного року підлітком і жінкам кладки ремонтує, щоб прати в Інгульці зручно було. Другого року літнім чоловіком котрий пасіки доглядає де господар не встигає. Ще іншого року чоловіком середніх років котрий заблукавшу худобу господарям повертає. Різні випадки люди розповідають.

-         До зустрічі з тим літнім паном я б в таку легенду не повірив і подумав би що в тебе щось з головою. А після зустрічі з тим дідом…

       Микола дивився на мене не розуміючи що зі мною. І не знав дивлячись на мій стан що відповісти.

         За пару днів я повертався в Дніпро новим об’їздним шляхом навколо Знам’янки.  Зустріч на пасіці не  йшла з думок. І  чоловіка, на ім'я Терентій чув десь. Проїхав перехрестя з шляхом на Дмитрівку. Попереду Скелева балка з лісом і далі шлях на Дніпро. Селева балка! Це ж тут – “Майже по прямій лінії на південний схід …”  На південний схід від Васовки. Так. “…за дві версти, в глибокому яру Чорного лісу, порослим хмелем, ліщиною та іншими чагарниками, знаходяться сліди людського житла та саду.” Намагався дослівно згадати написане в єпископа Арсенія.  “… тут, років за п'ять до влаштування Нової Сербії поселився виходець з Малоросії, якийсь Терентій, завів для пасіки сад і жив років близько двадцяти, коли перейшов у новозасноване тоді село Шамівку”.

Чорний ліс то є один з порталів у часі в котрому можна зустрітися навіть самим з собою. 

 

 

"Описуваний нами край містить у собі одинадцять селищ та сіл і сім урочищ, які мають назву колишніх заселень."

(Єпископ Арсеній (Іващенко). Чорний  ліс та його околиці)