Дзвін кіс

   Друга половина травня 70-х років в українському селі. Які пензлі та фарби не візьми, а змалювати її неможливо… Цей чарівний вир подій у природі і в житті села приходить уві снах і згадках. Хочеться говорити з людьми, яких вже немає, хочеться бігти босоніж по молодій зеленій траві, хочеться кричати на повні груди кружляючим над ставом лелекам. Хочеться сісти за стіл з дідами і слухати їх, затамувавши подих. 

   Хочеться. Хочеться…, та не вернути ті весни! Прийдуть нові, подібні, та не такі, без тих людей, яких з роками дедалі більше розумієш і поважаєш.

  Травень, минув Великдень, посаджено і посіяно городину. Наближається пора косовиці. Цей час неможливо забути, передати словами. Трава ще не викинула колос, повна поживних сил, м’яка, запашна, ясно-зелена. Корови-годувальниці майже не відходять від села, пасуться на одному місці.

    Кожен у селі має свій клин сіножаті. Дід Антон — на лузі в лісі, де найнижча трава в пояс, дід Василь — у верхів’ях балки… Так склалося, кажуть, за батьків-дідів, а то, може, й раніше. Косовиця — то не робота, то дійство, яке повторюється щороку. Кожен має свій секрет, свої навички, у кожного коса — мистецький витвір.

    По сантиметру, по міліметру під свій зріст, під свої руки. Кожен косив по-своєму, і впізнати людську вдачу можна було за манерою косити. О цій довгожданій порі косили, ворушили дерев’яними граблями валки, на левадах з’являлись, виростали, мов гриби після дощу, копиці.

   А потім сіно їхало до господ. Їхало, як могло, на всьому, що рухалось. На машинах, тракторах, мотоциклах і підводах, у в’язанках на спинах господарів… Село наповнювалося запахом сіна, до якого у надвечір’я приєднувався аромат матіоли, і чулося, що десь недалеко вже Зелені свята.

    Такими вечорами я любив слухати, як лаштувалися коси на завтрішній день. То було незвичайне дійство, музичний твір, з яким грала луна в балці та лісі. Десь о пів на восьму вечора діди починали клепати коси. Всі робили це однаково і кожен по-своєму. Коли не перший рік живеш у селі, то ніколи не сплутаєш, хто клепає, навіть якщо він не вдома. Починав розноситися дзвін з одного двору, потім до нього приєднувалися інші.

    Дзвін наростав, замовкало все живе в селі, навіть птахи затихали. Був тільки дзвін, у ньому переплітались віки, мовою дзвону сталі говорили з пращурами, поставало перед очима прожите життя. У супроводі вечірніх дзвонів пропливала Перша світова, молоді роки в дивізії Костя Пестушка, голодомори та колективізація, Друга світова, друзі й рідні, які загубились на цій дорозі. Я любив дивитися в обличчя дідам, коли вони клепають коси. В їхніх очах були смуток і радість, надія і приреченість, глибокий розум і великий життєвий досвід…

    Мої односельчани, які почали свій життєвий шлях на початку минулого століття, навічно повинні бути записані в нашу історію. Того, що вони пережили, вистачить на добрий десяток поколінь. У них, при неоднаковій вазі і зрості, є спільні риси: немов поле плугом, поорані зморшками обличчя, глибокі, як копанки, очі, мовчазність і смуток.

   І руки. Руки, які важко забути. Руки, які сіяли, косили, орали і тримали зброю. Я кі ніжно гладили наші дитячі голови, ніби хотіли захистити нас від прожитого ними життя.