2021 рік. Шлях лівим берегом із Києва до Дніпра. За Мгарським монастирем — дослідна станція лікарських рослин.

Уявіть запах, сплетений із десятків ароматів трав, що розвішані та сушаться в коридорах дослідної станції. Так от, уявити й увійти в нього — то різні речі. Це навіть не запах рідного сіна, скошеного понад річкою, на лісових галявинах і в полі, а потім змішаного. Це щось неймовірне, і ви в ньому.

Одного літнього дня, повертаючись із відрядження, заїхав на дослідну станцію лікарських рослин на 10–15 хвилин, маючи агротехнічне питання. З історії цього промислу я знав: почалося все в Лубнах на початку 1700-х років. З'явилася полкова аптека одразу після глухівської, і було закладено два «аптечні городи». А вже у 1916 році на околиці Лубен був закладений розсадник лікарських рослин, що перетворився на дослідну станцію. І на нинішнє місце станцію перевели у 1925 році. В ній вирощують і досліджують неміряну кількість видів лікарських рослин.

Увійшов у будівлю... Відчуття часу зникло. Не можу уявити, скільки коштував би парфум, який мав би такі пахощі. Думаю, що весь час, виділений на відвідування станції, був витрачений тільки на те, щоб «допливти» коридором до потрібного кабінету. Так — допливти. Кожна трава давала свою частину пахощів. І всі вони не створювали стійкого сталого аромату. Кожна трава ніби гралася хвилями, віддаючи пахощі, то притримуючи їх. Ті хвилі котилися одна за одною, зіштовхувалися між собою, розбігалися одна від одної. І ото я в тих хвилях...

У кабінеті замість тих 10–15 хвилин, що планував, сидів другу годину. Пані моїх років відповідала на мої запитання. Я слухав, щось записував і усвідомлював, що вона написала свою дисертацію «сапою». Тобто в основу її дисертації лягли результати її власних досліджень щонайменше за півтора десятиліття. Як же відрізняються вчені: ті, що написали дисертації на основі багаторічних власних досліджень і безпосередньої практичної роботи, від неподібних до них — розумінням сказаного, поясненням без еквілібристики термінами, поведінкою...

Слухав і не перебивав. Записував і ставив запитання. І боявся, щоб ніхто не прийшов до неї, зупинивши це спілкування.

Коли прощалися, то я щось хороше говорив, а в голові було: «Боже! Збережи їх від „оптимізації з метою покращення...“!»

Дослідна станція лікарських рослин (село Березоточа, Лубенський район, Полтавська область).

Річка і хлопчик

У степовій кам'янистій долині — невелика річка. Сірі камені під прозорою водою. По них, як по сходах, потік зістрибує з толоки на толоку. Намагається вирватися далі за острівці берегового очерету. Наступні ж скелі заковують її у вузьку течію, змушуючи знову й знову стрибати по гранітних порожках, виблискуючи на сонці чистою водою. Сонце, швидка течія і камінь малюють картину в часі.

На тому березі, як на краю світу, між степом і небом, зачіпаючи рогами хмари, — череда. Вона пасеться і п’є воду чи то з річки, чи то з неба. Поряд, під дикою грушею, — юний господар годувальниць. Він чатує худобу, рахуючи корів, хмари й дні до школи. До того краю світу ведуть заплутані між собою стежки, натоптані чередою.

За скелями, вмостившись на гарячій пшеничній стерні, п’яний від запаху літнього степу, спить вітер. Хмари, котрі він пас, розбіглися, ніби вівці, по небу. Степовий орел між ними під сонцем — як господар усього. Річка, степ, скелі накриті, мов ковдрою, подихом молодих соняхів, полину, сухих трав та гарячої землі.

Сріблясті швидкі головні біля порожка сперечаються з течією, їхні спини видно серед відблисків на сонці. Звук води, котра котиться через граніти, доповнює тихий гомін степу у всесвіті.

На березі біля скель — підліток років десяти. Картата сорочка і штани, у модний стиль котрих вносив свої поправки не один паркан. Розчесаний вітром, ще не стрижений перед школою, він стоїть босоніж на гарячій землі літнього дня. Вудилище з бузини, поплавець із сухої гілочки, спійманий у сухій траві коник на гачку. Хлопчик, обійнятий сонцем і степом, рибалить на перекаті річки.

Маленька-велика річка дитинства Сугоклія, небо та літнє сонце пів століття тому.

Прим. Це ділянка річки між селами Долинівка і Полум’яне. А образи двох хлопчаків то мій словесний портрет.

Втрачений сад

Рання осінь 2013 року. Поміж шляхами — загублене в степу село. Воно нізвідки виринає перед очима своїми дахами серед зеленого листя садів, і так само, коли покидаєш його, зникає в нікуди.

Нині з півсотні його дворів, живих - половина. Раз на рік  мій шлях пролягає крізь нього. Цього року, коли проїжджав, то зупинився біля колодязя. Напився води, та пішов подивитися поряд кілька покинутих дворищ. Городи біля них хтось обробляв, а садки були де більш, а де менш занедбані. Видно, що колись формувалися крони дерев,  пізніше вже обрізалися, як змогли дістати, зайві гілки. Останні років п’ять, або й більше, ніхто за ними не наглядав.

Замість десяти хвилин мого відпочинку сад першої ж маєтності затримав мене на пів години. Ці пів години я розглядав яблука і груші, здебільшого, невідомих мені сортів серед відомих. Фотографував їх, щоб знайти в довідниках. Звідки вони? Що то за сорти? З цими питаннями ходив навколо дерев ще й двох сусідніх садиб.

Покидаючи село, впевнено планував наступного разу знайти когось зі старожилів, та розпитати, що то за дерева і звідки, тому що таких сортів не зустрічав у садах, де бував досі.

Наступного 14-го року життя внесло корективи, і пересунуло візит на чотири роки...

Осінь, 2017 року. Той же колодязь і ті ж самі дворища. Здалося навіть, що село трішки ожило, і на протилежному боці вулиці хтось обжив хатину.

Блукав садками. Фотографував. Порівнював з картинками на садівничих сайтах, і навіть куштував. Яка радість – перша вдача! Ренет Помаранчевий Кокса, він же Кокс Пепін Помаранчевий !!! Яблука з легким присмаком вишні. Звідки ці яблука в загубленому серед степів маленькому селі? Далі ще удача — Кайзер Вільгельм, він же просто Вільгельм!. Цей легендарний сорт був практично в кожному саду Німеччини та Австрії. Йшла друга година. Я відчував себе серед саду віком у півстоліття «ботаном вищої кваліфікації», розглядаючи на сусідньому дворищі грушу сорту Олександр Лукас. На полотні, створеному білою хмарою в небі, висіли серед листя груші, на які з-поза хмари підглядало сонце, торкаючись їх своїми променями…

Господарів обжитого дворища поряд не виявилося, щоб розпитати хоч щось, тому поїхав далі своїм шляхом, задоволений дослідженнями й обгавканий їхнім собакою.

Осінь 2021 року. Біля колодязя жінка з обжитого дворища. Жінка мого віку. Вдача.

- Пані, доброго дня.

- Доброго.

- Як Вас звати?

- Тетяна.

- Мене Юрій. Вдача мені, що Вас побачив.

Вона здивовано глянула на мене, не розуміючи, що то за вдача у мене.

- Ви з якоїсь служби? — трішки розгублено запитала.

- Ні. Я подорожній. Інколи цим шляхом їду. Питання про сусідські дворища.

- Хочете купити?

- Ні. Розпитати про господарів, а точніше — звідки такі яблука та груші, котрих ніде більше нема.

- А… То завдяки чоловіку, котрий жив тут, — і показала на одне з дворищ, у котрім я блукав.

- Можете про нього розповісти?

- Тільки з переказів його внучки. Ми тут з березня 20-го року.

- А звідки Ви?

- Біля Попасної жили. Коли в Золотому розвели війська, то порадилися з дідом та купили тут у далеких родичів за копійки хатину. Вони собі її приводили до ладу, а потім передумали жити і продали нам.

- Зрозумів. Пес їхній залишився? Я його минулого разу бачив.

- Так. Говорили, підібрали на шляху, пристав за ними.

Пані Тетяна сіла на лаву, запросила й мене сісти і розповіла, що той чоловік на ім’я Микола демобілізувався з армії в 50-х роках з Німеччини. Я спробую по пам’яті передати її розповідь: «Приїхав він на Стрітення з двома мокрими чемоданами, обв’язаними мотузками, щоб не розлізлися, і речовим мішком. У мішку — дрібні гостинці родичам, а у чемоданах — замотані  мокрими ганчірками гілочки з німецьких яблунь, груш, слив… Накупив у лісництві та розпліднику корінців та й поприщеплював те, що привіз, і те, що тут де дістав хорошого з фруктів. Внучка говорила, що від фермера він цією справою заразився в Німеччині. Люди раніше в селі не дуже тоді хотіли садити сади, бо податок на дерева був. Фруктів у дворах мало було. Тому в 50-ті, коли скасували податок, то просили його саджанці не тільки тут у селі, а й із сусідніх сіл. Завзятий чоловік був. До нього навіть професор з Черкащини приїздив не раз вивчати те, що він попривозив. Коли помер Микола, то дочка його з міста їздила як на дачу. Що сама зробить, а те, що сама не може, то когось найме. Коли і її не стало, то внучці не до саду. Видно, в городі своїх клопотів багато було. Минулого року десь за кордон поїхала. Зовсім тепер покинуті ці садиби навпроти нас. Ото і все, що я знаю».

Я сидів приголомшений, уявляючи усе розказане.

- Що мовчите?

- Пані, я намагаюсь осягнути те, що Ви розповіли. Дякую Вам.

- Що я? Це якби внучка розповіла.

Дістав із машини дві хлібини, котрі придбав у крамниці на шляху.

- Тримайте, гостинець Вам.

- То ж гроші…

- Які гроші? Гостинець. Автолавка приїздить у село?

- Двічі на тиждень. Може, ви голодні? Я молока винесу?

- Дякую. Не голодний.

Рушаючи, я дивився не стільки на шлях, як у дзеркало заднього виду, в котрому стояла пані Тетяна…

На степовому шляху уявляв демобілізованого чоловіка, котрий йде з Миколаївського шляху степовою дорогою додому в село. Уявляв його мокрі валізи, обв’язані мотузками… Уявляв, як він стоїть на коліні і робить щеплення. І між цими уявами з’являлася картинка з минулих відвідин села — груші в небі, освітлені сонцем. Так як Микола Степанович написав у вірші :

“ Затисла груша в жовтих кулачках

Смачного сонця лагідні жовточки.”

Прим. «Дві хлібини» — так вчили свого часу діди й бабусі: коли йде селом подорожній, то треба дати води напитися, запитати, чи не голодний він, пустити на ніч переночувати (хоч у сіннику). Це старі правила і звичаї. Настав час, коли в невеликих селах залишилося обмаль людей (майже повністю це літні люди), що  відрізані від «життя», і подорожній якось може внести до їхнього життя хоч невеличку подію бесідою чи маленьким гостинцем.

Чоловік на узбіччі

Осіннього дня поряд із трасою стояв літній чоловік. Середнього зросту, трішки сутулуватий, у кашкеті. Він пильно розглядав кожну автівку, що їхала до Києва. Коли дивишся на нього, виникає перша думка — він когось чекає. Може, рідних чи гостей? А може, гостинець хтось передав попутною автівкою?

Цей літній пан уже декілька років жив під Києвом у селищі. Можливо, він ніколи навіть не думав, що тут житиме. Коли залишився самотнім, ще якийсь час господарював. Потім спродав нажите та приїхав до сина. Там, у своєму містечку, він усіх знав і всі його знали. Там усе було по-іншому. А тут, у передмісті, паркани з сигналізацією і мало хто кого знає на ім'я. Не поговорити, та й справи спільної ні з ким не зробити. Інше життя.

Чого він стояв і кого чекав? Нікого він не чекав, і ніхто нічого йому не віз. Він вдивлявся у номери автівок. Новітніх і не дуже новітніх, легкових та вантажних. І коли повз нього зрідка проносилася автівка з вінницькими номерами, то жадібно на повні груди вдихав повітря. В надії, що в тому вихорі, який несла за собою автівка, була краплина повітря, підхоплена на берегах Південного Бугу чи біля Немирівських валів. Краплина повітря з того краю, де він жив, і його думки були на прив’язі там.

Осіннього дня поряд із трасою стояв літній чоловік. Він приходив до траси майже щодня хоча б на якісь двадцять хвилин. Шлях можна виміряти не тільки кілометрами і годинами. Шлях — це ще й філософська величина. Його можна вимірювати по-різному і різними величинами.

Шашка

На хуторі вже років чотири як купили нове і старе дворища діда Степана. Дворища простояли декілька років самотньо, і діти діда Степана їх продали. Самого діда я не пам’ятав, оскільки йшов мені лише сьомий рік. А нових господарів знав. Завзяті люди. Привели до ладу будинок і декілька господарських будівель на новому дворищі. Ну, яке воно нове — віком з пів століття? А того дня вирішили розібрати старезну одиноку господарську будівлю на старому, незапам’ятних часів, дворищі. Будівля з дахом під чорною, вже як сажа, соломою покосилася і трішки лякала. Люди говорили, що там на даху живуть куниці, котрі шкодять у селі. Моя бабця зі своєю сестрою вірили, що там живе нечиста сила, котра наводить порчу.

Усі більш-менш важливі справи на хуторі робили гуртом. Чоловіки віку мого батька розбирали будівлю, а дід Василь і дід Микола з краю дворища разом із дітлахами, серед котрих був і я, спостерігали.

З горища знімали речі, котрі вже не мали ніякої цінності через старість. Частинами опускали на мотузках ткацький станок та верстат. Летіли на землю рамки з вуликів та якісь сита, городній інструмент. Працюючі про щось між собою говорили, діди вели діалог. А для нас, дітлахів, це була єдина подія того дня на хуторі, котра викликала інтерес.

І от почали скидати солому з покрівлі. Вона частково розсипалася в повітрі, заповнюючи простір навколо ніби попелом. Куниці не тікали, цікавих речей не знайшли. Мене вже навіть почали відвідувати думки — може, піти бабі яку шкоду зробити, але тут із даху хтось із чоловіків вигукнув: «Шашка!». І вже за мить її розглядали біля будівлі. Я ж як заворожений чи чомусь зляканий стояв біля дідів, слухаючи їх.

— О, Василю! Про дядька Степана таки правду говорили.

— На нашій пам’яті з тобою це яка?

— Не знаю. Може, шоста чи сьома.

Після невеликої паузи, під час котрої діди рахували, першим обізвався дід Микола:

— Шоста.

— Я теж так нарахував.

— До війни та й після хату перекривали тільки в присутності чоловіка з органів.

— …….

Діди говорили, поки чоловіки несли шаблю їм.

Вже пізніше я дізнався, що частина хуторян свого часу мала власні погляди на життя і відзначилася у верблюжих полках Григор’єва та в менших ідейних колективах. Можливо і навіть вірогідно, що хтось із них чи навіть усі були героями роману «Вершники» Юрія Яновського. Повертаючись додому, зброю ховали часто в стріху. В пам’яті залишилося чомусь не стільки лезо, як руків’я шашки. Можливо, це шашка зразка 1904 року.

Прим. Події відбувалися на хуторі в Компаніївських степах 1973 року.