Львівський сон

(Епізод кіносценарію)

Залізничний вокзал. Пізній осінній вечір. Шлях у місто крізь дощ. Готель. За вікном мокрий і сонний Львів, котрий змушує заплющити очі, передаючи свою мокру сонливість. І в тій сонливості приходить до мене львівський сон.

Йду від готелю вулицями міста. Де йшов і чому? З якими думками? Йду бруківкою, між мокрих стін будівель під низьким небом. І бачу собор. Увійшов у його сіро-золотий простір. Зліва, під стіною, навколо священника з десяток чоловіків у військовій формі. За ними дошки з фото, над котрими березовий хрест і Христос на жовто-блакитному прапорі. Священник читає молитву. Чоловіки, схиливши голови, тихо за ним повторюють. Обвітрені обличчя, глибокі очі, придавлені плечі… Фронтовики. Поминають товариша, котрий не прийшов із російсько-української війни.

Запалив я свічку. І разом із фронтовиками за священником повторював: «…Хай вороги наші будуть перед лицем воїнства нашого, вірного Тобі, як порох перед лицем вітру, й Ангел Твій сильний хай зневажає і проганяє їх. Хай попадуть вони в сіті, яких не сподіваються, і хай попадуть у пастку приховану, страх хай сповнить їх, і хай впадуть вони під ноги синам Твоїм, воїнам і захисникам нашим, і хай переможені нами будуть».

Знов мокрі стіни будівель. Мовчазні перехожі. Бруківка. Другий храм. Великий простір. Тиша. І лише священник і середніх років пан. Той пан схилив голову і склав долоні, просить благословити. Можливо на справу, можливо в дорогу…

Запалив я свічку. «І вчинить тебе Господь головою, а не хвостом, і ти будеш тільки верхом, а не будеш долом, коли будеш слухатися заповідей Господа, Бога свого, що я сьогодні наказую тобі, щоб додержувати й виконувати».

Бруківка… І третій храм із темними стелями, стінами й темною позолотою. У нім люди, чию совість викрив гріх, чекають на сповідь. У кожного своя доля й у кожного своє горе. Стоять у надії на примирення з Богом. Кожен хоче пройти через сповідь і каяття. Кожен хоче випросити в Господа кращої долі.

Запалив я свічку. «Пошли мені ясне пізнання того, чого від мене жадаєш, і зміцни волю й силу все те виконувати. Захорони моє серце перед спокусами і навчи мене пізнати Твою волю і вірно сповняти її в моєму житті. Господи Ісусе Христе, умилосердися наді мною».

Крізь сірість неба — сонце. Знову вулиці і місто, трамвайні колії… У четвертому храмі вінчання. Перед вівтарем люди, і священник благословляє на подружнє життя. Господь своєю присутністю з’єднує душі в єдине ціле.

Запалив я свічку. «…у мирі і злагоді, благословенно й щасливо прожили разом усе своє подружнє життя. Через Господа нашого Ісуса Христа, Якому належить вся слава — з Отцем і Святим Духом, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь».

І був у п’ятому сімсотлітньому храмі, там дитину хрестили. Щасливі батьки, щасливі хрещені батьки. І чутно мені було: «Господи Ісусе Христе, Сину Божий. Назви мене хрещеним батьком…, назви мене хрещеною матір’ю і благослови на допомогу чаду у важкі дні…»

І ще в першому храмі горіла свічка, коли я запалив свічку в п’ятому. «Отче наш, сущий на небесах!…» І було переді мною п’ять церков. І було переді мною п’ять служб Божих. І горіло перед очима моїми п’ять свічок. І були перед очима люди: такі, як вони в храмах, і поза ними. І було в мене перед очима життя…

Вранці йшов у справах, роздумуючи над сном. Розглядав будівлі й бруківку під ногами, зазвичай вітався з військовими, що йшли назустріч. А за пів хвилини я став як вкопаний. Озирнувся — військові входили в храм. Підсвідомо я вже йшов за ними. Увійшов у сіро-золотий простір храму. Зліва, під стіною, навколо священника з десяток чоловіків у військовій формі. За ними дошки з фото, над котрими березовий хрест і Христос на жовто-блакитному прапорі…

І було переді мною п’ять церков. І було переді мною п’ять служб Божих. І горіло перед очима моїми п’ять свічок…

Чотири дуби

    По обіді, звернувши з Саксаганського шляху, їхало  десяток вершників. З берега річки, від зимівника, назустріч їм підіймався такий же загін. Здавалось, що зустрілися в степу два козачих роз’їзди.  Коли відстань між ними була вже три десятка кроків, загони зупинились. Лише два вершники продовжили рух поки не порівнялись. Довго говорили між собою. Потім спішились. Малювали шаблями щось на шляху, говорили між собою. В кінці кінців один з них дістав з сумки пригорщу жолудів і почав розкладати там де малювали шаблями. Ці жолуді були з Мотронинського лісу. Він їх назбирав ще минулого року для ілюстрування пояснення тактичних дій підлеглим. Якийсь час вони вдвох перекладали жолуді і говорили. Потім попрощалися, обнялись і роз`їхались. Один загін до Саксаганського шляху і далі на Кам’яний Затон. Другий вниз до зимівника на річці Лозоваткі. Там повинні на вечір зібратися козачі роз’їзди, які цілий день чатували передові загони польського війська. Того квітневого весняного дня 1648 року  стрілися сотник Переяславського полку Филон Джалалій на чолі загону реєстрових козаків і Максим Кривоніс на чолі загону запорожців.

    Наступного дня  з Києва  йшов до батька на хутір студей  Києво-Братської колеґії Феско Панчоха. Ще місяць тому від батька, знатного запорожця, отримав листа. Писав батько, щоб повернувся додому бо товариство планує велику справу. І от тепер подолавши довгий шлях в філософських і богословських роздумах, він вже бачив внизу над річкою рідний хутір. Стомлені ноги йшли швидше і швидше як раптом посеред дороги жолуді розкладені… Хто їх розклав і навіщо? Не довго роздумуючи студей Феско висадив їх край дороги.

Скільки їх зійшло і росло невідомо. Нині на тому місці росте чотири дуби.

Десь недалеко з різних сторін вже скрипіли мажі польського війська і запорізького. Доносився гул степу з під копит татарських коней. Те все панство з'їжджалося до річки Жовтої. Події вище описані можливо так і відбувалися, за декілька днів до гучної компанії при річці Жовтій і в ближніх місцях до неї.  

Промоушен

  Один пан з нашого міста забрав літніх батьків ближче до себе. Була придбана і приведена до ладу дачна ділянка в садовому товаристві, де постійно проживало багато ровесників батьків. Реконструйовано будинок з поправкою на проживання в нім літніх людей. Ну і потім перевезені із сусідньої області батьки, котрі, не розклавши навіть повністю своїх речей, взялися за сад і город. Така їхня філософія життя…

Дивлячись на вік батьків і їхню наполегливість до садово-городньої діяльності, пан запросив майстра зробити поливну систему.

- Батьки — літні люди. Звикли працювати зрання до вечора. Щоб полегшити їм фізичне навантаження, зробіть поливну систему за такими вимогами… Порахуйте кошторис і їм ні в якому разі не озвучуйте. Коли будуть питати, то скажіть якусь невелику цифру, щоб не нервувалися. Вони живуть в іншому цифровому вимірі.

- Гаразд.

За пару тижнів система вже працювала. Щасливі батьки споглядали за крапельним поливом саду, веселками над галявинкою... Все це керувалося комп'ютером.

– Скільки ж це все коштує? — запитав літній господар ділянки.

Майстер, не сильно роздумуючи, назвав половину суми від самих матеріалів, з котрих була зроблена поливна система.

Об’єкт здано. Радісні господарі від такого дива, радісний пан за своїх батьків, радісний майстер від вдало виконаної роботи і повного розрахунку з ним.

За пару тижнів у майстра дзвінок. Телефонував літній господар поливної системи. У швидких роздумах, що ж могло статися, майстер підняв слухавку.

– Доброго дня.

– Доброго. Щось сталося?

– Ні, все гаразд. Все чудово. Ви хороша людина і чудовий майстер. Я Вам вдячний. І хочу віддячити ще.

– Та все і так гаразд.

– Я Вам у садовому товаристві знайшов ще п’ять-шість клієнтів на поливні системи. Суму назвав їм трішки більшу за ту, що Ви називали. Буде Вам заробіток…

Власник нової поливної системи продовжував говорити, а майстер мовчки тримав слухавку біля вуха і розгублено дивився в далечінь...

Промоушен - сприяння поширенню, продажу, просування, збуту товару або послуги.

Прабабця

Миколина прабабця розміняла вже десятий десяток. За свого життя вона бачила більше того, чого не хотіла бачити, і зрідка щось хороше. Народилася на цій садибі біля ставу і прожила тут увесь вік. Того дня Микола її застав за улюбленим заняттям – бабця черговий раз робила ревізію майна у своїй скрині.

- Доброго дня!

- Доброго. Що там у тебе?

- Буду женитися.

- А що, вже треба? – відклавши вбік білизну, бабуся неабияк пожвавилася і перевела всю увагу на Миколу.

- Треба.

Баба Текля підняла очі вище Миколиної голови і розпочала глибинний аналіз дівчат з їхнього кутка і навколо:

- …Оксана в Ірини не хазяйська, там і мати, і баба такі були…, Тетяна в Олени господарка, але крові вип’є. Баба Тетянина таке творила…, бідний її чоловік Микита. Галя у Валентини гарна. Там усі в роду породисті. Але дуже красива — то теж погано. Рая у Василини така, що утримає тебе і дурне з голови повибиває. Добра родина, чому б і не взяти її. Софійка… О, там прабабця у неї! Ми з нею дівкували. Житимеш як вареник у маслі, тільки у скандалі з усім селом…

І так прабабця йшла навколо господи, даючи характеристики дівчатам на базі знання п'ятьох поколінь їхніх родин особисто і шостого — на основі переказів. Коло замикалося і, підійшовши до останнього двору, вона підбила підсумок у вигляді запитання:

- Марічку Софійчину будеш граблями в ліжку шукати. Нащо вона тобі треба? Миколо! А кого ти береш?

Микола глянув на бабцю, набрав повні легені повітря і на видиху мовив:

- Городську.

- …Пропав внучок, — тихо мовила прабабця.

Хто ж знав, що та городська ламатиме на городі  по троє граблів за день.

Історія мала місце в житті  на Кропивниччині. )))

“Синдром бузини”

Є така хвороба — «синдром бузини».

Нема жодної відомої людини в нашій країні, яку українці не облили б брудом. Навіть дісталося Тарасу Григоровичу і Григорію Савичу.

Шевченко — дівчат кохав. Сковорода — вино і сир любив, їздив на підводі. Бандера зрадив Росію і Польщу. Шелест зрадив СРСР. У когось прабабця єврейка, хтось одружився з румунцею, хтось не мав дворянського родоводу, а хтось його мав… І це все вариться в казані з домішками жовтої або чорної фарби та виливається в інформаційний простір.

Ви спробуйте поливати брудом когось із відомих людей Польщі, Чехії, Англії, Ізраїлю… Вас одразу поставлять на місце.

А у нас чужі люди засіяли город «бузиною». Мало того, ще й наших героїв «виселили» з України. Навіть не зважаючи на те, що Корольов, Нарбут, Чехов, Гоголь, Паустовський, Короленко… стверджували своє походження. Ми, можливо, одна з декількох країн у Європі, котра вивчає виключно вплив на себе інших країн. Усіх своїх додому! Починаємо вивчати наш вплив на Російську та Австро-Угорську імперії, Польщу і Угорщину…

Хворі на «синдром бузини» все знають, але, на відміну від наших героїв, нічого не вміють. Той комплекс неповноцінності підганяє їх розносити бруд. І вони ним так старанно все вимазують, що навіть нормальні люди починають вірити, дивлячись весь час на жовто-чорні кольори інформаційного простору.

Давайте позбавлятися цієї хвороби. Не цураїмося своїх. Поважаємо інших (тих, хто з добрими намірами до нас). І вчимося. Чужий розум не позичиш. Треба свій заточувати об чужий.

 

P.S. Які ж пристойні гріхи були у Тараса Григоровича і Григорія Савича…

Лелеки, лелеки, куди ви літали?

Березень. Здавалося, ще не так давно лежав сніг, а вже за кілька днів день побільшає, і лелеки принесуть на своїх крилах тепло.

За школою, посеред луків, під лелечим гніздом стояв Микола і чекав на лелек. Вже цілий тиждень поспіль він тікав зі школи. Дивився в небо, шукав відповідей на запитання: як лелеки будують гніздо, чому його вітер не зриває? як вони для нього знаходять таке місце, щоб блискавка туди не била?..

... Нарешті вони прилетіли. Лелека кружляв у небі над гніздом, а Микола кружляв левадою під гніздом, наслідуючи рухи крил рухами рук. І бігли діти зі школи у леваду, щоб приєднатися до хороводу Миколи та лелеки.

Крізь вікна за цим дійством спостерігали сивий директор і його стара школа. Спостерігало все довкола: левади, луки, за луками — куток села.

На тому кутку виріс директор. На тому кутку стоїть хата, де росте Микола. І все це всіяне крихітками тепла, принесеного на крилах лелеками.

Березень…

* Лелеки-лелеки, куди ви літали?

— За море, далеко, — лелеки сказали…

(Уривок з вірша Платона Воронька).

Форпост НАТО

Весна 2015 року. Одне за одним оголошуються перемир’я, щоб тут-таки бути порушеними. Так дожили до травня, і, мабуть, втомилися оголошувати й порушувати. З тиждень стояла тиша. А коли тиждень без війни, то в голову приходять ідеї, як дістати ворога і хоч якось його деморалізувати.

Вже певний час носився опорним пунктом із планом ідеологічної війни боєць із патріотичним позивним «Сєпар». Ідея його була проста: «нас багато, нас не подолати». Подумали, поміркували, вирішили втілити в життя.

Смеркало… Наш опорний пункт 43-го ОМПб вступав у НАТО. Окремо від держави… Над горою, поряд із жовто-блакитними і червоно-чорними прапорами, здійнялися прапори НАТО, США, Ізраїлю, Канади. В глибині душі ми припускали, що в такій комбінації червоно-чорний прапор уже не так сильно виводитиме з себе ворогів.

Коли вранці сонце залило своїм світлом Кодемську гору, і легкий вітерець розгорнув полотнища прапорів, здалося, ніби в селі на місцевій церкві захиталися хрести. Тремтів ґрунт «істіннаґа православія»…

Не будемо вдаватися в опис емоцій по той бік фронту. Залишу для читацьких роздумів та уяви момент, коли там, де щойно був «русскій мір», красувалися прапори «ДНР» і Росії — степовий вітер щедро давав ляпаси Москві ворожими їй штандартами. І червоно-чорний серед них уже видавався не таким і агресивним, за версією «товаріщей» з-за поребрика та їхніх місцевих однодумців.

Минув тиждень, може, півтора… Біля крамниці місцеві жителі чекали на автівку зі свіжим хлібом. Серед них були ті, кому вдалося зберегти в сірій зоні війни розум, і ті, хто з різних причин більшою чи меншою мірою його втратили.

Моя поява під крамницею викликала спільний інтерес. Оточивши мене кільцем і по черзі привітавшись, мовчки стояли з хвилину, навіть не ставлячи господарських питань. Врешті-решт один із жителів заговорив:

- Що то у Вас за прапори на горі?

Кількадесят пар очей дивилися мені у вічі, очікуючи на відповідь.

- Прапори?.. А ви що, не чули ще? У нас інструктори натівські вже, зброя зі Штатів прибуває за стандартами НАТО. Крупний ізраїльський бізнес поклав око на вашу крамницю, буде викупляти. Тепер у суботу буде вихідний, замість хліба — маца. Та й кока-коли треба буде більше, бо штатівці приїдуть вчити з новою зброєю воювати…

    Сказане мною не було дуже розумним. Але це — сіра зона, де війна пройшла не сторінками мас-медіа, а по живих людях. Тут сказане сприймається зовсім не так, як на землі без війни. Тому монолог мав свій зміст і свою мету. Німа картина тривала з півхвилини. Далі співбесідники почали повертатися до тями. Хтось мав посмішку на обличчі. Хтось — остаточну розгубленість. А хтось уже прийшов до тями і пояснював іншим, що це жарт…

    Я в роздумах дивився на людей: як пояснити, що це село в щасливому вигляді найбільше потрібно їм самим? І допомагають тільки тим, хто сильний і бореться. А тих, хто не бореться, купують у власність. Що війна — це втрати на шляху. А мир у сьогоднішніх реаліях є поразка.

    Який же довгий наш шлях...

    Ми мусимо написати нові щирі, добрі й розумні казки, що вигорнуть з письмових столів, закорінених у чужинство, величезну кількість дисертацій, написаних нам — про нас — не нами... І на цих нових казках виростуть нові покоління, які напишуть дисертації про нашу повноцінність, а не меншовартість!

    На Кодемській горі вітер грався з полотнищами різних прапорів. І серед тих прапорів були найдорожчі — жовто-блакитний і червоно-чорний…

Наснилось

      Наснилося. Невелике містечко. Тиша. Я в музеї нинішньої російсько-української війни. Нова будівля ховається в гаю вікових дубів, за формою — як храм. У будівлі інсталяція зруйнованої церкви. Під стінами фото та експонати подій: Савур-Могила, Луганський аеропорт, Промка, Світлодарка, Мар'їнка, Донецький аеропорт... На стінах розписи й ікони. А ще вище фото та експонатів — цитати зі Святого Письма. На вівтарі — центральна ікона у вигляді великої картини: серед пшеничних полів, на шляху, Богородиця веде за руку Сина Божого. На ту картину падає світло з вікна над входом до церкви. Тиша.

Череп гуцула

Жовтень 2014-го. Звільнене село. Декілька днів, як ми облаштували позиції.

Біля сільради група жителів з проросійськими настроями бажає говорити з командиром блокпоста.

Їхній ватажок, відчуваючи свою перемогу в дискусії, веде колектив з таким же настроєм. Їм не потрібні дискусії, їм не потрібна правда. У них цитати з російських телеканалів і вишкіл у місцевого священника.

Вони не просто так через голову сільради викликали офіцера ЗСУ. Вони готові потай знімати свою «перемогу» на телефони для соціальних мереж.

Ну що ж. Бесіду, "товаріщі", буду модерувати я!

Колектив незадоволених Україною зупинився півмісяцем біля мене. Їхній старший з іронією почав бесіду:

- Здравствуйтє, командір.

- Доброго дня! До мене можна звертатися «Бродник». З яких питань є непорозуміння?

- Ми хотєлі узнать от новой власті...

Я не дав закінчити питання, розуміючи їхній настрій і мету.

- Ви хто?

- Вам нужна моя фамілія?

- Ви місцевий житель?

- Да.

- Ви хто за національністю? - питаю.

- Я русскій, мої предкі з Подмосков'я.

- А чому у вас, вибачте, череп гуцула?

- Што?

- Я маю на увазі антропологію. У вас будова черепа хоч для підручника!

- Што?

- Коли ви станете перед дзеркалом і візьмете книгу з малюнком черепа гуцула, то зрозумієте! Стовідсоткова відповідність!

Колектив «товаріщєй» уже дивився не на мене, а на свого ватажка. І, можливо, дехто вже мітив на його місце, підозрюючи у неправдивій біографії. Ватажок не міг оговтатися. Я добивав по ходу:

- У вас батько з дитячого будинку? (Я знав уже цю інформацію від одного з мешканців села).

- Да. Откуда ви знаєтє?

Колектив «товарищєй» узагалі притих і злякано дивився то на мене, то на свого лідера.

- Що там знати? Діти вбитих бандерівців виховувалися в дитячих будинках. Російська мова, зміна прізвищ, професійна освіта — шахтарська, і — на шахти Кузбасу або Донбасу. Їх більше нікуди й не відправляли.

Лідер проросійськи налаштованого угруповання був розгублений. Ще десять хвилин тому він був вихідцем з Підмосков'я, а не Карпат. Колектив деморалізований, але практично вже з вакансією керівника. Бесіда втратила своє значення. У них у кишені вже лежала перемога над офіцером ЗСУ. Але не склалося...

Не бійтеся з людьми говорити на тій же тональності, з якою вони хочуть говорити з вами! Це приводить їх до тями.

 

P. S. Прошу вибачення в усіх гуцулів за вислів «череп гуцула».

Жезл Андрея Шептицького

 Тієї ночі небо було закрите хмарами, з вечора пішов дощ і не закінчувався. Тієї ночі я зустрічав двох панів. Вони везли зі Львова експонати для виставки у Садибу Дмитра Івановича Яворницького. Вони везли речі і документи самого митрополита Андрея Шептицького. І от наші автівки зупинилися о пів на третю годину перед дверима садиби.

Хутко під дощем по мілких калюжах почали заносити запаковані експонати. Відніс одну картонну коробку, другу і за третім разом почав витягувати якийсь предмет... Я не міг повірити. Навіть у мріях не міг такого уявити. На долонях переді мною лежав жезл митрополита Андрея Шептицького. Підняв голову і крізь хмари стали проглядатися зірочки. Опустив очі і замість калюжі побачив пухнасту хмару. Відчув, як на голові з'явилася невелика корона. Майже стройовим кроком по хмарі-калюжі під зірковим небом, з котрого йшов дощ, пішов на світло відкритих дверей садиби...

Жезл митрополита Андрея Шептицького. Дві змії коло верхів’я жезла символізують земну мудрість, виваженість, терпіння. Але вони не можуть підноситися над хрестом, який означає мудрість небесну і духовну.

P.S. Два пани, котрі привезли виставку, то були: отець Севастіян Дмитрух, доктор богослов’я та голова Комісії сакрального мистецтва Львівської архиєпархії УГКЦ, і директор Львівського музею історії релігії Орест Малиць.

Старий Суботівський шлях

Старий шлях понад Тясмином. Під літнім сонцем йшов ним пан із Чигирина до Суботова. Ще не старий, але вже й зовсім не молодий. Йшов неспішно, інколи зупинявся, спирався на мандрівний костур і розглядав шлях, річку, переліски, луки, небо. Цей шлях споконвічно блукає берегами Тясмину, перетинаючись із самим собою в часі та зберігаючи свою історію. Старий Суботівський шлях. На ньому історія країни писана колесами маж, повозок і лафетів, підковами, підошвами чобіт і черевиків,  босими ногами. От би зуміти прочитати, що на ньому написано…

Кожна людина зі своєю долею та думками, як і кожна подія — то є цеголка в нашій історії. І з тих цеголок можна скласти нашу історію так, що вона буде опорою для майбутніх поколінь. А можна так скласти, що буде недолугим посміховиськом, якого сторонитимуться. Історія, писана на таких шляхах і на папері, далеко не завжди збігається. Чужі люди намагалися нам складати цеголки на свій розсуд. Та і свої на чужі гроші спритні в такій справі. Усе це зветься руйнацією пам'яті. Отак і живемо чужим розумом, навіть не завжди розуміючи того, що маємо свій. А до свого розуму звертаємось, коли вже треба рятуватись, і намагаємося якось перекласти цеголки в підвалинах нашого буття. Майбутнім володіє той, хто складає з цеголок історію.

Порепаний, як Доля літній Шлях у долині понад Тясмином. Один з порталів нашої історії. Зуміти б прочитати, що написано по ньому тими, хто в різні часи ходив тим шляхом. Тими, хто "…попід горою, яром-долиною...", — це ж якраз тут. Тими, хто сіяв та косив, худобу випасав, до церкви й на ярмарок мандрував, дітлахами, що за грамотою ходили, та з іншим чесним панством. Усі подорожні на стовповій дорозі залишили частинку себе. Зуміти б хоч частку з того залишеного прочитати.

А скільки таких шляхів-порталів історії по Україні! Багато. Вони в Холодному Яру і Карпатах, у Києві на Майдані і на Майданах в містах і містечках, під Крутами й Конотопом, у Батурині та на Дніпрових порогах, у Донецьких і Луганських степах, Таврії, Поділлі та Волині, …  І мають ті шляхи властивість у безнадійний для нас час сходитись в один і проходити через нас. Рятуючи якщо не нас самих, то Україну.

Під літнім сонцем ще не старий, але вже й зовсім не молодий пан, мандруючи від замчища до замчища у просторі й часі, підходив до Суботова. За майже три години він пройшов шлях, котрий перетнув декілька століть нашої історії. Старий Суботівський шлях у нього був не під ногами. Він проходив у нього через душу у свідомість.

Філософія замчищ

Олеський замок.

Начитавшись і наслухавшись історій під час екскурсії замком, вирушив у мандри навколо нього. Зупинившись на містку, розглядав кам’яний козацький хрест Збручанського Світовида і на пагорбі, що виринав з крон дерев, сам замок. У думках уявляв облоги ордами завойовників. Уявляв історичні постаті, котрі в історії замку залишили свій слід: князя Любарта і короля Казимира Великого, воєводу Станіслава Жолкевського і Івана Даниловича, урядника Михайла Хмельницького і короля Яна III Собецького…

На галявину перед містком винирнула зграя дітлахів із вчителькою. Моя увага тепер повністю була віддана їм. Вчителька їм розповідала, вони запитували. Теми змінювалися одна за одною. На зміну історичним приходили ботанічні, ботанічні змінювали теми класного життя, знову звучали історичні теми. Зграя гуділа як вулик. Весь час ловив себе на думці, що в роботі цієї вчительки є щось відмінне від того, що раніше чув. Так відмінне. Вона їх не переконувала любити Україну і не розповідала про чвари. Вони всі Україну вже любили й у своїх бесідах її будували.

Над кронами дерев замчища літала зграя шпаків, не відпускаючи останнє осіннє тепло.

Вишнівецький палац.

Щоб не пропустити бодай одного слова, я рухався залами палацу за науковим працівником Любов’ю Миколаївною. Вона жила історією гнізда Вишневецьких. Починаючи від Дмитра Корибута, я систематизував у хронологічні лінії роди Вишневецьких і Мнішеків. Усвідомлював причини й наслідки їхньої діяльності. Я слухав пані, і її знання заповнювали білі плями мого пізнання в історії.

У Вишнівці я знайшов нове для себе: прекрасний палац зі своїми експонатами, суперзнання Любові Миколаївни. Але найкрутіше — це її філософія: «Ми — спадкоємці. Ми тут жили вічно. Так, була Польща, Росія, Німеччина… Щось вони принесли свого, щось забрали, лихі часи з ними пережили і стали спокійнішими. Але тут ми — спадкоємці. А в історії треба викладати вплив України на Польщу, Росію, Австрію… А не навпаки».

На старому замчищі біля палацу я роздумував над правотою її філософії.

Городище Многа

На височеній горі стоїть дерев’яний хрест. Він розташований посеред замчища городища часів Русі X століття. Воно існувало ще до XIII–XIV століть, незважаючи на нашестя орд. Внизу під замчищем тече річка Многа, щоб за селом злитися з Удаєм. Це село за козацьких часів мало сотню. У скількох війнах воювали мешканці цього села і скільки їх загинуло — ніколи вже не взнати. Одні війни були свої, інші — чужі. Усі вони зачепили Україну. Тут під горою у вересні 1941 року відбулася остання нарада штабів Південно-Західного фронту на чолі з генерал-полковником Кирпоносом. За декілька днів у Шумейківському урочищі для багатьох із них відбудеться останній бій.

На височеній горі дерев’яний хрест. На ньому табличка з написом: «Вічна пам’ять і шана захисникам Батьківщини, які поклали свої життя за Землю нашу, за Україну…». У різні часи на наші землі хто тільки не посягав! Боролись проти нападників із різною вдачею. Не можна протиставляти захисників Батьківщини, вириваючи їх із різних епох. І забувати не можна, як в одному з музеїв солдата однієї війни замінили солдатами іншої війни. Якщо не чинили злочинів і не продавали свою землю, а боронили її, то вічна пам’ять їм!

Вони є в історії України.