Віра

Релігія й Віра – поняття близькі за значенням, але не тотожні, і різняться між собою з найдавніших часів.

(Дан Берест)

Коли ми з бабцею підходили до церкви, на дзвіниці вдарили у дзвони…

Тихо в куточку біля ікони Божої Матері молилася бабуся: “Висапала город, онуку штанці пошила. Завтра кумі допомагатиму білити хату… Боже, дай сил, допоможи”.

Коло вівтаря батюшка читав Писаніє: “Господи…”

Кожен молився про своє і думав своє.

Бог є. Як є і віруючі люди.

Я все частіше згадую, як бабця молилась. Щиро і непублічно, на відміну від деяких нинішніх прихожан, котрі просять: “Прости, Господи, списком… І це тільки за цей тиждень…” Моляться так, що весь лоб у синцях від поклонів. При цьому літню людину біля церкви через дорогу не переведуть.

Народна мудрість говорить: “Який піп – такий і прихід”. І правду говорить. Коли споглядаєш, як біля дверей церкви виходить із престижної іномарки батюшка років тридцяти, «замучений» постами й молитвами – кілограмів так на 120 ваги без хреста. А потім за ним сунуть підстрижені хлопці зі списками гріхів… А далі менші за церковним статусом люди. Закон “хто більше платить – той і перший” ніхто там не скасовував.

Мій дійсно набожний товариш, апелюючи, говорить: “Батюшка – то жолоб, по якому стікає Божа Благодать. І не так важливо, з якого матеріалу той жолоб”. Ну що ж, нехай. От тільки як проржавіє жолоб, чи дотече до нас та благодать?

Яких тільки церков немає на цій землі! Хто йде до Бога через християнство, хто через іслам, а хто і через атеїзм. Кожен іде своїм шляхом. Хтось через добрі справи, хтось через поклони, а хто і так, і так. А дехто через “Господи, прости… і це тільки за тиждень”.

Бог є, як є і віруючі люди. І ті люди є серед християн і мусульман, юдеїв та буддистів, язичників і атеїстів. Як є вони й серед священнослужителів.

Біля ікони Божої Матері молилася бабуся: “Висапала город, онуку штанці пошила, завтра кумі допомагатиму білити хату… Боже, дай сил, допоможи”. Батюшка казав, що то в неї гординя. Наберуся сміливості поправити священнослужителя, що то не гординя, а гордість. І, мабуть, така гордість краща за каяття злочинця: “Господи, прости за те, що вкрав частину бюджету громади. Ось тобі “відкат” у десять відсотків на “залатиє купола”…

Перед очима двоє священників. Один прийшов попросити за діток з небагатих сімей на предмет підробітку. А другий обіймається з рейдером, котрий захопив приміщення дитячого садка, а тепер приїхав пройти ритуал “Господи, прости”.

Церков нині, можливо, вже більше, ніж сільрад. І батюшок не менше, ніж парторгів за радянських часів. Навіть термін з’явився — «номенклатурний священник». От тільки навіщо вони такі? Нехай їх буде десять на область – тільки віруючих. Паства до їхніх храмів, повірте, дійде. Тоді хоч перед Богом не соромно буде. Всевишньому навряд чи потрібні «золоті куполи» і «Мерседеси». Йому потрібна Віра.

Коли ми з бабцею відходили від церкви, на дзвіниці вдарили у дзвони…

Варта

 

Кінець 1980-х. Межа весни і літа. За місяць — офіцерські збори. За ними — кінець служби і цивільне життя. Що в нім і як в нім? З такими думками помічник начальника варти (тобто я) підходив міняти один із постів на полігоні. За спиною йшли вартові змін. Оклики вартового, мої відповіді. Все як завжди. У спокійний хід служби і філософські роздуми про життя увірвався гучний дзвінок телефонного апарата на посту. Взяв слухавку. В ній лунав чіткий командний голос начальника варти:

- Сержант! Прискорся до посту на КПП. Там літня жінка хоче пройти на територію полігону. Вартовий її стримує, але вона дуже активна. Ти знаєш, що на полігоні є гості. Розберись у ситуації.

- Буде виконано.

Так, гості. Комбриг вже другий день із командирами двох сусідніх полків париться в лазні за повною програмою. Добра лазня, нова, два місяці як збудували. З того часу здається, що вона не зупинялась у наданні послуг вищим офіцерам бригади і гостям. То було тихе життя тут, а тепер тільки й дивись. У таких роздумах прискорював крок. Вже не розглядав небо і узлісся. Поглядав на водойму, де була лазня, та на КПП, котре з'явилось у полі зору. Що за тітка? Що їй треба? Там ще солдат цікавий на зміні, пів року як служить.

До КПП залишалась якась сотня метрів. Жіночка, побачивши нас, очевидно, зрозуміла, що таку кількість військових вона не переможе, і зробила спробу активізації. Вартовий, виконавши всі вимоги статуту з попереджень, зробив постріл у повітря. Вже залишалось якихось двадцять метрів, як пролунала команда: «Руки за голову, ноги на ширину плечей!»

На обличчі вартового було написано, що він їде у відпустку за цей подвиг. Обличчя жіночки я не бачив, так як вона лежала ним донизу, а іншою конфігурацією свого тіла догори. Розумів, що це точно не загроза від імперіалістів, і думав — як це все уладнати. Десь зверху летів УАЗик начальника варти. Молодий лейтенант, у нього це була всього друга чи третя варта після училища. Я ж намагався умовити піднятися кремезну жінку, вона мені чомусь не довіряла і лежала — руки за головою, ноги на ширині плечей.

...звук гальм УАЗика. Притримуючи фуражку, вискочив з автівки лейтенант, він ледь зупинився біля нас.

- Хто ця особа, з'ясували? Мету проникнення на полігон з'ясували?

- Ще ні.

Він говорив так швидко, гучно й емоційно, що жінка підняла голову і глянула на нього. Їхні погляди зустрілися, і він зблід... У той момент картина на КПП виглядала так: вартовому це все не заважало думати про відпустку в Липецьк, я і порушниця років шістдесяти дивилися одне на одного в роздумах, що робити, троє вартових, котрі прийшли зі мною, підтримували лейтенанта і намагалися привести його до тями. Десь недалеко другу добу парився в лазні комбриг із двома командирами сусідніх полків.

Перше, що сказав, прийшовши до тями, лейтенант — це «теща комбрига». Йому знову стало зле, і вартові підхопили його під лікті...

За пів години прибув новий начальник варти. Молодого лейтенанта забрав лікар у санітарну частину.

По обіді наступного дня командир роти сказав мені, що викликає комбриг. Описувати свої емоції та думки в очікуванні кількох годин до зустрічі з комбригом я не буду. Напишу про саму зустріч із ним. Зробивши крок через поріг кабінету, дуже несміливим голосом промовив:

- Сержант Фоменко. За Вашим наказом прибув.

- Заходь. Сідай там на стілець, — показав пальцем де, не відриваючи очей від паперу, який читав.

Ще з хвилину він читав, потім відклав папір. Глянув на мене. Піднявся, підійшов і сів поруч. Секунд двадцять мовчав. Я боявся, щоб він не почув, як стукає моє серце в цій тиші. Далі спокійно почав бесіду:

- Лейтенант у санітарній частині?

- Так.

- Ти бачив, як усе відбувалося?

- Так, на власні очі.

- Солдат правильно поводився? Ротний каже, що в нього в голові іноді блукають таргани.

- Усе правильно. Активної сили не застосовував. Тільки перешкоджав. Застосував зброю, коли не зміг уже нічого зробити. Команди всі правильно подав. Далі я повільно і злякано продовжив опис події: громадянка лягла на землю, руки поклала за голову, ноги — на ширину плечей.

- Про що мріє солдат?

- Він службу тягне, хоче в партію вступити. Каже, що з нею по життю легше йти.

- Таргани в голові? — на обличчі комбрига з'явилася посмішка.

Комбриг на секунд десять замовчав. А в мене пішов холод в очікуванні покарання за тещу.

- Так кажеш, руки за голову поклала, а ноги на ширину плечей?

- Так.

- А скільки лежала?

- Хвилин до десяти.

- Руки за голову поклала, а ноги на ширину плечей.

Комбриг повернувся, щоб глянути мені в обличчя. Права рука його піднялася у мене над головою і всією шириною долоні почала опускатися на спину. Після того, як відчув дружню долоню і його пальці на спині, він мовив:

— Синок! Мені таке не вдалося зробити за все своє життя. Ноги на ширині плечей, руки за головою. І це моя теща... — Далі він мав невеликий монолог, а можливо, діалог із власним життям про свою тещу. Потім закінчив бесіду зі мною:

- За тещу перед строєм я відпустку не можу дати. Анекдоти ходитимуть і за межами округу. Ротний організує тобі днів п'ять відпустки. Солдату зробимо кілька звільнень у місто і віддамо замполіту, нехай подивиться, який із нього комуніст може вийти. Можеш іти.

- Є.

Коли я покидав кабінет, то за спиною чув ще фразу комбрига: «Треба ж... Руки за голову...»

    

Поїздка до райцентру

Райцентр для нас був центром світової цивілізації, оскільки в обласному центрі з нас мало хто бував і, як і Київ, ми його бачили переважно тільки на карті. До райцентру ж навідувалися по кілька разів на рік. Найважливіша поїздка припадала на кінець літа, перед школою, решта поїздок відбувалася в міру потреби.

Відстань у пару десятків кілометрів для нас була мов ціла подорож. Збиралися заздалегідь, одягалися як до клубу на танці. Дочекавшись обвітреного, запиленого, задимленого і замученого сільськими дорогами ЛАЗа, вмощувалися на його твердих кріслах, бажано біля вікна. Гойдало, гицало, раз у раз глохло, щось відпадало, аж доки не з'являлися перші одноповерхові будинки міста.

Вокзальна площа з великим годинником, люди, автомашини, крамниці…

Перший торговий заклад, куди заходили, — не нинішній якийсь супермаркет, а кулінарія на вокзальній площі! З дитячою гордістю в голосі промовляли жіночці за прилавком: «Лимонад і тістечко „Літо“». Тістечко «Літо» — шедевр кулінарії. Воно складалося з двох частин: нижня світлого кольору, майже закам’яніла, і верхня темного кольору, що нагадувала чайку, котра змахнула крильми. Було враження, що дві частини одного тістечка пробують якнайшвидше розпрощатися одна з одною. Догризши тістечко і допивши лимонад, рушали далі у справах. На аркуші шкільного зошита під мамину диктовку було записано все, що треба купити. Від пунктів, позначених у записці, залежав маршрут.

Відвідували магазини споживкооперації, дедалі тяжчими ставали сумки. В них лежали нове сито і копчена риба, шкарпетки, пральний порошок, зошити та ґудзики… Що було спільним у магазинах — то це пружини на дверях. Вони так справно повертали двері в попереднє положення, що зупиняв таких, як ми, відвідувачів тільки прилавок. А відрізнялися магазини особливими запахами — у кожного свій. Скоб’яний магазин пахнув машинною оливою, галантерея мала запах клейончастих скатертин, продтовари — то запах свіжих паляниць… 

Морозиво!!! Морозиво і сільська дитина! До нашого села морозиво привозили тричі на рік: першого та дев’ятого травня і на жовтневі свята. Хлібний фургон, у якому везли морозиво, в ці дні діти зустрічали за селом, чергу встановлювали напередодні. В райцентрі ж був багатющий асортимент морозива — два види пломбіру та фруктове. А ще хлопці казали, що їм хтось говорив про кафе на “п’ятачку”, де продають пломбір на вагу і поливають яким хочеш варенням. Нечувана смакота. Покуштувавши морозиво, майже втративши голос, ми йшли дивитися, що діється в місті.

Цікаві події — це мандрівний звіринець, рух поїздів по залізничній станції, гастрольний атракціон мотоциклістів у так званій бочці.

До рейсового автобуса, однак, поверталися щонайменше за півтори години до відправлення. Про це наказували батьки, та й самі ми боялися спізнитися.

На вокзалі можна було поїсти в їдальні або піти до перукарні. Їдальня на вокзалі — то ціла скарбниця для сатири і дисертацій з мікробіології, її кухня явно не належала до шедеврів української кулінарії. Ми мали неабиякі застереження від старших туди не заходити і тому чимчикували до Миколи Дмитровича стригтися. Зручно вмостившись, розглядали себе у великому дзеркалі. Старий перукар працював з кінця війни добрих три десятки років біля одного крісла. Всі його рухи були відпрацьовані, й здавалося, що міг він підстригти із закритими очима. Вправно орудуючи машинкою та ножицями, розпитував про село, про корів і коней, про пшеницю і буряки, про ставки, про ліс… Вершиною ж його мистецтва було порскання з гумової груші одеколоном «Шипр».

Пахнучи парфумом і копченою рибою, прямували до перону вокзалу. На пероні односельці вже чекали відправлення, сиділи на пожитках та перекушували. Кількість валіз, коробок і різних торб приголомшувала, та все це мусило влізти разом з людьми в салон і доїхати з найменшими пошкодженнями.

І ось, нарешті, підкочувався автобус, два рази підстрибнувши, зупинявся. Відчинялися двері, водій виходив і йшов геть, щоб не бачити процесу завантаження.                                                                                      

    

Найкраще місце, яке могло дістатися, — в кінці автобуса, на двигуні, з перспективою доїхати засмаженим. Вільного простору майже не було, та надія, що під час їзди все трохи втрясеться, підкріплювалася практикою минулих поїздок. Контролер, не маючи змоги потрапити до автобуса, зовні, через вікно запитував, чи у всіх є квитки. І, отримавши одностайне запевнення, давав згоду рушати в рейс.

Загули, заревіли, задиміли, поїхали…

         Знов гойдало, гицало, щось відпадало, кілька разів глухло. Нарешті — село. Стрибонувши, автобус зупинявся, і відчинялися двері. Помалу розходилися люди, несучи свої ноші з допомогою родичів, які їх зустрічали. Чулися розповіді про враження і зустрічі, про покупки та гостинці. З-за рогу з’являлася череда корів, сонце лягало майже за обрій, кінчався день. Докурював свою цигарку водій, відпочиваючи навпочіпки і дивлячись на ЛАЗ, який достойний був п’єдесталу за свою працю.

На другий день було тільки й розмов, що про вчорашню поїздку.

  

Мудрість

Що може бути поважнішого за виважений діалог зі старшим дідом? Поважна мова. Детальний аналіз події чи цілої епохи. Аналітика в кількох реченнях, без застосування складних слів. Глибина думки та знання фактів, невідомих офіційній історії. І ті факти виявляються на перший погляд більш правдоподібними, ніж офіційні пояснення придворних істориків. Розміреність мови надає бесіді спокою, котрий відсутній у повсякденному спілкуванні міста.

У тих бесідах підсвідомо запитуєш про прості життєві речі, які турбують душу. І на котрі люди століттями шукають відповідь, так і не знайшовши її.

Дід Іван — знаний філософ на селі. Його влучні поради не раз виручали односельців. Та й чого там скромничати, за межами села теж знали про його добру славу. Єдина людина, що ставилася скептично до філософської душі діда, була його бабуся. Вона зупиняла старого ще на початку роздумів і давала завдання по господарству, тим самим збіднюючи філософську науку на чергове відкриття.

Я не був союзником його бабці. Полюбляв при нагоді вдаритися в роздуми чи дискусію з дідом Іваном.

— Діду, треба мені перемога у справі. Ви мудра людина, порадьте.

— То неправду говорять люди.

— Що ви мудра людина?

— Ні, що мудрість є.

Поглянув на діда. Посмішки не було. Далекий погляд у роздумі. Портрет Канта відпочиває.

— Це щось нове. Ви чи не замахнулися проти філософського світу?

— Ні, Юрку. Мудрість сама по собі не існує. Нею називають два поняття разом: досвід і обережність.

— Чекайте. Зараз я “перезавантажусь”. Бо я, як уже “городський”, так глибоко думати не можу.

— Розумієш, Юрку… На досвіді й обережності ти не переможеш. Ти з ними не програєш.

— А з чим перемагають?

— Перемагають, маючи розум. Перемагають завдяки молодості, непередбачуваності, наполегливості.

— Підождіть, діду. А розум і мудрість — не одне й те саме?

— Ні, Юрку.

— Яка різниця?

— Поки сказати не можу. Думаю над цим питанням давно…

Дивився я на діда, намагаючись осягнути неосяжну глибину його роздумів. З тих роздумів можна було писати лекції та дисертації.

Шкода, що ті роздуми можна осягнути тільки з віком. Та осягнути — це частина справи. Застосувати в житті — то друга частина. І та друга частина набагато більша й набагато складніша. І далеко не завжди досяжна.

І чому так влаштована людина? Треба запитати діда.

Небайдужість

Подорожній людині потрібна стежина, гордому птаху — потік повітря, річковій рибі — течія, дереву — сонце, до якого воно тягнеться. Одним словом, кожному потрібен шлях. Тільки перебуваючи в постійному русі, можна жити. Рух — це життя.

Отак і душі потрібен шлях. Її неможливо стримати, як і швидководну річку. Людська душа біжить струнами чи клавішами музичного інструмента, фарбою лягає на полотно, перестрибує тембром голосу з октави в октаву, переплітається з рядками прозового чи віршованого твору, поринає в професійну майстерність ремісника, поєднується з думкою вченого. Біжить, доводячи істину і заперечуючи її. Невгамовно знаходить собі перешкоди. Біжить і грається емоціями, надіями, радістю і сумом. Кричить і співає, сміється і плаче, говорить і мовчить, але біжить, летить, рухається. І весь отой неспокій душі — це любов. Так, небайдужість — це і є любов. Любов до батьків, дружини, дітей, рідного краю, праці, невідомого і науки, людей...

Пізня оранка.

В кінці листопада перші морози не скували ще землі. Перший сніжок лиш припорошив легенько поля. Сполотнів білим колгоспний лан над Скутуватою балкою. Все завмерло в степу. Одна поземка снігова зривалася і зникала посеред поля то в одному місці, то в іншому. А ще монотонно гуділи трактори понад балкою. Розпочинали орати останній лан. Серед тієї поземки в роздумах стояв одягнений у кожух і шапку-вушанку агроном. Останнє поле, протримався б невеличкий морозець дня три–чотири, встигли б закінчити орати. І в зиму, відпочивати до Хрещення Господнього. Витримали б трактори, вистачило б дизпалива, і так тиждень не орали, не було що в баки тракторам заливати. Бігли одна за одною в голові різні думки. Я вже четвертий рік працював агрономом, цей період закінчення польових робіт завжди видавався тяжким.

В кінці листопада перші морози не скували ще землі. Перший сніжок лиш припорошив легенько поля. Сполотнів білим колгоспний лан над Скутуватою балкою. Все завмерло в степу. Одна поземка снігова зривалася і зникала посеред поля то в одному місці, то в іншому. А ще монотонно гуділи трактори понад балкою. Розпочинали орати останній лан. Серед тієї поземки в роздумах стояв одягнений у кожух і шапку-вушанку агроном. Останнє поле, протримався б невеличкий морозець дня три–чотири, встигли б закінчити орати. І в зиму, відпочивати до Хрещення Господнього. Витримали б трактори, вистачило б дизпалива, і так тиждень не орали, не було що в баки тракторам заливати. Бігли одна за одною в голові різні думки. Я вже четвертий рік працював агрономом, цей період закінчення польових робіт завжди видавався тяжким.

На краю поля починала контрастувати чорна рілля за тракторами з білою заметеною неораною землею. Зграї ворон кружляли за дизелями, падали на ріллю, крокуючи за плугами, шукали поживу у свіжозораній землі. Хай воно йде як іде, над душею в хлопців стояти не буду. Піднімуся трішки вище до Куцого ліска, поласую тереном – прийшла думка. І я, не затримуючись, помалу пішов під гірку.

Терен — що то за ягода після перших морозів, смак степу з чагарником. Смак дитинства: терен, глід і горобина — останні ягоди року. Після них у дитинстві бабця вже дозволяла і варенням ласувати. Ось і чагарник, припорошені легенько кущі, темно-сині ягоди. Добре, що в кожусі, кущі густі, я як ведмідь поліз до ягід. Що то за смак: трішки терпкий, трішки солодкий, і не гіркий, і не кислий. Смачно, кожний кущ відрізняється своєю смаковою родзинкою. Колись у дитинстві на збиранні буряків перші ласощі були на краю поля — ці ягоди. Скільки смакував — не знаю, одним словом — досхочу. Можливо, хвилин двадцять, а можливо, і більше. За цей час на згадку прийшли всі підліски з тереном, які тільки пам’ятав.

Внизу десь гуділи трактори, а я вибирався з чагарнику. По краю поля на дорозі, метрів по двадцять як справа, так і зліва від мене, стояли мисливці. За ними далі ще хлопці з рушницями, дивлячись у поле. А по ниві фронтом, в якихось ста метрах від мене, йшли інші любителі полювати. Оце так лови, як по книзі, — майнула думка. У хлопців поряд зі мною в обличчях виразно прочитав здивування. Вони, очевидно, готові були побачити в таку погоду тут будь-якого звіра, але ж не агронома. Своєю чергою я чемно з ними привітався.

- Доброго дня, панове.

- Доброго.

- Як лови?

Нічого я розумнішого не придумав у цей момент спитати. Відповіді не довелося чекати. В цей момент метрах у тридцяти навпроти мене зірвався заєць. Він підстрибнув, заметушився і на якусь мить зупинився, очевидно, оцінюючи, куди бігти з такого оточення. Висновок він зробив миттєвий і правильний. Стрілою помчав на мене. В декількох метрах поряд шмигнув у терник і зник у ліску.

Розгублено дивився мисливцям у вічі, а вони — мені. Погляд їхній був не стільки розгублений, як агресивний. Повільно на краю Куцого ліска сходилися навколо мене мисливці.

- Хлопці, ви тільки прикладами не бийте, — з гіркою посмішкою просив я.

- Щоб тобі, агрономе, на Миколая чарки не налили за святковим столом!

- Та я ж не хотів.

- І на Різдво не налили. І ковбаси не дали.

- За що ж ви таке мені бажаєте?

- Агрономе. Ми оце ланцюгом з хутора Веселого йдемо, третє поле перейшли, кілометрів шість за спиною. Підняли першого зайця. А тут ти…

Облаяний, я стояв на краю ліска, проводжаючи поглядом таких красномовних і «толерантних» мисливців. У всьому є позитивне. Ну, облаяли, зате зайчик живий, — думав, йдучи до загінок, де трактори підіймали зяб.

В першій ріллі механічно витягнув лінійку і заміряв глибину оранки. А потім підняв обличчя назустріч хуртовині, що починала здійматися, і подумав: «Яка глибина? Зорати вже хоч як це поле і в зиму. В зиму на відпочинок, посівне зерно готувати до весни. Цей рік позаду, а що наступний принесе — тільки Вишньому відомо». Вітер підіймав над землею снігову поземку, чорні ворони жадібно шукали в ріллі поживу, виходили один за одним з ладу дизелі. Не йшов на лад день у нас. І тільки з тернового чагарнику на краю Куцого ліска вискочив зайчисько і повертався в поле, де вже мисливців не було. Всміхнулася вдача цього дня йому.

На краю поля починала контрастувати чорна рілля за тракторами з білою заметеною неораною землею. Зграї ворон кружляли за дизелями, падали на ріллю, крокуючи за плугами, шукали поживу у свіжозораній землі. Хай воно йде як іде, над душею в хлопців стояти не буду. Піднімуся трішки вище до Куцого ліска, поласую тереном – прийшла думка. І я, не затримуючись, помалу пішов під гірку.

Терен — що то за ягода після перших морозів, смак степу з чагарником. Смак дитинства: терен, глід і горобина — останні ягоди року. Після них у дитинстві бабця вже дозволяла і варенням ласувати. Ось і чагарник, припорошені легенько кущі, темно-сині ягоди. Добре, що в кожусі, кущі густі, я як ведмідь поліз до ягід. Що то за смак: трішки терпкий, трішки солодкий, і не гіркий, і не кислий. Смачно, кожний кущ відрізняється своєю смаковою родзинкою. Колись у дитинстві на збиранні буряків перші ласощі були на краю поля — ці ягоди. Скільки смакував — не знаю, одним словом — досхочу. Можливо, хвилин двадцять, а можливо, і більше. За цей час на згадку прийшли всі підліски з тереном, які тільки пам’ятав.

Внизу десь гуділи трактори, а я вибирався з чагарнику. По краю поля на дорозі, метрів по двадцять як справа, так і зліва від мене, стояли мисливці. За ними далі ще хлопці з рушницями, дивлячись у поле. А по ниві фронтом, в якихось ста метрах від мене, йшли інші любителі полювати. Оце так лови, як по книзі, — майнула думка. У хлопців поряд зі мною в обличчях виразно прочитав здивування. Вони, очевидно, готові були побачити в таку погоду тут будь-якого звіра, але ж не агронома. Своєю чергою я чемно з ними привітався.

- Доброго дня, панове.

- Доброго.

- Як лови?

Нічого я розумнішого не придумав у цей момент спитати. Відповіді не довелося чекати. В цей момент метрах у тридцяти навпроти мене зірвався заєць. Він підстрибнув, заметушився і на якусь мить зупинився, очевидно, оцінюючи, куди бігти з такого оточення. Висновок він зробив миттєвий і правильний. Стрілою помчав на мене. В декількох метрах поряд шмигнув у терник і зник у ліску.

Розгублено дивився мисливцям у вічі, а вони — мені. Погляд їхній був не стільки розгублений, як агресивний. Повільно на краю Куцого ліска сходилися навколо мене мисливці.

- Хлопці, ви тільки прикладами не бийте, — з гіркою посмішкою просив я.

- Щоб тобі, агрономе, на Миколая чарки не налили за святковим столом!

- Та я ж не хотів.

- І на Різдво не налили. І ковбаси не дали.

- За що ж ви таке мені бажаєте?

- Агрономе. Ми оце ланцюгом з хутора Веселого йдемо, третє поле перейшли, кілометрів шість за спиною. Підняли першого зайця. А тут ти…

Облаяний, я стояв на краю ліска, проводжаючи поглядом таких красномовних і «толерантних» мисливців. У всьому є позитивне. Ну, облаяли, зате зайчик живий, — думав, йдучи до загінок, де трактори підіймали зяб.

В першій ріллі механічно витягнув лінійку і заміряв глибину оранки. А потім підняв обличчя назустріч хуртовині, що починала здійматися, і подумав: «Яка глибина? Зорати вже хоч як це поле і в зиму. В зиму на відпочинок, посівне зерно готувати до весни. Цей рік позаду, а що наступний принесе — тільки Вишньому відомо». Вітер підіймав над землею снігову поземку, чорні ворони жадібно шукали в ріллі поживу, виходили один за одним з ладу дизелі. Не йшов на лад день у нас. І тільки з тернового чагарнику на краю Куцого ліска вискочив зайчисько і повертався в поле, де вже мисливців не було. Всміхнулася вдача цього дня йому.

МакДональдс

Сільська дитина, потрапляючи в місто, стає тихою, спокійною і слухняною. На теренах рідного села вона все знає, а в місті — ні. Все для неї велике, незнайоме, вона тримається за старшого, як курча за квочкою. Виїзд за межі рідного поселення — подія неординарна. Зважаючи на перелічені характеристики, екскурсійні агенції полюбляли працювати із сільськими школами.

До Умані, Полтави, Запоріжжя бігли екскурсійні автобуси. Ну і, звісно, до рідного Дніпропетровська — із сіл області. Є що подивитися в нашому місті: музеї, театри, планетарій, історичні місця, цирк, старі та нові будівлі. Про одну з таких поїздок учнів Дібрівської середньої школи до обласного центру написано це оповідання.

Грудневого дня, переглянувши в планетарії копію сільського нічного неба, блукали екскурсанти довкола палацу студентів у парку Шевченка. Екскурсовод розповідала про велич царських персон та їхнього оточення у розв’язанні питань щодо заснування міста на Дніпрі.

Ті учні, котрі вчилися з великими труднощами, поєднували зміст словосполучень екскурсовода: милостива государиня і кріпосне право, святіша персона і небачена повія, визволительниця краю і знищення Запорізької Січі. Дочекавшись закінчення розповіді, дітлахи приступили до обов’язкової протокольної процедури в парку ім. Шевченка — фотографування на скульптурі лева.

Наступав обід. У плані поїздки були відвідини ресторації «Макдональдс». Це іноземне слово манило своєю таємністю, невідомими заморськими стравами. І взагалі було цікаво.

Нарешті екскурсійний автобус прибув до невідомого «Макдональдзу». Після, як нам здавалося, радянської одноманітності у сфері громадського харчування, у першій половині 90-х років минулого століття почали з’являтися, як гриби після дощу, ресторації різного ґатунку. Їхні назви збуджували населення своєю неординарністю і таємним змістом. На зміну звичайним назвам на зразок «Хвиля», «Берізка», «Лісова галявина», «Левада», «Марічка» прийшли нові: «Елен», «Дієго», «Чікаго», «Фудзіяма». У них подавали старі й нові страви: щось було гірше, щось краще. А багато що просто перейменували: поганий м’ясний пиріг, схожий на гербарій, — піца, смажена соломкою картопля стала картоплею фрі, шматок піджареного м’яса — стейком. Взагалі для любителів модних слів, а не кухні, — це неабияке задоволення.

Поява «Макдональдсу» в Дніпропетровську була подією феєричною, як і, чесно кажучи, на всьому пострадянському просторі. Місяць до нього стояла черга, як у передсвятковий день до залізничних кас. Потім інтерес підупав, зосталися тільки стійкі шанувальники. І вже після тієї великої першої хвилі цікавих потягнулися до заморської ресторації робити виторг екскурсійні автобуси з периферії.

Отак і наш автобус підкотив до невідомого майже всім дітям закладу громадського харчування. Після короткого огляду краси будівлі та благоустрою території наш зголоднілий колектив рушив до приміщення.

Швидко вишикувались діти, вітаючись із чемним працівником ресторації.

- Доброго дня.

- Доброго, а звідкіля ви?

- З Діброви.

- Це де?

- На Дніпрі.

Проходили екскурсанти в зал, минаючи працівника, що роздумував над питанням, де саме на Дніпрі ота Діброва. Звиклі триматися на чужій території табором, діти зайняли столи в дальнім кутку залу. Склали речі й вишикувалися до кас. У вишикуваному строю, з піднятими до цінників головами, діти завмерли, вивчаючи цифри. З протилежного боку, з-за прилавків, на них дивилися працівники цього закладу. Така пауза тривала більше хвилини. Порушив її один із касирів.

- Що будемо замовляти?

У відповідь — тиша. А ще за півхвилини розпочався діалог між дітьми.

- Сашку, що таке гамбургер?

- То дві булочки по десять копійок, а між ними шматочок дуже маленької поганої котлетки.

- А чому він тоді коштує, як відро пшениці?

- Не знаю.

- Оксанко, а що таке…

І та розмова набувала все більшого негативу до кухні цього закладу. Підсилювався він пропорційно поширенню запаху пересмаженої олії.

Скінчилося все несподівано для працівників ресторації. Закінчивши вивчати астрономічні цифри цін, дітлахи з такою ж швидкістю, як і йшли до прилавка, розвернулися і рушили, немов за командою, до зайнятих ними столів. Розмістилися і почали витягувати свої домашні харчі. Ну яка мама відпустить із села в далеку дорогу дитину, не давши простих сільських наїдків? Того дня нехитра сільська їжа була представлена в такому асортименті: борщики на свинині й курятині, супи з домашньою локшиною та фрикадельками, котлетки різних видів, відбивні, печеня, тушкована картопелька, пельмені, вареники з картоплею і печінкою, сиром, сальце копчене й не копчене, ковбаса домашня, сметана і ряжанка… Довго розписувати не буду. Скажу тільки, що в інших відвідувачів цієї ресторації апетит пропав відразу. Нещасний гамбургер не міг змагатися ні за смаковими якостями, ні за видовими з бройлером Павлика, а картопля фрі — з Оленчиною тушкованою картоплею.

Відвідувачі покидали заклад один за одним, так і не замовивши або не доївши замовлене. У кутку сумно сидів персонал ресторації, дивлячись на таке нестандартне дійство в залі.

Треба віддати належне керівництву: їхні нерви витримали до закінчення обіду. Далі їхній директор розмовляв із керівником екскурсії. На прощання побажав щасливо провести час, що залишився в місті, і без пригод повернутися додому.

В автобусі всі зрозуміли, чому їх так наполегливо попросили залишки продуктів викинути в окремий контейнер. Його двоє працівників волокли за територію закладу. Вчителі, дивлячись на це дійство, допитували екскурсовода:

- Ну, що вони сказали?

- Що сказали?

- Так, що?

- А сказали, щоб сільських дітей до їхнього закладу більше не возили. Мало того, що нічого не купують, так ще й проводять диверсії проти закладу.

Далі в культурній програмі був цирк. На повні шлунки він виглядав весело і цікаво. Поверталися, сповнені вражень, вже потемки до рідного села.

Пройшло вже з десяток років після першого відвідування МакДональдза. Та інколи, глянувши на нього, згадую ту подію і посміхаюся.

Посівний календар

Можливо, саме життя чи якийсь інший фактор заклали в наших людей віру в диво. Розумом люди знають, що цього дива ніколи не буде, а душею вірять. Вірять як дітлахи, наївно і таємно. І ці два фактори — знання і віра в неможливе диво — вживаються в одній особі. Не виняток і наша сім’я.

Посівний календар – диво, котре з’явилося на шпальтах газет і журналів. Після переважно чудес медичного спрямування (Кашпіровського і Чумака із зарядженою водою, білих і чорних чаклунів), з’явились поради по часу посіву та посадки городини. Посівний календар замахнувся сперечатися з самою агротехнікою, зі спостереженнями за природними явищами протягом багатьох десятиліть. Ще вчора селяни міряли температуру ґрунту та його вологість, оцінювали кліматичні умови за прогнозами погоди та прикметами. А сьогодні все це вже нікому не потрібно. Всі турботи як гора з плечей. Купляєш районну газету, там вже за селянина подумали, коли сіяти і коли саджати. На це диво піддалися навіть ті, хто вирощував городину у великій кількості для продажу.

Отак і моя дружина піддалась на таку провокацію. Увечері старанно вивчила надрукований календар і завела бесіду.

- Тут пишуть, що завтра до першої години дня треба висадити розсаду.

- А чому до першої?

- Пишуть, місяць буде йти на спад і тоді треба садити все, що росте під землею.

- А який зв’язок у місяця і нашої розсади?

- Написано: коли в цей час посадити,, то вродить.

- Та ще Святого Юрія весняного не було, на нього завжди якийсь негаразд у погоди прихований.

- Написано, всі садять — і нам треба.

Зламався агроном, піддався умовлянням і таємній надії на диво-врожай. Зрання розкинув шланги водопостачання до ділянки висадки розсади. Відкрив парникові рами. Сходив за кілометр до тракторної бригади, роздав наряди на польові роботи — і вітром до садиби.

О дев’ятій ранку з жінкою на городі почали роботи. Бігом, бігом від парника до ланки. Ямки, вода, ямки, вода, розсада… Рядочок за рядком, один за одним шикувався на ділянці. Під одинадцяту я починав проситись.

- Борисівно, може зупинимося та відпочинемо?

- Ні. До першої години вже недалеко, а третина розсади не висаджена.

- Ой, щось неладне чую.

- Сади розсаду, як вродить то будемо з врожаєм.

Чому до першої? Поїли б, відпочили б. А потім потихеньку і посадили б томати і перець. Ходили в голові думки, а руки все садили і садили.

О першій ми все закінчили. Посадили з пів тисячі розсади удвох. Гуділи спина й ноги, пальці рук заклякли і не гнулись. Та все-таки радість: рядочками стоять перець, томати. Робота зроблена.

- Як вродить — ото вторгуємо…

- А як не вродить, посуха чи що інше?

- Вродить, календар розумні люди складають, отак просто в районній газеті його друкувати не стали б.

На краю ланки я очима рахував врожай. Томатів і перцю на продаж буде трішки. Можливо, навіть на вугілля та дрова вистачить виторгу. Проглянувши ще раз ділянку, пішов обідати.

А на душі все щось не так. Учора ноги крутило, і взагалі якось важкувато, як на зміну погоди.

Смачний борщ у Борисівни. Після тарілки другої настає душевний спокій і задоволення життям. Хочеться прилягти й годинку поспати. Та цього разу щось потягнуло мене ще раз поглянути на висаджену розсаду, пройтися по двору.

З краю городу я розглядав чорну хмару, що сунула прямо на наше село і безпосередньо на двір. Вона була така чорна, що в її добрих намірах запідозрити було неможливо. Вона йшла по небу впевнено, широким фронтом, кожної хвилини посилюючи розуміння безнадійності ситуації. Ось уже вона над Звонецьким порогом, і того берега не видно. Між чорним небом і Дніпром — біла стіна.

От і все… Ніколи не треба рахувати виторг від врожаю наперед, погана прикмета. Посівний календар… Цілий ряд думок про нього промайнув майже миттєво. І жодна думка не була толерантною та літературною. Ще якось кволо подумав покласти граблі з лопатою навхрест серед двору, та біла стіна зливи вже була на нашому березі.

Потекли миттєво струмки, земля укрилася льодяними кульками. Град шматував молоде листя на деревах, рубав безжалісно викохану Борисівною розсаду. А за хвилин двадцять усе затихло, з’явилося сонце. Небо стало блакитне і безхмарне. На сході зникала за обрієм чорна хмара, караючи передплатників районної газети за виконання порад посівного календаря.

На городі лежала пошматована розсада. Борисівна мовчала, і я мовчав. А по двору неквапливо розносив вітер шматки районної газети.

Отак було покарано слабкість людської натури до дива.

Стали ми по-старому працювати: міряли вологість ґрунту і температуру, уважно стежили за прогнозом погоди. А посівні календарі більше не читали. Якось співпраця з ними не склалася.

Дитяча мрія

Дитячі мрії! Пов’язані вони переважно з бажаннями, котрі можуть здійснитися тільки в дорослому віці.

На хуторі були дві легкові машини — у дядька Василя та дядька Олексія. Стрічали їх, стомлених після роботи, на краю вулиці в надії, що котрийсь таки, попри втому, згодиться покатати. І радості дитячій не було меж, коли вмощувались у чиєсь авто. Скільки нас туди влазило, сказати дуже важко: визирали з усіх вікон, хіба що в багажнику не сиділи. Повільно їдучи вулицями села, голосно сміялися, гукали на гусей і качок, що паслися обабіч дороги.

Як мало потрібно було для щастя, і те щастя було не фальшиве, а світле та радісне! І мрія була — вирости й отак, як дядько Василь чи дядько Олексій, покатати дітей по колу двома вулицями хутора.

Минуло три десятиліття з того часу. Приїхав якось на хутір мого дитинства, а точніше — на його руїни, прибрати могилки діда та бабусі. Впорався на цвинтарі та й рушив повертатися, аж тут завважив, що двоє малюків років шести-семи бавляться біля ще живої хати. Натиснув на гальма:

- Хлопчики, а ви чиї?

- До діда Миколи приїхали.

- А звати ж вас як?

- Мене Іванко, а його Юрко, — відповів старший.

- Сідайте, козаки, я вас покатаю, тільки дідові скажіть, щоб не хвилювався.

Двоє хлопчаків, а один навіть мій тезко Юрась. Їхали і сміялися, щось питали, а в мене наверталися сльози на очі. Через тридцять років стала явою моя дитяча мрія: вирости й покатати на своєму хуторі діток, таких, як колись я сам був.

Зупинився біля їхньої хати, повистрибували Івась та Юрко, хвалячись перед дідом. А я вмився чистою колодязною водою, сів на лавку до старого.

- Діду Миколо, чи пам'ятаєте мене?

- Вас, Маржанів, по породі видно. А ти чим на хліб заробляєш?

- Землю копаю, дерева саджаю, наче лісник.

- Добре діло. На хліб вистачає?

- Та коли як.

- Дітей катав, як вас колись Альоша з Василем?

- Так, діду, аж душа співала, як їхав з ними.

- Мало нас тут зосталось, десятків зо два.

- А чому до дітей в Бобринець не їдете?

- У гості їжджу. Тут прожив, тут мені добре. Ці старі верби пам'ятаю, як ще кілками в греблі стирчали, а вони мене — як парубкував.

Поговорили з дідом, попрощався і поїхав дорогою, якою ходив малим. Їхав по-дитячому щасливий і радів своїй дитячій мрії, яка збулася.

Менеджер

Постало проблема придбання нового ноутбука для співробітниці компанії. Вирішуючи це питання, ми прибули до крамниці побутової техніки.

Простора зала з стелажами, різноманіття товарів, напівсонні працівники. Поодинокі покупці вибирали товар. Декому з них розповідали продавці-консультанти про неперевершеність праски чи фотоапарата. Дехто сам намагався розібратися в технічних характеристиках товару. На виході з торгової зали охоронник загравав до дівчини на касі. Все підкреслювало велич крамниці.

У цій напівкосмічній невагомості до нас підійшла дівчина з опитувальним листом.

На беджі красувалося: Ілона. Менеджер. Не піднімаючи очей, натреновано посміхнулася.

- Ви вперше в нашій крамниці?

- Ні.

- Ви робили раніше придбання?

- Так.

Вона чітко йшла очима по інструкції опитування, котру тримала на планшетці перед очима.

- Що ви у нас раніше купували?

- Холодильник.

- Ви задоволені?

- Ні.

Нештатна ситуація вивела її зі сонливого стану. Розгублено бігала очима по інструкції. Зібравши весь свій інтелект, зробила імпровізацію на межі своїх можливостей.

- Чому?

Я вирішив познущатися. І з серйозним виразом обличчя продовжив діалог.

- Ваш холодильник вночі надкушує продукти, а вранці звертає на мене.

Дівчина потрапила в такий стан, що в комп’ютері відповідає слову «завис».

За цим дійством із сусіднього відділу спостерігав чоловік років п'ятдесяти. Можливо, то був директор магазину, можливо, його заступник. Не настільки важлива посада, важливий той рівень майстерності, з яким він вийшов із ситуації.

- Шановний пане, то Вам попала модель холодильника, котру збирають в Україні.

Визнаю, його імпровізація була вищою за мою.

Коли ми покидали крамницю, менеджер ще стояла з тим же виразом обличчя і на тому місці, де ми з нею вели діалог. Бідна дівчина була загнана в кут нештатними відповідями клієнта і перебувала в тому ж стані, що вище порівняний зі станом комп’ютера перед перезавантаженням.

Можливо, я даремно так пожартував?