“До дев’яти
карбованців сріблом у середні 1800-х років
за пуд меду і до шести з половиною карбованців сріблом за пуд яловичини. Тобто в півтора раза мед дорожчий. А нині на
ринку яловичина в півтора раза дорожча” – йшов у роздумах лісовою стежкою і
рахував чужі кошти. Йшов царством медозбору в усі часи - Чорним лісом. Від
бортників котрі збирали по дуплам мед диких бджіл до сьогодення.
- Доброго
дня Вам. Юрком мене звати.
- Доброго. Я
дід лісовий Терентій.
- Раніше я
Вас не стрічав в цих краях. Ви не місцевий?
- Аж занадто
місцевий.
- Ваша
пасіка?
- Ні. Петра
з міста що на станції працює. Пішов на війну освободітєлєй виганяти. Його сусід
Микола не справляється то я час від часу і навідуюсь до бджіл та допомагаю.
- Я знаю одного і другого. Батько Петра теж пасіку на цій галявині ставив.
- Так. І дід теж.
- Сильні
сім’ї?
- Хороші.
Степова бджола наша. А ти чого стоїш? В
ногах правди нема. Сідай на пеньки. Попий води. Якщо голодний, то у мене є коржі з
салом та молоко.
- Дякую.
Літній пан
приніс коржі між котрим шматочками було розкладене сало. Налив мені кружку
молока. Умився, пригладив сиве волосся, витер обличчя поділом лляної сорочки й
продовжив бесіду.
- Їж. А я
працюватиму і чутиму тебе.
- Смачні
коржі. А молоко яке смачне козине. Чиї то кози?
- Людські.
Допоміг жіночці кіз через болото на Інгульці перегнати, пригостила.
Їв коржі та
сало, пив молоко і спостерігав за дідом Терентієм. Жодного зайвого руху.
Враження що вони напрацьовані не роками, а століттями. Я бачив багато бджолярів, але дід Терентій вражав.
Пасіка в червні
– зверху сонечко пригріває інколи ховаючись за хмарки котрі блукають небом як
отара овець. Коли сонце ховається за
хмарину то з Інгульця на пагорб до
пасіки вітерець хвилями по колосках степових трав несе прохолоду. Червень,
запах лип в котрий легенько вплітається
запах з димаря серцевини верби що жевріє та свіжих вощин. І все те загорнуте в
запах чебрецю і полину утворює святковий аромат Зелених Свят в на пасіці. Скільки ж
меду дали троє лісів Чорний, Чута та Круглик, котрі були одним колись масивом?
Не уявляю. А скільки всього бачили ці
ліси? Теж важко уявити. Скільки люду пройшло Чорним шляхом котрий мав назву від
цього лісу?
Від роздумів
до діалогу мене повернув літній бджоляр.
-. Чим ти
славний і чим ти грішний пан Юрко?
- Славний
чим не знаю. Грішний як і усі у цих лісах. Де тим святим по цім житті взятись.
- То так.
Був один у нас тут набожний чоловік в лісах. За Чигирином в монастирі год Писаніє
читав. А потім такого натворив.
- Хто то?
- Максим
Залізняк. Та хіба в ньому одному справа?
Один горіх в торбі не торохтить. Назбирав таких як сам завзятих…
- Гумор у
Вас точно місцевий.
- А сам ти,
чоловіче Юрко є місцевий?
- Так.
Одна гілка роду з сіл та хуторів що з одної сторони лісу, а друга гілка
роду з другої сторони лісу.
Ми говорили. А
по правді я питав і слухав. Дід Терентій говорив такі речі в яких я знаходив
відповіді на багато своїх запитань. І відразу виникали нові запитання. За
пів години бесіди дід Терентій мовив
- Час на після обід. Скоро бджоли злі
стануть. Треба працювати. Ходи Юрко довго і розуму не втрачай.
- Бог не без милості, козак не без щастя.
Щось далося, а щось і не далося. Десь розуму попитаю, а десь позичу. Дякую. І
Вам добра діду.
Наступного дня
заїхав у місті до Миколи.
- Ти пасіку
доглядаєш сусіда Петра котрий на війні?
- Так. А що?
- Йшов я
через неї. Діда літнього зустрів на пасіці. Бджіл доглядав. Терентієм назвався.
- Я думав що в мене вже щось з головою. Приходжу, а те що не доробив дороблене. Вощини поставлені, розплід трутнів зрізаний, вода для бджіл свіжа налита, інструмент почищений, очеретом дахи вуликів накриті, …
- Ти знаєш
того діда?
- Ні. Не
знаю. Люди говорять що у нашому лісі весною аж за Зелені Свята лісовик господарює.
Одного року підлітком жінкам кладки ремонтує, щоб прати в Інгульці зручно
було. Другого року літнім чоловіком котрий пасіки доглядає де господар не
встигає. Ще іншого року чоловіком середніх років котрий заблукавшу худобу
господарям повертає. Різні випадки люди розповідають.
- До зустрічі
з тим літнім паном я б в таку легенду не повірив і подумав би що в тебе щось з
головою. А після зустрічі з тим дідом…
Микола дивився
на мене не розуміючи що зі мною. І не знав дивлячись на мій стан що відповісти.
За пару днів я повертався в Дніпро новим об’їздним шляхом навколо Знам’янки. Зустріч на пасіці не йшла з думок. І чоловіка, на ім'я Терентій чув десь. Проїхав перехрестя з шляхом на Дмитрівку. Попереду Скелева балка з лісом і далі шлях на Дніпро. Селева балка! Це ж тут – “Майже по прямій лінії на південний схід …” На південний схід від Васовки. Так. “…за дві версти, в глибокому яру Чорного лісу, порослим хмелем, ліщиною та іншими чагарниками, знаходяться сліди людського житла та саду.” Намагався дослівно згадати написане в єпископа Арсенія. “… тут, років за п'ять до влаштування Нової Сербії поселився виходець з Малоросії, якийсь Терентій, завів для пасіки сад і жив років близько двадцяти, коли перейшов у новозасноване тоді село Шамівку”.
Чорний ліс то є один з порталів у часі в котрому можна
зустрітися навіть самим з собою.
"Описуваний нами край містить у собі одинадцять селищ та сіл і сім урочищ, які мають назву колишніх заселень."
(Єпископ Арсеній (Іващенко). Чорний ліс та його околиці)