Лісовик Терентій (Легенди Чорного лісу)

«До дев’яти карбованців сріблом у середні 1800-х років за пуд меду і до шести з половиною карбованців сріблом за пуд яловичини. Тобто в півтора рази мед дорожчий. А нині на ринку яловичина в півтора рази дорожча», — йшов у роздумах лісовою стежкою і рахував чужі кошти. Йшов царством медозбору в усі часи — Чорним лісом. Від бортників, котрі збирали по дуплах мед диких бджіл, до сьогодення.

Стежка вивела мене на узлісся, де на галявині стояла пасіка з двох десятків вуликів на старанно викошеній галявині. Вони виставлені рядами на кілках, які обмотані змащеними клаптиками зі старих шуб, щоб незвані мурашки не потрапили у вулики. Біля них літній чоловік, перейнятий справами, розмовляв з бджолами, завантажуючи воскотопку.

- Доброго дня Вам. Юрком мене звати.

- Доброго. Я дід лісовий Терентій.

- Раніше я Вас не стрічав в цих краях. Ви не місцевий?

- Аж занадто місцевий.

- Ваша пасіка?

- Ні. Петра з міста, що на станції працює. Пішов на війну освободітєлєй виганяти. Його сусід Микола не справляється, тому я час від часу і навідуюсь до бджіл та допомагаю.

- Я знаю одного і другого. Батько Петра теж пасіку на цій галявині ставив.

- Так. І дід теж.

- Сильні сім’ї?

- Хороші. Степова бджола наша. А ти чого стоїш? В ногах правди нема. Сідай на пеньки. Попий води. Якщо голодний, то у мене є коржі з салом та молоко.

- Дякую.

Літній пан приніс коржі, між котрими шматочками було розкладене сало. Налив мені кружку молока. Умився, пригладив сиве волосся, витер обличчя поділом лляної сорочки й продовжив бесіду.

- Їж. А я працюватиму і чутиму тебе.

- Смачні коржі. А молоко яке смачне козине. Чиї то кози?

- Людські. Допоміг жіночці кіз через болото на Інгульці перегнати, пригостила.

Їв коржі та сало, пив молоко і спостерігав за дідом Терентієм. Жодного зайвого руху. Враження, що вони напрацьовані не роками, а століттями. Я бачив багато бджолярів, але дід Терентій вражав.

Пасіка в червні — зверху сонечко пригріває, інколи ховаючись за хмарки, котрі блукають небом як отара овець. Коли сонце ховається за хмарину, то з Інгульця на пагорб до пасіки вітерець хвилями по колосках степових трав несе прохолоду. Червень, запах лип, у котрий легенько вплітається запах із димаря серцевини верби, що жевріє, та свіжих вощин. І все те загорнуте в запах чебрецю і полину утворює святковий аромат Зелених Свят на пасіці. Скільки ж меду дали троє лісів — Чорний, Чута та Круглик, котрі були одним колись масивом? Не уявляю. А скільки всього бачили ці ліси? Теж важко уявити. Скільки люду пройшло Чорним шляхом, який мав назву від цього лісу?

Від роздумів до діалогу мене повернув літній бджоляр.

-. Чим ти славний і чим ти грішний пан Юрко?

- Славний чим не знаю. Грішний як і усі у цих лісах. Де тим святим по цим житті взятись.

- То так. Був один у нас тут набожний чоловік в лісах. За Чигирином в монастирі Писаніє читав. А потім такого натворив.

- Хто то?

- Максим Залізяк. Та хіба в ньому одному справа? Один горіх у торбі не торохтить. Назбирав таких як сам завзятих…

- Гумор у Вас точно місцевий.

- А сам ти, чоловіче Юрко, є місцевий?

- Так. Одна гілка роду з сіл та хуторів, що з одної сторони лісу, а друга гілка роду з другої сторони лісу.

    Ми говорили. А по правді я питав і слухав. Дід Терентій говорив такі речі в яких я знаходив відповіді на багато своїх запитань. І відразу виникали нові запитання. За пів години бесіди дід Терентій мовив

- Час на після обід. Скоро бджоли злі стануть. Треба працювати. Ходи Юрко довго і розуму не втрачай.

- Бог не без милості, козак не без щастя. Щось далося, а щось і не далося. Десь розуму попитаю, а десь позичу. Дякую. І Вам добра діду.

Наступного дня заїхав у місті до Миколи.

- Ти пасіку доглядаєш сусіда Петра котрий на війні?

- Так. А що?

- Йшов я через неї. Діда літнього зустрів на пасіці. Бджіл доглядав. Терентієм назвався.

-  Я думав що в мене вже щось з головою. Приходжу, а те що не доробив дороблене. Вощини поставлені, розплід трутнів зрізаний, вода для бджіл свіжа налита, інструмент почищений, очеретом дахи вуликів накриті, …

- Ти знаєш того діда?

- Ні. Не знаю. Люди говорять що у нашому лісі весною аж за Зелені Свята лісовик господарює. Одного року підлітком  жінкам кладки ремонтує, щоб прати в Інгульці зручно було. Другого року літнім чоловіком котрий пасіки доглядає де господар не встигає. Ще іншого року чоловіком середніх років котрий заблукавшу худобу господарям повертає. Різні випадки люди розповідають.

- До зустрічі з тим літнім паном я б в таку легенду не повірив і подумав би що в тебе щось з головою. А після зустрічі з тим дідом…

       Микола дивився на мене не розуміючи що зі мною. І не знав дивлячись на мій стан що відповісти.

 

         За пару днів я повертався в Дніпро новим об’їздним шляхом навколо Знам’янки.  Зустріч на пасіці не  йшла з думок. І  чоловіка, на ім'я Терентій чув десь. Проїхав перехрестя з шляхом на Дмитрівку. Попереду Скелева балка з лісом і далі шлях на Дніпро. Селева балка! Це ж тут – “Майже по прямій лінії на південний схід …”  На південний схід від Васовки. Так. “…за дві версти, в глибокому яру Чорного лісу, порослим хмелем, ліщиною та іншими чагарниками, знаходяться сліди людського житла та саду.” Намагався дослівно згадати написане в єпископа Арсенія.  “… тут, років за п'ять до влаштування Нової Сербії поселився виходець з Малоросії, якийсь Терентій, завів для пасіки сад і жив років близько двадцяти, коли перейшов у новозасноване тоді село Шамівку”.

Чорний ліс то є один з порталів у часі в котрому можна зустрітися навіть самим з собою.

 

"Описуваний нами край містить у собі одинадцять селищ та сіл і сім урочищ, які мають назву колишніх заселень."

(Єпископ Арсеній (Іващенко). Чорний  ліс та його околиці)

Батько приходив

Всю ніч важкі осінні хмари висіли над степом. Жодної зорі. Тільки вузька смужка заграви над горизонтом, десь там, над Горлівкою. За якісь пів години на зміну ночі прийде сірий ранок і господарюватиме під тими ж важкими хмарами пізньої осені. Змінилася варта на блокпосту, є пара годин для сну.

- Сержанте! За старшого зостаєшся. Мої пару годин сну — за розкладом.

- Відпочивайте, пане командире.

Командирський кунг. У буржуйці потріскують дрова. Тепло і сон обіймають разом...

...Я бачу край хутора. Пасіку в яблуневім саду. Дерева обтяжують стиглі яблука. Під однією з яблунь — батько за столом, у сірій лляній сорочці. На столі лежать його солом'яний капелюх і стиглі яблука. За пасікою, понад річкою, — толока. На ній пасуться кози. За ними — річка, чиста і швидка, між кам'яними берегами. Зі швидкою течією борються риби, їхні спини видно над водою. За річкою — дубовий гай. І я між цим усім блукаю, а до батька дійти не можу. А він сидить під яблунею і дивиться на гай. І раптом з гаю через толоку вітер у сад влітає. Свистить, шумить, а яблука не падають. Батько встав з-за столу і пішов між вуликів углиб саду — в лляних одежах, тримаючи в руках свій солом'яний бриль. Сивий, аж білий, як за життя.

Прокинувся. Злива і вітер. Важкі краплини осіннього дощу стукотять по металевій обшивці кунга. Поглянув на годинник — замість двох годин я спав чотири. У буржуйці потріскують дрова, і тиша в рації.

Відчинили двері кунга. У них зі зливи увійшов сержант наступної зміни варти.

- Сержанте, чому не розбудили за часом?

- Нештатних ситуацій немає. Тільки ви пішли відпочивати, почалася злива і не зупиняється. Степ так розвезло, що ним ніхто не пройде. Дров підкинули в буржуйку. Дали вам відпочити.

- Ви заступаєте на варту?

- Так.

Я йшов за сержантом по глиняній багнюці. Йшов, обнятий зливою пізньої осені. З голови не йшла думка: батько приходив, дощ приносив, батько приходив — дощ-зливу приносив, щоб дати сину поспати. Поспати пару зайвих годин...

2018

 

(П'ятнадцять років, як уже немає батька. В місцевості, де виріс, є повір'я: рідня, котрої немає з нами, сниться на дощ.)

Маркетинг

У вісімдесятому році був добрий медовий збір. Рік у бджолярів видався на славу. Та, як відомо, у селян два горя: перше — врожай, а друге — неврожай. Неврожай то і так ясно, чому, а коли врожай — то просто ціни немає. Отож наносили бджоли меду так, що не продати і в запас немає куди складати. Заготівельна контора не приймає. Знайомим за півціни продано на три роки вперед. Сушив голову не один бджоляр, як перетворити товар на гроші. Сушив голову і колгоспний бджоляр дядько Іван Смішко. У нього то взагалі меду виявилося більше за всіх: окрім власної пасіки ще й колгоспна. З якого вулика в який бджоли мед носять, один він знає.

Після детального вивчення ринку були проведені бджолярем консультації з кумою. Кума — людина обізнана в маркетингу і рекламі. Не один рік стоїть із дрібним товаром на ринку в райцентрі. Має шану в базаркома і покупців. Отож за результатом консультацій зняв Іван Смішко напроти куми місце на ринку. Місце як місце, кам’яні прилавки. Проплатив він його не на день, а на два місяці наперед. Оздобив аркою, заплів її колосками, прикрасив аплікаціями з квітів та бджілок. Зверху над аркою красувався на фанерці напис: «Найкращий мед. Бджоляр Іван Смішко». Нечувана то була реклама у масштабах ринку в райцентрі на ті часи. Майже весь люд бачив, як споруджувалася така краса, і кожен, хто проходив, питався: «Що ж це буде?»

Минуло понад тиждень з дня оформлення торгового місця. Та немає на ньому дядька Івана. Стоїть місце порожнє. Покупці — народ постійний у маленькому містечку, почали переживати, чи бува, чого не сталося з людиною. Так витратився на торгове місце і раптом пропав. Та за кращими правилами драматургії все було зроблено правильно. Витримавши паузу і розігрівши інтерес покупців, до гри вступила кума. Біля її прилавка почалися жваві бесіди.

- А ви не знаєте, що з бджолярем?

- Знаю. — Він бува, не захворів? Так витратився на торгове місце, і нема його.

- Та здоровий він. Просто у нього такий смачний мед, що не може доїхати до ринку. Люди прямо до двору їдуть. От учора вже майже доїхав до краю вулиці, так люди з сусіднього району приїхали. Купують трилітровими банками мед.

- Та ви що?

- А що ви думали? Позавчора лікар обласного санаторію приїздив. Говорить, що в їхній лабораторії якісь цілющі властивості Іванового меду знайшли.

- А ви не скажете, де ж той бджоляр живе?

- А чому ж ні. Кілометрів за десять звідсіля...

І та вистава у виконанні куми з кожним виступом ставала все досконалішою. Після другого дня вона вже так вправно грала свою роль, що цілком могла б поповнити трупу як мінімум обласного театру. А люди потягнулися додому до дядька Івана Смішка за його смачним медом. Того року так і не склалося постояти з товаром на ринку бджоляру. Розкупили все під хатою, як говорять у народі.

Тепер мені частенько доводиться відвідувати лекції з маркетингу і реклами. Нерідко лектор наводить успішні приклади зі світової практики. А я в цей час згадую дядька Івана Смішка і питаю себе: «А чи не вартий світового рівня приклад продажу меду в роздріб кінцевому покупцю сільським бджолярем у далекому тисяча дев’ятсот вісімдесятому році?»