Священник і розбійник. (Легенди Чорного лісу)

Багато хто в нашій місцевості має звички, котрі чи то з покоління в покоління передаються, а чи то через покоління. Якась невідома сила підштовхує до їх збереження.

Коли був ще хлопцем, то дядько Роман почав садити горіхи. У нього була заточена палиця з міткою. Відстань від краю палиці до мітки на п’ять сантиметрів довша за дзьоб ворони, щоб витягти не змогла горіха. Хтось його цьому навчив. Набере відро і садить понад дорогою, край села та по балках. До смерті садив горіхи кожної осені. Вже є віком з пів століття. Діти його прозвали дідом Вороною. У мене батько возив завжди садовий інструмент в автівці. Веснами формував молодим грушам-дичкам крони, і я те ж саме роблю. В товариша Андрія дід та батько джерела копали, то і він їх розкопує.

До нього того весняного дня я і приїхав завезти гостинці з Дніпра від його сина. У дворі поралася господиня. Розповіла, що Андрій пішов до верб у яр за городами почистити джерело. Повинен за деякий час повернутися за колодою.

Чекати не став. Взяв колоду та й рушив до верб у яр.

Джерело — то як початок маленького життя, котре дає початок струмку, а струмок живить інші водойми. Щоб знайти джерело, треба бути спостережливим. Зарості кропиви, щавлю та мати-й-мачухи там, де поряд до поверхні вода. То там точно вже вода є. Берізки, верба, вільха люблять вологість. Теплої пори року вранці або ввечері, де більша щільність туману, там і вода поряд. Корови та коні на пасовищі відчувають, де прохолодніші, тобто більш вологі місця. Мошки відчувають такі місця, вони рояться ближче до вечора там, де зволожена земля.

Андрій був так захоплений справою, що не помітив, як я підійшов.

- Вітання.

- Доброго дня. Оце закопав цеглину три дні тому. Води вона набрала, що прямо на третину важча стала.

- Значить, вдача. Джерело живе.

- У мене місія така на цій землі по джерелах, як у тебе і твого батька — формувати крони молодим дичкам-грушам. Що привело тебе?

- З Дніпра гостинців завіз по дорозі вам від сина. І вже як побачив тебе, то розпитати хочу ту оповідку, що дід твій нам розповідав. Про священника і розбійника.

- Сідай, перепочинемо. Розповім, що пам'ятаю.

Всівшись на стовбур верби, заваленої блискавкою, уважно слухав Андрія. Слухав переказ ним розповіді його діда Юхима. Про чоловіка, котрий прийшов з Польщі й оселився в нашому лісі біля річки Рудої. Чутки ходили, що той чоловік замолоду в Польщі брав участь у якомусь криміналі. Сам мав розмір з півтори середньої людини, був великої сили й спритний. Коли зрозумів загрозу своєму незаконному промислу, то пішов на мідні рудники аж під нинішню Німеччину. Навчився руду плавити й монету мідну карбувати. Що там сталося, що пішов з тих країв на початку 1700-х років до нас? Невідомо. Чи то норов бунтарський? Чи то норов злодійський? Хто його знає? Збудував житло біля річки й почав плавити руду та мідну монету підробляти. Щось купував на ту монету, а потім перепродавав куплене. Десь здачу давав своєю монетою. І так багатів, поки слух пішов про нечесну справу його. Люди стали сторонитися його. Він тоді перейшов до грабунку. Грабував на шляху подорожніх і таких, як сам, по кишлах у лісі. І коли вже ті гріхи не давали спати навіть його душі злодія, то він виждав на шляху край лісу священника, щоб той сповідав його та молився за нього.

- Андрію, я оцей переказ повністю не чув. Чув, що пришлий і грішний. Чув, що мідну руду копав.

   - Так. А далі дід говорив те, що в єпископа написано майже дослівно: «В одному з прикордонних селищ колишнього Королівства Польського жив у бідності з сімейством позбавлений свого приходу уніатами православний священник і промишляв торгівлею дерев'яними виробами (ножами, мисками, ложками, оглоблями, боронами...), які відвозив на закордонні базари і ярмарки та в Єлисаветград. Якось, навантаживши кінський віз згаданими речами, він вирушив до Єлисаветграда. У долині, на дорозі, поблизу Чорного лісу і після відомого урочища Богданки, зупинив його плечистий і оброслий мужик, що вийшов з лісу з кийком у руках, і запитав: «Ви священник?» – той злякався, але відповів ствердно. Тоді той, хто зупинив його, сказав, що він радий такій зустрічі, бо шукає розгрішення. З цими словами подав йому свій кий і сказав: «Я не можу розповісти вам усіх своїх гріхів; пам'ять про мої лиходійства не дає мені ні на мить спокою; бийте мене цим києм – я заслуговую на найбільше покарання». Побоюючись за власне життя, мимовільний духівник почав щосили сипати удари на розбійника, який підставляв йому і спину, і черево, і гірко плакав; нарешті, втомившись, кинув палицю».

   - Потім розбійник дав багато монет не мідних фальшивих, а срібних та золотих, щоб священник не забував його у молитвах, і пішов у ліс.

  - Ти знаєш, я в одного письменника зустрічав такий вислів: «Він молився не тому, що любив Бога і сподівався через молитву увійти в спілкування з ним, а тому, що боявся чорта і сподівався, що Бог позбавить його лукавого».

  - Найбільше що так. А письменника цього я вкрав би в українці, сказавши, що він нагуляний у нас. Перечитав майже все у нього.

  - Десь у ті часи тут і перша церква з’явилася. Можливо, на ті кошти пан отець і побудував.

   - У єпископа є ще один запис, що більш як за століття після цієї події: «У двохстах кроках від цього села, на правому березі Інгульця, розрита була, з нагоди межування землі, 1850 року, могила, в якій знайдені два скелети: один у священницькому одязі (рясі і ризах) і з хрестом (мідним) у руках, а інший — якогось велетня…» Це можуть бути вони? Таких гріхів було багато, що поховали біля священника? Чи гріхи такі були, що молитви не допомагали?

- Може, увірував в останні роки і кинув промисел злодія.

- Андрію, давай допоможу біля джерела. Бачиш, як вода просочуватися почала, поки ми тут говорили.

Вдвох докопали, почистили й поставили колоду. Раділи, коли зі старого занедбаного джерела потекла до Інгульця чиста холодна вода, прокладаючи собі шлях у траві.

Яр, поверх нього Ліс, поверх Лісу Небо, над Небом Сонце, десь далі Інгулець і ми біля Джерела серед цього всього.

"Описуваний нами край містить у собі одинадцять селищ та сіл і сім урочищ, які мають назву колишніх заселень."
(Єпископ Арсеній (Іващенко). Чорний  ліс та його околиці)

Чорне озеро. (Легенди Чорного лісу)

У Чорному лісі на березі Чорного озера, котре ще зветься Берестуватим, поралося біля багаття два пани, готуючись до прибуття друзів. Ну як поралося? Один куховарив, а другий, зробивши запас дров, розглядав озеро і потопав у своїх роздумах про ліс і озеро.

Знань про озеро було не так і багато. Площею у два гектари та глибиною невиміряною. Одні говорять, що дістали дна. Інші говорять, що не дістали навіть на глибині у п'ятсот метрів. Єпископ теж багато не написав свого часу, всього декілька рядків: “На південно-західній великій галявині є озеро, через яке протікає річка Чорноліска, що в самому лісі бере свій початок. У цьому озері, крім трясовини й глибоких тинів (скупчення водоростей), становлять визначну пам'ятку так звані земляні карасі, яких у річках не знаходять...“. Що там у нього далі сказано: “Чи не краще визнати, що озеро має підземне джерело, хоча в цьому й ніхто не впевнився?” А далі він згадує про якусь криницю під Єлисаветградом, у котрій водяться такі ж карасі. І думка його — що те озеро і криниця наповнюються зі спільного джерела. Треба в лелеківського панства в передмісті Кропивницького попитати. Може, хто що чув про ту криницю.

Моя місія біля багаття була подавати дрова й уважно слухати. Павло Васильович же чаклував над приготуванням соломахи. Мені влазити в цю справу не можна було. Не дай Боже порізати неправильно сало чи помішати соломаху в казані не з права наліво, а зліва направо, вкинути якийсь інгредієнт невчасно без приказки. Не приведи Господь порушити ритуал приготування соломахи, кулешу чи якоїсь ще святої страви. Васильович був старший за мене на тринадцять років. Коли я збирався у сімдесят третьому році до школи, то він з армії прийшов.

- Розказали б Ви Васильовичу якусь легенду. Чув колись, як один з археологів, що Чорноліське городище розкопував, на Івана Купала пішов берегом у туман над озером і зник. Хмара над озером вкрала його.

- Що було, то було. Він не такий же був, як усі що репортажі в інтернет знімають… Як ти казав на них?

- Тік-токери? Ютуб-блогери?

- Це одне й те саме?

- Приблизно.

- Дивився їх репортажі з озера. Усі як під копірку в репортажах йдуть берегом і лякаються русалок з туману. Тікають від них. Їм і тридцяти років нема, а вони лякаються русалок… От я …

Тут я Васильовичу вірив. Він з армії прийшов з чемоданом, обклеєним налейками з дівчатами. Той чемодан — копія його характеру. Зі споминів свого минулого з часів чемодана Васильович повернувся до теми археолога і нащадків.

- Так от, той археолог не такий як ті, що в інтернет знімають кіно. Він русалок не боявся. Був активний чоловік, і розплодився його рід так, що лісом не пройти. Хочеш доказ?

- Давайте! – сказав, не розуміючи, як Васильович збирається доказувати.

Павло Васильович вийшов на кладку і крикнув над озером: «Знайшов!»

За секунд десять з-за озера зі сторони Богданівки пролунало: «Що знайшов!» Ще за декілька секунд з-за берега озера зі сторони Водяного пролунало теж: «Що знайшов!» Потім ці запитання переплелися між собою, відбиваючись від пагорбів лісових, блукали над озером: «Що знайшов! Що знайшов! Що знайшов!..». А за секунд шість-сім потонули в озері.

Васильович, задоволений якістю відлуння, знову крикнув: «Не скажу!» Але відлуння носило над озером тільки частину словосполучення: «Скажу! Скажу! Скажу! ... »

- Ну і що Ви Васильовичу наробили? Тепер ці археологи прийдуть на нашу соломаху. Будуть питати: «Що знайшли?». Відкривайте ще пакунок з гречаною мукою та витягуйте ще шматок сала. Прийдуть до багаття — то годувати треба людей.

- Не подумав. Але ж пригостити людей треба буде. От Юрко те місто людей портить. Там і води без грошей не дадуть подорожньому.

- То є правда.

- Ото ж.

- З нащадками того археолога з Чорноліського городища Ви мене переконали. Прямо не легенда, а факт.

Павло Васильович робив ритуальні дії з приготуванні соломахи. Я підкладав поряд із багаттям дрова та підглядав. Мені ж теж треба на такий рівень кашовара виходити. Треба, щоб і за мною так колись підглядали. Не тільки рецепти знати, а ще правильні рухи робити та правильні приказки говорити. Бо все те має зміст і силу.

- А як Васильовичу це озеро утворилося? Читав різне. Одні пишуть про кратер вулкана десь біля Олександрівки, а це тріщина в породах. Інші про метеорит. Ще інші, що з часу льодовика воно. Що люди говорять?

- Дві версії є. Перша, що в незапам'ятні часи начальник ПМК ще задовго до трипільців неправильно прочитав креслення та почав тут Чорне море копати. Потім, коли спохватився, виявивши помилку, то озеро вже викопане було.

- А друга версія?

- Що той начальник ПМК мав тут дівчину в Богданівці й хотів море ближче до неї викопати, щоб відпочивати з нею. Задум не вийшов. Вчасно розгледів нагляд за будівництвом. Але викопаного котловану на озеро вистачило.

- Що ж то за дівчина така, що море біля неї копав чоловік?

 

- Тут по наших селах такі молодиці не тільки море можуть примусити викопати …

- А села наші завжди були?

Далі пішли бесіди про навколишні села. За версією Васильовича вони вічні й появилися як і озеро в незапам’ятні часи. Та тільки в істориків один люд стовідсотково зі усім своїм господарством пішов, а інший із усім своїм прийшов. Те, що світ обертався навколо озера і Чорного лісу, було для Васильовича аксіомою.

З теми народонаселення наших сіл повернулися до теми озера і легенд. Хто тільки не був біля цього озера, і що тільки в ньому не потоплено — мечі полководців і полководці з мечами, золото запорожців, скарби Махна та золота карета хана Гірея… Одним словом, на дні озера золотовалютний запас Чорного лісу, який охороняють водяні, вили (русалки) та всілякі інші сили. 

… простір над берегом озера заповнювався запахом диму багаття і соломахи. Вже були нагодовані усі, хто приблукав до багаття та пішов далі своїм шляхом — нащадки археолога, лісничий, подорожні чоловік та дружина, котрі з’їхали з Київського шляху глянути на озеро. І тепер за лісовим столом вечеряло і панство, котре знало одне одного багато років. Васильович, я та двоє наших товаришів.

 

"Описуваний нами край містить у собі одинадцять селищ та сіл і сім урочищ, які мають назву колишніх заселень."

(Єпископ Арсеній (Іващенко). Чорний  ліс та його околиці)

  

Довідка про озеро:

- Озеро Берестове досі не досліджено. Невідома та його глибина. Згідно з однією з версій, озеро має подвійне дно. Вважається, що перше дно створено гілками і опалим листям.

- Вода в озері завжди холодна і тримається приблизно в одних температурних значеннях. Озеро не замерзає. Таке сталося лише одного разу взимку з 2014 по 2015 роки, тоді озеро вкрилося товстим шаром льоду, який витримував навантаження понад 10 дорослих чоловіків.

- Рівень води в озері є постійним протягом року, Берестувате живить лише одну річку – Чорноліську.

- В озері мешкає лише один вид риби – золотистий земляний карась. Варто зазначити, що він не зустрічається більше ніде у окрузі.

- Біля озера знаходиться болото Чорний ліс. Загальна площа озера та болота становить 16 га. Походження болота та озера пов'язане з накопиченням талої води в льодовиковий та післяльодовиковий періоди.

- Майже вся поверхня води озера вкрита сплавиною – зеленими "острівцями" з різних видів рослин. Навколо озера ростуть ліси з дубами та грабами.

- Неподалік озера було виявлено залишки городища чорноліської культури та 265 курганів III століття до н.е.

Лісовик Терентій (Легенди Чорного лісу)

«До дев’яти карбованців сріблом у середні 1800-х років за пуд меду і до шести з половиною карбованців сріблом за пуд яловичини. Тобто в півтора рази мед дорожчий. А нині на ринку яловичина в півтора рази дорожча», — йшов у роздумах лісовою стежкою і рахував чужі кошти. Йшов царством медозбору в усі часи — Чорним лісом. Від бортників, котрі збирали по дуплах мед диких бджіл, до сьогодення.

Стежка вивела мене на узлісся, де на галявині стояла пасіка з двох десятків вуликів на старанно викошеній галявині. Вони виставлені рядами на кілках, які обмотані змащеними клаптиками зі старих шуб, щоб незвані мурашки не потрапили у вулики. Біля них літній чоловік, перейнятий справами, розмовляв з бджолами, завантажуючи воскотопку.

- Доброго дня Вам. Юрком мене звати.

- Доброго. Я дід лісовий Терентій.

- Раніше я Вас не стрічав в цих краях. Ви не місцевий?

- Аж занадто місцевий.

- Ваша пасіка?

- Ні. Петра з міста, що на станції працює. Пішов на війну освободітєлєй виганяти. Його сусід Микола не справляється, тому я час від часу і навідуюсь до бджіл та допомагаю.

- Я знаю одного і другого. Батько Петра теж пасіку на цій галявині ставив.

- Так. І дід теж.

- Сильні сім’ї?

- Хороші. Степова бджола наша. А ти чого стоїш? В ногах правди нема. Сідай на пеньки. Попий води. Якщо голодний, то у мене є коржі з салом та молоко.

- Дякую.

Літній пан приніс коржі, між котрими шматочками було розкладене сало. Налив мені кружку молока. Умився, пригладив сиве волосся, витер обличчя поділом лляної сорочки й продовжив бесіду.

- Їж. А я працюватиму і чутиму тебе.

- Смачні коржі. А молоко яке смачне козине. Чиї то кози?

- Людські. Допоміг жіночці кіз через болото на Інгульці перегнати, пригостила.

Їв коржі та сало, пив молоко і спостерігав за дідом Терентієм. Жодного зайвого руху. Враження, що вони напрацьовані не роками, а століттями. Я бачив багато бджолярів, але дід Терентій вражав.

Пасіка в червні — зверху сонечко пригріває, інколи ховаючись за хмарки, котрі блукають небом як отара овець. Коли сонце ховається за хмарину, то з Інгульця на пагорб до пасіки вітерець хвилями по колосках степових трав несе прохолоду. Червень, запах лип, у котрий легенько вплітається запах із димаря серцевини верби, що жевріє, та свіжих вощин. І все те загорнуте в запах чебрецю і полину утворює святковий аромат Зелених Свят на пасіці. Скільки ж меду дали троє лісів — Чорний, Чута та Круглик, котрі були одним колись масивом? Не уявляю. А скільки всього бачили ці ліси? Теж важко уявити. Скільки люду пройшло Чорним шляхом, який мав назву від цього лісу?

Від роздумів до діалогу мене повернув літній бджоляр.

-. Чим ти славний і чим ти грішний пан Юрко?

- Славний чим не знаю. Грішний як і усі у цих лісах. Де тим святим по цим житті взятись.

- То так. Був один у нас тут набожний чоловік в лісах. За Чигирином в монастирі Писаніє читав. А потім такого натворив.

- Хто то?

- Максим Залізяк. Та хіба в ньому одному справа? Один горіх у торбі не торохтить. Назбирав таких як сам завзятих…

- Гумор у Вас точно місцевий.

- А сам ти, чоловіче Юрко, є місцевий?

- Так. Одна гілка роду з сіл та хуторів, що з одної сторони лісу, а друга гілка роду з другої сторони лісу.

    Ми говорили. А по правді я питав і слухав. Дід Терентій говорив такі речі в яких я знаходив відповіді на багато своїх запитань. І відразу виникали нові запитання. За пів години бесіди дід Терентій мовив

- Час на після обід. Скоро бджоли злі стануть. Треба працювати. Ходи Юрко довго і розуму не втрачай.

- Бог не без милості, козак не без щастя. Щось далося, а щось і не далося. Десь розуму попитаю, а десь позичу. Дякую. І Вам добра діду.

Наступного дня заїхав у місті до Миколи.

- Ти пасіку доглядаєш сусіда Петра котрий на війні?

- Так. А що?

- Йшов я через неї. Діда літнього зустрів на пасіці. Бджіл доглядав. Терентієм назвався.

-  Я думав що в мене вже щось з головою. Приходжу, а те що не доробив дороблене. Вощини поставлені, розплід трутнів зрізаний, вода для бджіл свіжа налита, інструмент почищений, очеретом дахи вуликів накриті, …

- Ти знаєш того діда?

- Ні. Не знаю. Люди говорять що у нашому лісі весною аж за Зелені Свята лісовик господарює. Одного року підлітком  жінкам кладки ремонтує, щоб прати в Інгульці зручно було. Другого року літнім чоловіком котрий пасіки доглядає де господар не встигає. Ще іншого року чоловіком середніх років котрий заблукавшу худобу господарям повертає. Різні випадки люди розповідають.

- До зустрічі з тим літнім паном я б в таку легенду не повірив і подумав би що в тебе щось з головою. А після зустрічі з тим дідом…

       Микола дивився на мене не розуміючи що зі мною. І не знав дивлячись на мій стан що відповісти.

 

         За пару днів я повертався в Дніпро новим об’їздним шляхом навколо Знам’янки.  Зустріч на пасіці не  йшла з думок. І  чоловіка, на ім'я Терентій чув десь. Проїхав перехрестя з шляхом на Дмитрівку. Попереду Скелева балка з лісом і далі шлях на Дніпро. Селева балка! Це ж тут – “Майже по прямій лінії на південний схід …”  На південний схід від Васовки. Так. “…за дві версти, в глибокому яру Чорного лісу, порослим хмелем, ліщиною та іншими чагарниками, знаходяться сліди людського житла та саду.” Намагався дослівно згадати написане в єпископа Арсенія.  “… тут, років за п'ять до влаштування Нової Сербії поселився виходець з Малоросії, якийсь Терентій, завів для пасіки сад і жив років близько двадцяти, коли перейшов у новозасноване тоді село Шамівку”.

Чорний ліс то є один з порталів у часі в котрому можна зустрітися навіть самим з собою.

 

"Описуваний нами край містить у собі одинадцять селищ та сіл і сім урочищ, які мають назву колишніх заселень."

(Єпископ Арсеній (Іващенко). Чорний  ліс та його околиці)