Козацькі хрести.

Доля і Недоля — дві сестри. Котра з них погляне в степу на козака — то одному Господу відомо. Коли Доля — то щастя. А коли Недоля? Викопають шаблями побратими могилу та й поховають братчиків. Коли сам козак загинув у бою — лежатиме під небом, поки не знайдуть свої. А знайдуть — то насиплють шапками могилу над лицарем. Як там у думі співається: «Тогді ж то козаки штихами суходіл копали, шликами землю виносили». І на тих могилах ставили хрести та білі прапори як символ лицарської честі. Отож де вряд, а де поодиноко в степах стояли хрести на тих могилах. Ті з козаків, хто на хуторах доживав до старості, ще за життя собі хрест кам’яний самі робили.

- Діду, а де ж у нашому селі могили тих козаків, що тут жили?

- Там, на горі понад річкою.

- А хрести де?

- У фундаменті старого колгоспного корівника.

- Так ось чому він «корівник на хрестах»…

- Отак по багатьох селах. Лежать ті хрести побиті, а де і цілі. Лежать у фундаментах корівників, свинарників, польових станів…

Історія пишеться на цвинтарі. Там написані датування і прізвища. Нема найстарішого цвинтаря — то й нема найстарішої сторінки історії. І вже можна датувати його як дароване від чужих царів і цариць. У священника Іващенка про Чорний ліс сказано: «Описуваний нами край містить у собі одинадцять сіл і селищ та сім урочищ, що носять назви колишніх поселень». Як там у Гоголя: «А хто їх знає! У нас їх по всьому степу: що байрак, то й козак». Нерідко дати на кам’яних хрестах були давніші за офіційні дати заснування сіл і містечок.

Недарма СРСР так боровся з народною пам’яттю. Законодавство дозволяло знищувати цвинтар через 25 років після останнього поховання. Мало хто вже перепоховував, а в більшості випадків і не було кому. Хрести козацькі у фундаментах… Канави з померлими в Голодомор розрівняні.

Один із найстаріших спогадів дитинства — про похорон. На старому цвинтарі в Бобринці біля сільгосптехніки ховали літнього пана. Шестирічним хлопчаком розглядав з краю цвинтаря сумну подію. Як раптом заграв оркестр. І не похоронний марш — заграв гопака. Гучно, виразно, дзвінко. Здалося, що у світі все завмерло. І тільки гопак у вихорі танцю підіймався над цвинтарем, Бобринцем, Сугоклією, нашим степом.  І в тому вихорі забирав із собою дідову Душу. Хто вже взнає, що то за старого козака ховали? І що він творив за свого життя? І того дубового хреста не знайти… Лиш у пам’яті та подія — як червона нитка чогось непересічного й українського…

.........

P.S. Світла пам'ять полеглим в усі часи за Рідну Землю Україну. Полеглим у війнах, котрі були неминучими і котрих можна було уникнути. Вічна пам'ять усім: воїнам, жінкам, дітям і літнім людям. Боже, дай Розуму вилізти з цього всього і оминати те горе, котре можна оминути.

   

Дитяча мрія

Дитячі мрії! Пов’язані вони переважно з бажаннями, котрі можуть здійснитися тільки в дорослому віці.

На хуторі були дві легкові машини — у дядька Василя та дядька Олексія. Стрічали їх, стомлених після роботи, на краю вулиці в надії, що котрийсь таки, попри втому, згодиться покатати. І радості дитячій не було меж, коли вмощувались у чиєсь авто. Скільки нас туди влазило, сказати дуже важко: визирали з усіх вікон, хіба що в багажнику не сиділи. Повільно їдучи вулицями села, голосно сміялися, гукали на гусей і качок, що паслися обабіч дороги.

Як мало потрібно було для щастя, і те щастя було не фальшиве, а світле та радісне! І мрія була — вирости й отак, як дядько Василь чи дядько Олексій, покатати дітей по колу двома вулицями хутора.

Минуло три десятиліття з того часу. Приїхав якось на хутір мого дитинства, а точніше — на його руїни, прибрати могилки діда та бабусі. Впорався на цвинтарі та й рушив повертатися, аж тут завважив, що двоє малюків років шести-семи бавляться біля ще живої хати. Натиснув на гальма:

- Хлопчики, а ви чиї?

- До діда Миколи приїхали.

- А звати ж вас як?

- Мене Іванко, а його Юрко, — відповів старший.

- Сідайте, козаки, я вас покатаю, тільки дідові скажіть, щоб не хвилювався.

Двоє хлопчаків, а один навіть мій тезко Юрась. Їхали і сміялися, щось питали, а в мене наверталися сльози на очі. Через тридцять років стала явою моя дитяча мрія: вирости й покатати на своєму хуторі діток, таких, як колись я сам був.

Зупинився біля їхньої хати, повистрибували Івась та Юрко, хвалячись перед дідом. А я вмився чистою колодязною водою, сів на лавку до старого.

- Діду Миколо, чи пам'ятаєте мене?

- Вас, Маржанів, по породі видно. А ти чим на хліб заробляєш?

- Землю копаю, дерева саджаю, наче лісник.

- Добре діло. На хліб вистачає?

- Та коли як.

- Дітей катав, як вас колись Альоша з Василем?

- Так, діду, аж душа співала, як їхав з ними.

- Мало нас тут зосталось, десятків зо два.

- А чому до дітей в Бобринець не їдете?

- У гості їжджу. Тут прожив, тут мені добре. Ці старі верби пам'ятаю, як ще кілками в греблі стирчали, а вони мене — як парубкував.

Поговорили з дідом, попрощався і поїхав дорогою, якою ходив малим. Їхав по-дитячому щасливий і радів своїй дитячій мрії, яка збулася.