Мамай з книгою

   

Осінь в яблуках, яблука в осені. І серед тієї осені й яблук сидить на лавці чоловік з книгою на колінах. Чорний одяг, світла книга, сиві пасма. Глибокі очі дивляться крізь осінь. На лавці біля нього кошенятко, під лавкою на осінньому килимку лежить собачка. Осінь, золотом по зеленому, в червоних яблуках, прикрашена мальвою. Небо в яблуках, душа в осені. Небо, осінь, яблука в книзі. Книга — літопис долі, що народжує думку. Цей чоловік — сама книга. Вітер своїм подихом перегортає осінній лист у такт гортанню сторінок. На осінь в яблуках спирається синє небо, по хмарах якого котиться сонце. Тиша й осінь. Сонце з-за хмари заглядає в сад. В осені серед яблук сидить Мамай з книгою.

        Мамай з кнігаю.

     Восень у яблыках, яблыкі ў восені. І сярод той восені ды яблык сядзіць на лаве мужчына з кнігаю на каленях. Чорнае адзеньне, сьветлая кніга, сівыя пасмы. Глыбокія вочы глядзяць праз восень. На лаве каля яго кацянятка, пад лаваю на восеньскім дыванку ляжыць сабачка. Восень, золатам па зялёным у чырвоных яблыках, упрыгожана мальваю.

     Неба ў яблыках, душа ў восені. Неба, восень, яблыкі ў кнізе. Кніга – летапіс долі, які нараджае думку. Гэты чалавек – сама кніга. Вецер сваім подыхам гартае асеньні ліст у такт гартаньня старонак. На восень у яблыках апіраецца сіняе неба, па хмарах якога коціцца сонца.

     Цішыня і восень. Сонца з-за хмары заглядае ў сад. У восені сярод яблы сядзіць Мамай з кнігаю.

(Переклав на білоруську мову  Уладзімір Шипіла)

                                  

Мамай

    Було це давно. Тоді Бог наш ще маленьким був.  Якось сидів Він на великій пухкій хмарі,
відривав від неї шматочки й грався.  Ліпив тварин, гори, дерева… І виліпив якось такого собі хмаринку-чоловіка: два вуса та чуб, кремезного, але швидкого.  Задумався Бог над тим, що робити з тим шматочком… а потім – узяв та і поставив на Веселку, що блукала Дніпром, Порогами, ловлячи сонячні промені.  Подивився… Подумав…  Гукнув Степу: “Дай Душу йому!”. Степ дихнув на хмаринку. Вона закрутилась, зіскочила на берег Дніпра вже людиною – два вуса та чуб, посмішка та думка. Степ обняв те Боже створіння, розчесав йому чуб і крикнув на небо Богу: “Дякую Тобі за помічника для мене!... Мамаєм його зватиму”.

Вчив Степ Мамая Життю. Вчив – як знав. Вчив – як умів.  Вчив – як відчував. Вчив Душу степовим правилам життя, наказуючи Мамаю:“ Ти – мій брат менший. Ти повинен уміти все, що вмію я. Ти повинен бути кращим.  Ти повинен бути сильним, як Дніпро.  Швидким, як Вітер.  Душа твоя має бути широкою, як я. Розум – холодним. Гордість, гнати гординю.  А пісня твоя – повинна серце вражати, мов стріла. Зможеш стати таким – знайдеш Долю”. 

            - Де ж мені шукати шляху до Долі? – запитав Мамай

- Коли пропливеш Порогами – то на острові великім знайдеш і силу, і сміливість.  За островом, в Лузі Великім, - знайдеш коня вірного і станеш, як Вітер, швидкий. Гай зелений пісні тебе навчить. Шлях Душу творить. Впораєшся – Долю знайдеш.

- Я пройду цей Шлях.

- Сонце нехай осяє твій шлях, менший брате. Чекатиму на тебе і пильнуватиму тебе.

Підійшов Мамай до Дніпра. А Дніпро реве, воду жбурляє на каміння.

Змайстрував пліт, сів біля берега та й думку думає: як же пройти мені ті каміння й до острова дістатись. Аж чує – гукає його Веселка крайня: “ Пливи під нами, бо краями своїми в каміння впираємось. Тримайся найшвидшого потоку води”.    Відштовхнув від берега пліт Мамай, течія й підхопила його… Каміння, вир води, небо… і тільки веселки над головою. Двічі пліт розбивало, тричі ледь не потонув. В вухах – гуркіт води. Лишень почув, як перед Звонецьким порогом два камені-Богатирі перегукнулись : “Який сміливець! А який сильний!” Дев’ять порогів позаду. І відкрився за останнім острів кам’яний. Сидів на плоту Мамай, дивився на його скелі... натомість – зі скелі Чорної – дивився на Мамая орел. І відчував Мамай силу, що приходить до нього.

       Несла вода пліт Мамая за острів, у плавні, у Божої краси Луг Великий. Блукав у нім Мамай день, блукав другий, аж поки не побачив берег високий. Піднявся на нього, сів та й Лугом милується.  Бачить, кінь вороний берегом попастися прийшов. Змайстрував вуздечку Мамай, заховавсь у траві й став чекати.  Другого дня прийшов кінь на пашу, а Мамай – раз, і накинув вуздечку на нього.  Осідлав вороного і став із самим Вітром наввипередки ганяти... Втомившись, зупинився відпочити під дубом старим у гаю. Коника вороного на пашу відпустив. Сам ліг горілиць. Дивиться, як дубовими гілками вітер грається, слухає, як листя пісню тиху співає.

- Дубе, брате, навчи так співати і грати, як ти вмієш!

- У кожного – своя Душа, і вона співає свою пісню. Тримай бандуру. Заграєш на ній – Душа й заспіває.

Подякував Мамай і подався на пороги. Щось штовхало його туди, щось гукало. 

Сидів Мамай біля багаття, над  Дніпром.  Сидів та грав на бандурі, пісню співав. Пісню душі своєї. І вміщались в ній Сонце і Степ, Дніпро і небо…  І заслухався тією піснею старий Чумацький Шлях.  Його сльоза покотилась зорицею на місячну стежку-доріжку в Дніпрі. Вдарилась об воду й стала дівчиною-зорею… Знайшов Мамай Долю свою.

Отак і Рід наш Мамаїв пішов. Стали плодитися, жити й господарювати в Степу. Жили вільно, кожний при своїй справі, допомагаючи одне одному. Всього було за довгий час. Багато хто зі злих людей зазіхав на Степ. І силою приходив, і хитрістю… Намагався вишикувати Мамаїв, а по тому-нав'язати Степу свої закони.  Але все то – до певного часу.  Пороги не раз вже підійматися – скидали з себе усе те зло… І горів під ногами Степ у тих злих людей, і билися Мамаї за свою Землю.

Адже Бог наш – не без милості, а козак – не без вдачі.

Селекціонер

І дівчата, мов на світле свято,

Вийшли — всі в новому, як одна!

Виноград збирати — як співати,

Це ж — як пити небо із ковша!

Тим-то нині весело дівчатам,

І піснями повниться душа.

(Коли збирають виноград. Дмитро Демерджі)

1986 рік. Крим. Літнього дня Нікітським ботанічним садом йшов молодий чоловік. За пів години він вийде з ботанічного саду з боку моря і підніметься на другий поверх до дверей квартири невеликого будинку. Двері йому відчинить літній професор, запросить зайти, пригостить чаєм і цукерками. Молодий чоловік передасть привезений лист професорові. Навіть не лист, а шкільний зошит на 24 аркуші, списаний і змальований до останнього рядка останньої сторінки.

Молодий чоловік пив чай, розглядав книги на полицях і дивився, як професор Петро Михайлович Грамотенко уважно переглядав зошит. Пенсіонер, колишній завідувач відділу ампелографії Інституту виноградарства і виноробства «Магарач». На пенсії він писав статті в газети і журнали, підтримував тісний зв'язок з інститутом і виноградарями.

Зошит той був звітом спостережень, пояснень і запитань від Григорія Феодосійовича Тарана — колишнього викладача Шамівського технікуму, а нині теж пенсіонера і завзятого місцевого селекціонера. Профільна освіта та аспірантура озброїли його знаннями у виноградарстві. Під його керівництвом був закладений і понад два десятиліття функціонував селекційний виноградник при технікумі. Ним була зібрана величезна колекція сортів і гібридів винограду, котрі він використовував у селекційній роботі. Колекція розміщувалась як на ділянці технікуму в чотири гектари, так і на його присадибній, а також на присадибних ділянках друзів-виноградарів. Особливо Григорій Феодосійович переймався темою підвищення стійкості районованих сортів винограду до шкідників і хвороб. Скільки в околицях ближніх сіл і далі росте винограду, до покращення котрого він доклав знання і працю, — невідомо, але багато. І передається він з покоління в покоління: живцями, прикопаною та укоріненою лозою і навіть щепленням.

 2011