Олеський замок.
Начитавшись
і наслухавшись історій під час екскурсії замком, вирушив у мандри навколо
нього. Зупинившись на містку, розглядав кам’яний козацький хрест Збручанського Світовида
і на пагорбі, що виринав з крон дерев, сам замок. У думках уявляв облоги ордами
завойовників. Уявляв історичні постаті, котрі в історії замку залишили свій
слід: князя Любарта і короля Казимира Великого, воєводу Станіслава Жолкевського
і Івана Даниловича, урядника Михайла Хмельницького і короля Яна III Собецького…
На
галявину перед містком винирнула зграя дітлахів із вчителькою. Моя увага тепер
повністю була віддана їм. Вчителька їм розповідала, вони запитували. Теми
змінювалися одна за одною. На зміну історичним приходили ботанічні, ботанічні
змінювали теми класного життя, знову звучали історичні теми. Зграя гуділа як
вулик. Весь час ловив себе на думці, що в роботі цієї вчительки є щось відмінне
від того, що раніше чув. Так відмінне. Вона їх не переконувала любити Україну і
не розповідала про чвари. Вони всі Україну вже любили й у своїх бесідах її
будували.
Над
кронами дерев замчища літала зграя шпаків, не відпускаючи останнє осіннє тепло.
Вишнівецький палац.
Щоб не пропустити бодай одного слова, я рухався залами палацу за науковим працівником Любов’ю Миколаївною. Вона жила історією гнізда Вишневецьких. Починаючи від Дмитра Корибута, я систематизував у хронологічні лінії роди Вишневецьких і Мнішеків. Усвідомлював причини й наслідки їхньої діяльності. Я слухав пані, і її знання заповнювали білі плями мого пізнання в історії.
У
Вишнівці я знайшов нове для себе: прекрасний палац зі своїми експонатами,
суперзнання Любові Миколаївни. Але найкрутіше — це її філософія: «Ми —
спадкоємці. Ми тут жили вічно. Так, була Польща, Росія, Німеччина… Щось вони
принесли свого, щось забрали, лихі часи з ними пережили і стали спокійнішими.
Але тут ми — спадкоємці. А в історії треба викладати вплив України на Польщу,
Росію, Австрію… А не навпаки».
На старому замчищі біля палацу я роздумував над правотою її філософії.
Городище Многа
На височеній горі стоїть
дерев’яний хрест. Він розташований посеред замчища городища часів Русі X
століття. Воно існувало ще до XIII–XIV століть, незважаючи на нашестя орд.
Внизу під замчищем тече річка Многа, щоб за селом злитися з Удаєм. Це село за
козацьких часів мало сотню. У скількох війнах воювали мешканці цього села і
скільки їх загинуло — ніколи вже не взнати. Одні війни були свої, інші — чужі.
Усі вони зачепили Україну. Тут під горою у вересні 1941 року відбулася остання
нарада штабів Південно-Західного фронту на чолі з генерал-полковником
Кирпоносом. За декілька днів у Шумейківському урочищі для багатьох із них
відбудеться останній бій.
На височеній горі
дерев’яний хрест. На ньому табличка з написом: «Вічна пам’ять і шана захисникам
Батьківщини, які поклали свої життя за Землю нашу, за Україну…». У різні часи
на наші землі хто тільки не посягав! Боролись проти нападників із різною
вдачею. Не можна протиставляти захисників Батьківщини, вириваючи їх із різних
епох. І забувати не можна, як в одному з музеїв солдата однієї війни замінили
солдатами іншої війни. Якщо не чинили злочинів і не продавали свою землю, а
боронили її, то вічна пам’ять їм!
Вони є в історії України.
