У
затишному ресторані, за чашкою кави, якось мудрували з товаришем над однією
перспективною справою. За сусіднім столиком сиділа пара молодят. Дівчину я знав
як розумну і порядну доньку пристойних і небідних батьків. Хлопця не знав, але
враження він справляв скромної молодої людини.
Дівчині
вже сповнилося двадцять п’ять років і, швидше за все, вдома їй сказали: «Доцю,
грошей вистачить, шукай собі порядного хлопця, на статки його не дивись». Доця
знайшла і, вже вкотре, переконувала парубка у спільному щасливому майбутньому.
Я став вимушеним свідком їхньої бесіди.
Він
переважно мовчав. Вона — говорила. Щиро, впевнено, пишномовно малювала картини
спільного щасливого майбутнього життя. Одна із фраз, що мені сподобалася: «Тато
говорив, що, коли одружимось, то купить нам нову Тойоту».
Я,
можливо, й забув би ту бесіду молодят у ресторані… та склалося так, що днів за
десять був на Хортиці. Сидячи на камені в урочищі Чорна скеля, згадав, що піді
мною — Змієва печера, з якою пов’язані певні події в житті Геракла. Коли у
нього зникли коні, він пішов їх шукати і дістався країни Гілеї. «... там в
одній печері він знайшов істоту подвійної природи: наполовину вона була дівою,
а наполовину змією: до сідниць її тіло було жіночим, а нижче — зміїним. Він,
побачивши, здивувався і спитав її, чи не бачила вона десь його коней, що
зникли. Вона тоді відповіла йому, що вони в неї, але вона поверне йому їх, коли
він із нею з'єднається...»
Проходять тисячоліття, а в житті людини мало що змінюється. Високі почуття стають ще вищими, тільки збільшується кількість кінських сил у пропозиціях. А далі, за пропозиціями, життя…
