Осінь в Протовчій

    Пізня осінь…  Сонце кидає свій погляд у  плавні - простір, де час і думки рухаються в іншому вимірі. Тут навіть сонячні промені змінюють свою швидкість і сутність. Вони граються з останнім листом шовковиці, малюють в осінній воді портрети дерев, а потім - зникають у зеленій траві голого лісу. В траві, що піднялась восени, аби забрати з собою в зиму ці промені, які, перезимувавши, зійдуть весною і посміхатимуться первоцвітами.

       Тиша. Протовче. Перетин часів… «І пішли на конях і в лодіях, і прийшли нижче порогів, і стали у Протовчому, на Хортичім острові». Ось їхні лодії в затоці. Я їх уявляю, ні, я їх бачу. Виснажені шляхом, статечні чоловіки важко йдуть берегом, повз мене. В руках - зброя, кольчуги. В очах втома і невідома доля.  Біля броду – коні. То спішені варяги рухаються бродом до острова. Сонячні промені губляться у цьому всьому, навіть, не відблискуючи на кольчугах і у каламутній воді переправи. Чим чи ким вони повернуться незабаром?

       Може їхні душі – то сьогоднішня зграя диких качок на озері з пізнім виводком, котрий не може відлетіти у Вирій. А може – ті акації з покрученим вітром гіллям. Бог один знає, у що, чи у кого сонячні промені перенесуть душі лицарів війни. Подарують спокій  чи неспокій.

      Осінь у плавнях. Пройти стежкою може кожен, а увійти в осінь – ні. Не кожному Протовче показує свою вічність. Чайки поміж чайками. Весла поміж крилами. Богдан Федорович Мамай під парусом думку гадає. Тріпає вітер парус і чуби лицарям війни. Хмара. Хмара над водою забрала всі чайки і промені сонця. У спокої – неспокій.  Протовче - нескінченний ланцюг вічності.

      З  цього місця ніхто нікуди не пішов.  Душі людей із різних часів навічно прив’язані тут.  Вони невтомні у своїй нескінченній справі.  Іду дамбою, збудованою у війну для залізниці. Іду серед стомлених  тяжкою працею жінок і дітей…  Тиша. Розплився туман по очеретах і, розірвавшись на шмаття, злетів білими чайками в небо…

      Безмовна історія плавнів говорить більше, ніж можна сказати.  Хитають святі дерева кронами над старим кромлехом, безмовними обсерваторією і календарем.  Теплі й холодні каміння, як чорні і білі смуги життя, як доля і недоля, читають свої тексти буття, даруючи розуміння, що Ви – ланка нескінченного ланцюга історії цієї землі.

     Ми покидали Протовче ніби виходили з невідомої хмари, що існує у нашій уяві. Очевидно, господарі міста нас дійсно приймали – то, значить, ще не втрачені наші степові Душі.

       Осінь у плавнях вишивала жовтим кленовим листом по зеленій осінній траві. Сонячні промені малювали портрети дерев у холодній воді. Зима вже десь готувала новий білий аркуш для продовження літопису. Плавні проводжали нас, не прощаючись.

...................................................................................................................................................................
- «І пішли на конях і в лодіях, і пришли нижче порогів, і стали у Протовчому, на Хортичім острові». Це – з нагоди розміщення тут війська великого князя Святополка Ізяславовича перед переможною битвою з половцями 1103 року
-  1493 року Богдан Федорович Глинський ( Мамай) разом із «царевичем Уздемиром» ходив походом на Низ, здобув і зруйнував новопоставлене  місто Очаків.Нападників Глинського хан називав козаками черкаськими
- В період другої світової війни в плавнях Хортиці була побудована дамба, по якій проходила залізниця - завдовжки 650м. На будівництві було задіяне цивільне населення Запоріжжя.

Дід Шовкун

 

Ви колись бували вночі на Хортиці? Там, де зібрані в одному місці скіфські й половецькі баби, кам’яні жорна… А над вами зависли молодий Місяць і старий Чумацький Шлях… і ви один посеред курганів і Духу Степу… присіли на старезне каміння й відчули, що тут вас вивчають…

Спочатку з глибини острова на вас повіє гарячим вітром, насиченим терпким запахом полину й степових трав, потім — з Дніпра, вогким, прохолодним, із запахом рибальських неводів. Ви не побачите — радше відчуєте погляд кам’яних баб і тіні курганів на собі. А з-під ваших ніг раптово здійметься Дух Степу і окутає вас зусібіч... Отже, він вас прийняв, ви — дитя Степу. Не всіх він приймає…. А вас — прийняв…

Над вами падають зорі, а тим часом кам’яні баби розпочинають неспішну бесіду. Легенький вітерець на кургані наспівує колискову… І під ту колискову за крайнім курганом мирно сопе уві сні хортицький дід-усевід Шовкун.

Дід Шовкун! Такий дід на всі пороги один. Знає все, а як не знає, то все одно розкаже. І ото як розказав — так і буде. Одним словом, коли дід говорить, то офіційна наука мовчить і записує. Ото ж і я люблю його слухати. Бо звідки ж ще розуму набратись! У городі там такі, як я, розумного багато не розкажуть. А від дурні в голові вже місця не вистачає! Якось, дорогою додому, заїхав на Хортицю, до діда, душу заспокоїти. Сиджу під зірками та слухаю його розповідь про історичний хвакт перебування за Кінськими Водами косачок (амазонок). Бо хто ще може знати про них, як не він!

Колись давно, Юрку, тисяч три-чотири років тому, за річкою Конкою жили косачки. Жили ще тоді, коли хлопці ходили до дівчат, а не в інтернет. Войовничі жінки вправно володіли луком, мечем і чари знали. Займали всі приазовські степи. Войовничі-то войовничі, матріархат-то матріархатом, а рід якось продовжувати їм теж треба було… Без парубка-то ніяк не можна. Хоч і тимчасово, а все-таки в господарстві потрібний.

Так ото для продовження роду свого запрошували вони з-за Хортиці хлопців-скіфів до себе. Оце з цих країв, де ми з тобою зараз. Танцювали косачки ламбаду з хлопцями цілий місяць. А потім знову залишалися самі, проганяли скіфів до наступного року. Одному скіфу так сподобалось у них танцювати ламбаду, так запала в серце одна молода косачка, що він вирішив повернутись.

 

Тільки Кінські Води переплив, а його і впіймали. Зібрали жіночу громаду. А що то за суд, коли усі судді — жінки? То вже безпредєл і судилище. Винесли вирок за своїми законами: “Міг молодий скіф перед смертю загадати три бажання”. Бідний хлопець подумав і попросив найстаршу серед племені:

— Маю одне бажання.

— Говори. Ми його виконаємо.

— Хочу прийняти смерть від самої некрасивої косачки.

Обіцяно — треба виконувати. Стали шукати найгіршу. Молоді дівчата зразу не підпали під цю категорію. А старші почали говорити: “Я, звичайно, не красуня, але не гірша від усіх”. Так і не знайшлося у племені, кому вирок виконувати…

Повернувся додому молодий скіф і більше не ходив за Конку. А потім ті скіфи козаками стали. А тільки пам’ятали вони легенду про скіфа, що від кари косачок ледь врятувався, і не пускали жінок на Січ. Козаку-то нічого не страшно. Ні турок, ні лях, ні москаль не страшні. От тільки як жінка крикне — то якось трішки душа козацька і лякається. То з того часу зосталось.

Дід говорив, а я слухав. Бо де ж ще я дізнаюсь, як воно колись було і як буде?...

Туман із Дніпра ходив у плавнях, нічний птах кричав над Чорною Скелею. Десь за Конкою прокидалося сонце, щоби почати новий день.