Капелюх і тростина.

 За Звонецьким порогом, за островами Махартетами, впадає в Дніпро річка Ворона. І там, де річка Ворона з Дніпром ділить берег, примостилося село Воронівка. Старе село. Тут на порогах канівські міщани тримали уходи ще на межі п’ятнадцятого і шістнадцятого століть. Степ і Дніпро, кручі і острови, скелі.

Посеред цього всього на березі сидить рибалка.  Він сидить на кладці, закинув вудки в Дніпро і пильнує за поплавками. Вони практично над батьківським затопленим дворищем. Дворищем і хатиною, де виросло не одне покоління Лозицьких.

Обережно по кладці підійшов до рибалки.

-  Доброго дня, діду!

-  Не лякай рибу.

-  Я біля Вас сяду.

-  Що треба?

-  Чув, що в вашій хаті, що за поплавками там, Яворницький ночував.

-   Було таке. Академік.

-   Бачили його?

-   Бачив.

Дід випрямив спину. Чи то хотів пильніше розгледіти поплавки, чи то заглянути за них аж до хати, що колись була там під водою.

-   Щось зосталось там під водою від будинку?

-   Ні. Років сорок ще тому трохи стін було, а тепер онук говорить, що нічого вже нема.

-   А про що Яворницький з Вашим батьком говорив?

-   Не пам’ятаю, я тоді хлопчаком був. І десяти років не було.

-   Може про коней?

-   Може.

-   Може про рибу чи волів?

-   Може. За північ говорили, довго.

-  Невже нічого не пам’ятаєте?

- Миколайовичу, коли вони говорили, то я в сусідній кімнаті був. Одягнув капелюха академіка, взяв його тростину і дивився в дзеркало. Дивився та уявляв себе паном.

(Із записок пана Бродника. Записано в 90-ті роки. На фото тростина і капелюх Дмитра Івановича Яворницького. Можливо це ті, котрі приміряв малий Іванко)

Яворницький і Махно

Свого часу, світла йому пам'ять, навчав мене в інституті Тимофій Тимофійович Коцюбинський. Людина, котра пройшла в авіації Другу світову війну, закінчила університет, викладала в загальноосвітній та партійній школах, інституті. Мав він ще один підробіток, і теж викладацький: працював Тимофійович лектором у товаристві «Знання». У своїх лекціях полюбляв говорити про народонаселення країни та історію козацтва.

Лекції Тимофій Тимофійович читав настільки досконало, що ім'я його на теренах нашої області, та й поза її межами, було досить відоме. Вражала й кількість прочитаних ним лекцій. Їх було так багато, що, склавши мізерні гонорари за них протягом 1960-х років, він зміг придбати автомобіль «Москвич-408».

Лекторський успіх досягався витонченою професійною майстерністю, знанням предмета і великим обсягом матеріалу, котрий він брав безпосередньо зі спілкування з людьми. Тимофій Тимофійович, до слова, зібрав величезну кількість народних легенд і переказів Дніпропетровщини.

Хто тільки не писав про зустріч Дмитра Івановича Яворницького з Нестором Івановичем Махном! Письменники Василь Чапленко, Іван Шаповал, Олесь Гончар, сучасний автор Віктор Савченко. От і я на цю ниву ступив. Повідаю вам про цю зустріч легенду, почуту мною з вуст Тимофія Тимофійовича Коцюбинського. Але не задля того, щоб прилаштуватися до лав тих, хто писав про цю подію, а щоб відобразити ще одну версію. Від кого мій учитель почув це — мені не відомо, але вважаю за свій обов'язок це хоч якось зберегти.

Приїхав батько Махно до Катеринославського історичного музею, зайшов до кабінету директора. Отамана цікавила зустріч із людиною, яка досконало вивчила та описала козацьке Подніпров'я. Гордо ввійшов до Яворницького в кабінет, привітався. Зав'язалася розмова. Дмитро Іванович провів екскурсію залами, довго оповідав про козацькі звичаї, зброю. Після оглядин музею Махно виявив бажання залишити свій запис у книзі шановних гостей. І треба ж такому статися, що той запис мав бути на одній сторінці з відгуком Миколи II. Загаявся отаман, а Дмитро Іванович, із притаманним йому хистом миттєво знайти вихід зі скрутної ситуації, сказав:

- Та не личить вам, Несторе Івановичу, підпис ставити поряд із цією особою. Перегорніть сторінку і напишіть на новому аркуші.

Можливо, завдяки цьому книга в музеї взагалі збереглася. А то, чого доброго, диви, розгніваний революційно настроєний анархіст Махно ще й знищив би її. На прощання Дмитро Іванович просив отамана, щоб хлопці його бува не спокусилися на зброю, котра була в музеї. Нестор Іванович пообіцяв ученому особисто попіклуватися про це. Не повірив досвідчений Яворницький запевненням, подумав та й прийняв, як завжди, мудре рішення. Запросив до себе співробітників музею — конюха та сторожа — і почав свої міркування:

- То не козак, що не поласиться на коня, дівку і шаблю. Так-от, хлопці, відпочиньте до вечора, бо вночі в музеї можуть бути гості.

- Так ми вдвох проти цих гайдамаків і півхвилини не вистоїмо, Дмитре Івановичу.

- Будемо брати хитрістю.

- Якою?

- У ніч одягнетесь у лицарські обладунки, посідайте та й пильнуйте. А як почуєте, що хтось крадеться в музей, то вже ставайте як вкопані та стійте. Коли з'являться в самому залі, починайте неквапливо рухатися.

- Ви думаєте, злякаються махновці?

- Повинні; вони поодинці на ескадрон в бою ходити можуть, а нечистої сили тільки на словах не бояться. Сільська людина забобонна, вірить у всілякі дива. Я це вивчав і стрічався з цим протягом не одного десятиріччя.

Настала ніч, і все сталося так, як і чекав директор музею. Прийшли нічні гості до музею, проникли всередину і — до залу, де шаблюки козацькі, татарські, польські. А там конюх зі сторожем виходять тихим кроком у лицарських обладунках... Тікали хлопці, що прийшли за зброєю, так, що ледве свою не погубили, злякавшись лицарської збруї і постатей, які почали серед ночі рухатися, немов привиди ожили в музеї.

Не знаю, чи то правда, а чи одна з легенд. Передав я дослівно те, що чув від Тимофія Тимофійовича Коцюбинського, людини, котра багато чого чула від старшого покоління і багато чого знала правдивого з нашої історії.