Ніч не спала.
Дніпром, між Шевськими і Становим островами, лоцмани сплавляли плоти. Тихою
течією, збирали веслами зорі в воді, ішли
на Кодак. Ішли в своєму столітті через нинішнє, зшиваючи історію в один
великий розділ.
Темінь і світло боролись в сірості світанку, сіяли тривогу в сни жителів
міста. На острові Старуха домовлялись
Доля і Недоля. Сірість гасила вогні, а вони загорялись і загорялись. Надія на
спокій і віра в надію гукали світанок нового дня. З майдану розтікалась
мелодія, проганяючи сірість.
На майдані нашого міста грав
скрипаль. Грав з самого ранку, а не
ввечері, як завжди. І скрипка звучала трішки по-іншому. Вона плакала і сміялась крізь сльози, ніби
гукала людей до себе. Одинокі перехожі змінювали шлях, обступали скрипаля. А він грав безупинно. Грав для них, для міста, для Дніпра, для
вранішнього Сонця, котре з-за спин будинків,
через голови людей дивилось на майдан. І
навколо цього скрипаля було все більше і більше дніпрян.
… посеред майдану, оточений людьми, грав
скрипаль, а перед ним танцювала маленька дівчинка. Це був
перший ранок без війни.
