Груша в хустині

В дитинстві здавалось, що рівно посередині Світу, на водорозділі між річками, росте величезна Дика Груша. Понад нею шлях з райцентру на Край Землі, до нашого села. Гілляста пані в нашій уяві  росла вічно, від створення Світу. Односельчани розповідали, що і діди на неї лазили, і прадіди.  А скільки побачень під нею відбувалось…

Десь там, на самій верхівці, є шовкова хустина. То було дуже давно. Ще коли в нашому селі було мало хат під залізом. Тоді один парубок, не дочекавшись на побачення дівчини, пов’язав подарункову хустину на верхівку деревинки, коли груша була маленька. І виросла Груша в хустині. Не знаю, чи правда: до верхівки ніхто не долазив, але чомусь хотілось, щоб то була чиста правда. У всіх груші не в хустинках, а наша в хустині.

Без нашої красуні нічого не відбувалось. Проводжали з села в дорогу до Груші, виглядали, чи не іде хто зі станції - з-під Груші, а то і з Груші. Її плоди додавали не тільки в кондитерські вироби. Без неї весілля, ювілеї, хрестини, проводи в армію, поминки, та і просто посиденьки, - не відбувались. Більше сільських таємниць, ніж пані Груша, не знав ніхто. Коли б тільки хто розумів мову її шелесту…

Як вона цвіла… Було Сонце затримувалось вранці, бо Місяць, заплутавшись у квітучій кроні, не хотів поступатись місцем на Небі. Він гойдався на гілках в білому цвіті, поки ранковий вітерець його не струшував. Упавши на Землю, неохоче котився за край Землі, що за селом. З протилежної сторони Світу, посеред якого стояла Груша, тоді виглядало Сонце. Підіймаючись, обов’язково зачіпалось об неї, щоб вдихнути запах весни й похизуватись квітковою прикрасою.

Що говорити. Буває блукає Світом Доля чиясь, сяде під Грушею і затишно їй.

Цієї ночі сон мене водив добрими стежками. Він водив стежками дитинства навколо нашої Груші в хустинці.

Барвінок

Це  історія одної родини з хутора над Лохнським порогом Дніпра. Історія, яка написана на листочках барвінку.

Літній вечір над Дніпром, чарівна краса. Після праці в саду присів біля горобини відпочити. Під ногами стелився барвінок зеленим килимком з розсипаними синіми зірочками-квітками. Давно росте тут… розрісся, душу радує. Колись, років із десять тому, знайшов його біля старої криниці, на узліссі, в Лоханській балці. Він самотньо боровся за життя серед костриці, подорожника та іншого зілля.

Колись біля тієї криниці був хутір. Ніхто вже й не пам’ятає імен та прізвищ тих людей, що жили в ньому. Відомо лишень, що це була одна велика сім’я. Не бідна й не багата – трудова. По краях балки мала земельні наділи. В господарстві – волів пару, коней, корів, овець отару...  Нині від їхньої маєтності зосталися лише деякі фрагменти фундаменту будівель, старезна груша та криниця з холодною водою.

Літнього дня у тій криниці набирав жниварям воду. Вмився, ліг на гарячу землю. Крихітки літнього неба були розкидані у траві. Барвінок. Барвінок, що залишився ще з тих часів, коли господиня доглядала його, садила понад стежкою, перед хатиною. Квітка, що супроводжує українця в радості й у печалі. Садила, наспівуючи: “Стелися, барвінку, низенько…” І нині він – як остання надія тієї родини зачепитися за пам'ять людську.

На межі 1930-х років їхнє майно й худобу активісти-комсомольці перенесли та перегнали до новоствореного колгоспу. Розкуркулили, як в історії пишуть. Дід Гордієнко згадував, що їхньою парою волів майже до самої війни сплавлений Дніпром ліс витягували на берег. Куди поділася сім’я – ніхто донині не відає. Просто пропала і все. Ніби й не існувало ніколи. Час такий був. Чи хто вижив із них, чи “во імя вєлікой целі” зайвими виявилися на цій землі…

У кожного народу існують свої кодові слова. Для українця серед таких є слово барвінок. Я викопав його на закинутому хуторі й посадив у дворі біля горобини. Ще трохи – роздав друзям-фермерам. Стелеться, квітне він по дворах, душу радує. Нагадує всім, що були колись люди чесної праці. І, як посланець, майже через сотню років, передає історію, яку, на щастя, неможливо відредагувати в підручниках.

---------------

На жаль історія держави є вічна боротьба зі своїм селянством. І нині вона йде: витісняють селянина з його землі. Земля – надто ласий шмат для великого капіталу, з його мрією перетворити дрібного та середнього власника на наймита, або ж  витіснити у місто. Джеймс Скотт: “Ці спільноти витіснялися, оскільки вони були небажані для держави за своїми нормативним основами, хоча вони мали і хотіли зберегти свою власну унікальну історію розвитку…”