Прикмети

Повір’я на селі — річ не остання. Вони живуть у людях, як побожність, і в кожній місцевості мають свій колорит і відмінності, хоч загалом це звичайнісінький забобон. Мій дід, приміром, у далеку дорогу ніколи не виходив через ворота, а йшов з двору через город чи іншим неторованим шляхом. Якщо бабуся говорила йому в спину якесь побажання — вертався і вже нікуди не йшов. Або — коли із запланованих справ не клеїлася перша, то й решта в цей день скасовувалася, і дід вертався додому.

А розповім ось приклад із життя його ровесника. Літнього погожого вечора Карпо Іванович міркував, як вирватись з-під жінчиного нагляду до кума. Ще вранці його було запрошено на куліш під стару грушу, і тепер він готував офіційну версію своєї відлучки. Покашлявши для годиться, почав: — Галино, Трохимович просив медогонку полагодити…

- А що там складного?

- Складне чи не складне, а вдвох легше.

- То тебе Трохим на сто грам кличе.

Діставши конкретну репліку, Карпо Іванович трішки перемістив акцент:

- Усе життя ті сто грам тобі ввижаються.

- Ввижаються чи ні, а останнього разу онуки додому привели.

- Годі тобі, треба чоловікові допомогти, — і під бабині не вельми ґречні побажання дід Карпо попрямував з двору. Зачиняючи хвіртку, пообіцяв:

- От побачиш, прийду скоро і тверезий. „Вирвався на волю!” — думав дід, простуючи липовою алеєю попід цукровим заводом.

Вже вчувався дідові запах кулешу, уявлялася холодна, запітніла пляшечка оковитої. Ось і початок заводського паркану понад тінистою стежкою. Раптом — гуп, — почувся глухий звук. Дід став, потім різко ступив крок назад і очам не повірив: з-за паркану, наче з неба, впав на стежину тяжкий мішок. І тиша, і нікого ніде. Карпо Іванович отямився, присів над ним. Мішок був із цукром! Щастя впало з неба. „За візком!” — майнула думка. „Ні, приберуть мішок, поки ходитиму”. Підтягнув ремінь, звичним рухом кинув мішок на плечі й поніс до своєї господи. Задихався, тремтіли ноги, гнулася спина, та думка, що такий дарунок не кожного дня на дорозі валяється, гнала його додому. Нарешті двір. Тяжко дихаючи, весь мокрий від поту, щасливий, сів на мішок, ще не вірячи вдачі:

- А чом ти так рано, чи Марія Трохимовича порозганяла? — виглянула з хати жінка.

- А ти все не вгамуєшся, — гримнув дід на бабу. — Не бачиш, хіба, що я на дорозі знайшов?

Жінка побачила мішок із цукром.

- Та ти що?! Справді, де взяв?

Карпо Іванович розповів бабі про знахідку, мішок занесли до комори. Витяг дід води з криниці, вмився, посидів, віддихався.

- Ну, я до Трохимовича таки піду!

- Іди, та не барись, мерщій вертайся! — у спину сказала бабця і пішла поратись по господарству. „Таки побажала в дорогу! От норов! І мати в неї така була, жалівся ж колись покійний тесть на їхню породу. Казав, що господиня добра буде з його дочки. Та як піде характером у свою матір, то нерви попсує”. Отак згадуючи тестя, Карпо Іванович підійшов до прибуткового місця, де знайшов мішок.

І тут, перевалившись через цегляну огорожу цукрового заводу, на землю гепнув ще один, такий же точнісінько. «Дай, Боже, сил!» — проказав дід Карпо і чимдуж потяг до господи другий мішок. Доніс до воріт, сів на нього.

- Ганно! — гукнув стару, спершись спиною на огорожу. — Чай зимою з цукром буде, йди допомагай! Не тямлячи, за що таке щастя, потягли мішок до комори.

- Ти ж мовчи, нікому нічого не говори! — наказував дід.

- А як же, вчи, бо без тебе не знаю! — здивовано перепитала дружина.

Дід ще раз умився біля криниці й поспішив до кума втретє. Відійшов від воріт кілька кроків, прислухаючись, чи бабця нічого не говорить йому вслід. Навіть озирнувся — на подвір’ї її не було. «Цього разу дійду до Трохимовича!» — подумав. «А може, її погукати, аби щось сказала? Ще мішок у господарстві не завадить», — посміхнувся сам до себе і пішов стомленою ходою.

Біля щасливого «солодкого» місця ходили два спантеличені молодики. Дід тихенько прошмигнув повз них, далі прискорив ходу і зупинився аж на подвір’ї Трохимовича.

- Куме, де ви там? — гукнув.

- Та тут я. Що це ви спізнюєтесь, усе готово!

- Господарству лад давав…

- Заходьте!

Під старою грушею сиділи за столом два діди. Смакували кулешем на старому салі, пили чарчину оковитої. Говорили мало, бо за життя так знали один одного, що вже могли обмінюватися думками, не говорячи. Під смеркання, попрощавшись, пішов Карпо Іванович додому. Йшов у роздумах, неквапом. «Таки правда, третього разу жінка в спину нічого не сказала, то я й дійшов до кума. І якою ціною — навіть мішки з цукром з неба падали, таки тесть покійний правду казав про їхній рід». Біля місця, де знайшов прибуток, Карпо Іванович аж протверезів. Там ходили і щось розглядали міліціонери.

- Діду, ви місцевий? — запитав один.

- Так, — злякано промовив дід.

- То ви тут двох молодиків у спецодязі не бачили?

- Ні, — зовсім розгубився Карпо Іванович.

- А що сталося?

- Два мішки з цукром тут не помітили?

- Ні, не помічав. То ви, певно, злодіїв шукаєте?

- Злодіїв, діду, злодіїв. Йдіть додому, не заважайте.

Карпо Іванович прислухався тижнів зо два, чи не йде міліція за цукром. Та все було спокійно. Був і до чаю цукор, і на варення. За чаєм згадував літні пригоди: що б не казали, а прикмети збуваються. Тепер, йдучи повз цегляний заводський паркан, автоматично поглядав із надією на повторну удачу.