2017 рік. Липень. Рубанівське. Церква
Покрови Пресвятої Богородиці.
Стара
хатина при церкві, тепер полагоджена та перебудована настоятелем, давала
притулок прихожанам із далекої дороги. Спекотного літнього дня і я мандрував до
тієї церкви, зупинившись у цій хатині. Втік від міста і спеки. Втік до тиші й
думок. Втік до тихого мудрого слова.
Вечір.
Читання. У паузі між читанням розглядав стелю. Відклав книгу і, як акордеоніст
по клавішах, пучками пальців почав вивчати під стелею кожен сантиметр балок
перекриття в будинку. Балки перекладені — вони не так лежали до ремонту, а
можливо, деякі навіть з іншої старої оселі. Треба по усій довжині шукати. Десь
я все одно знайду. Досліджував на дотик. Шукав і знайшов: на двох балках
перекриття місця, де вішали колиски. Акуратно зашпакльовані й покриті лаком
отвори.
З
чого ті колиски були? З липи чи ясеня? Маленькі човники, на яких пливло в життя
покоління наших батьків, дідів і бабусь, прадідів та прабабусь. У ті човники
мандрівки в життя хлопчикам клали житній матрацик, а дівчаткам — пшеничний. Під
подушечкою завжди були запашні трави: чебрець чи м’ята. А коли господар чи
господарка колиски були відсутні, то в ній господарювала лялька-мотанка,
відганяючи нечисту силу. І не дай Боже ту колиску пусту погойдати…
Скільки
дітей тут у колисках виросло? І які їхні долі? Скільки пісень проспівано біля
тих колисок і скільки у них снів бачено?
«Ой ходить сон коло вікон…»
P.S.
Основна ідея існування Московії — знищення у сусідніх народів цих колисок чи
хоча б їхнє «перепрограмування»
