Чи не кожен із нашого
покоління проходив незабутні етапи шкільного політичного життя.
Вчитися починали
безпартійними, потім приймали до жовтенят, далі — до піонерів, потім — до
ленінського комсомолу. Кожен етап вимагав належної підготовки, знань з історії
організацій і країни, доброго навчання. Не всім давалася та підготовка, але
приймали майже кожного авансом. Сам прийом до жовтенят, піонерів, комсомольців
проходив святково, з підбиттям підсумків, присягами, клятвами та обіцянками.
До цих дат пралося чи
купувалося нове вбрання, підстригали — подія була нерядова. Я теж пройшов усі
ці партійні свята і будні.
Найяскравішою ж сторінкою
закарбувався в пам’яті вступ до піонерської організації. Звечора мама
випрасувала шкільну форму і нову білу сорочку, в портфель поклала червону
пілотку та піонерську краватку. Батько розповів, як і він колись піонером був
та добрі справи робив. А в мене перед очима виникали постаті тимурівців та
піонерів-героїв Великої Вітчизняної війни.
Настав святковий ранок,
цвіли вишні та черешні, все село було в білому цвіті. Я крокував до школи і
вітався до усіх зустрічних.
- Здрастуйте, тітко Галино, то мене в піонери
приймають!
- Молодець, удачі тобі!
- Доброго дня, дядьку Грицьку, сьогодні я в піонери
вступатиму!
- Добре, рости батькові в поміч!
Підбадьорений, широким
кроком я йшов далі.
- Діду Василю, мене в піонери приймають!
- То добре, може, шкоди менше робитимеш. Навіщо бабі
Вєрці нитки сплутав у ткацькому верстаті?
Аби дід ще чого не згадав
про мої подвиги, я змінив крок на легку пробіжку.
От і школа,
одноповерхова, на два крила, у квітучому саду. Однокласники, товариші, вчителі
- всі у той день не такі, як завжди. Святкова урочиста лінійка, клятва,
пов’язування краваток, привітання, побажання... На заклик піонервожатого: «До
справи Леніна і Комуністичної партії будьте готові!», — віддали піонерський
салют і в один голос відповіли: «Завжди готові!», не підозрюючи, що якраз на
історію нашого покоління припаде поховання піонерської організації та справи
Леніна.
Гордий, у червоній
пілотці, в розстебнутому піджаку, щоб краще було видно краватку, йшов я додому.
Йшов сміливо навіть повз діда Василя, який, звертаючись до куми Клави,
здивовано мовив:
- Ти ба, ниток не розплутав, а в піонери таки
прийняли! Клаво, диви, Юрка в піонери прийняли.
На що баба Клава,
визирнувши з палісадника, гукнула до діда:
- То з нього й толк буде, а ти от не був, Василю, у
піонерах, то й некультурним виріс. А не грав би у карти, то й цифр не знав би.
Дискусія між бабою Клавою
та дідом Василем ще точилася, та я вже не слухав. Радість переповнювала мої
груди: я — піонер!
На автобусній зупинці
привітався ще з дідом Юрком, листоношею на дальнє село, він чекав рейсу. Дід
був чоловік грамотний і підтвердив, що тепер у мене в житті широка дорога.
І я пішов далі тією
дорогою, але не дуже далеко: на початку нашої вулиці паслися індики тітки
Галини. Помітивши на мені червоний галстук і пілотку, вони про щось жваво
порадились на своїй індичій мові й широким фронтом посунули на мене...
Я все зрозумів, та сили
були нерівні. Старший індик, сидячи на моїх плечах, бив крилами, решта членів
індичого угруповання підстрибували з боків і цілили хто куди міг. Я ж тільки
незграбно відмахувався портфелем. Дуже швидко біг під гору старий листоноша і з
великими труднощами відбив юного піонера від пернатої банди.
З синцями та подряпинами,
у подзьобаній пілотці, пошматованому галстуку, брудному костюмі дістався я
свого двору, де на мене чекав святковий стіл. Вражений моїм виглядом, батько
грізно запитав:
- І з ким це ти за піонерську ідею чубився?
Не соромлячись сліз, я
розповів про підступний напад. Тато з мамою, насміявшись, поспівчували моїй
пригоді, заспокоїли й подарували черевики та блокнот з ручкою.
А ввечері прийшла тітка
Галина з новою пілоткою, галстуком та цукерками вибачатися за безідейну
свійську птицю.
Після тої події ходив я
до школи з місяць іншою дорогою, через балку попід вербами. І як не вигадував,
а не міг розминутися з дідом Василем, обов’язково потрапляв кепкунові на очі:
- А дивись, Вірко, — не упускав нагоди дід. — Юрко
знову нашою дорогою до школи йде. Велика біда — індики. Он мене, як ходив я
читати вчитись, бичок аж на дерево загнав, тоді всією вулицею від того бичка
мене рятували.
…Минув час, нема вже тої
країни з її настановами, але день прийняття до всесоюзної піонерської
організації пам’ятаю. Завдяки індикам.
