Весна
2015 року. Одне за одним оголошуються перемир’я, щоб тут-таки бути порушеними.
Так дожили до травня, і, мабуть, втомилися оголошувати й порушувати. З тиждень
стояла тиша. А коли тиждень без війни, то в голову приходять ідеї, як дістати
ворога і хоч якось його деморалізувати.
Вже
певний час носився опорним пунктом із планом ідеологічної війни боєць із
патріотичним позивним «Сєпар». Ідея його була проста: «нас багато, нас не
подолати». Подумали, поміркували, вирішили втілити в життя.
Смеркало…
Наш опорний пункт 43-го ОМПб вступав у НАТО. Окремо від держави… Над горою,
поряд із жовто-блакитними і червоно-чорними прапорами, здійнялися прапори НАТО,
США, Ізраїлю, Канади. В глибині душі ми припускали, що в такій комбінації
червоно-чорний прапор уже не так сильно виводитиме з себе ворогів.
Коли
вранці сонце залило своїм світлом Кодемську гору, і легкий вітерець розгорнув
полотнища прапорів, здалося, ніби в селі на місцевій церкві захиталися хрести.
Тремтів ґрунт «істіннаґа православія»…
Не
будемо вдаватися в опис емоцій по той бік фронту. Залишу для читацьких роздумів
та уяви момент, коли там, де щойно був «русскій мір», красувалися прапори «ДНР»
і Росії — степовий вітер щедро давав ляпаси Москві ворожими їй штандартами. І
червоно-чорний серед них уже видавався не таким і агресивним, за версією
«товаріщей» з-за поребрика та їхніх місцевих однодумців.
Минув
тиждень, може, півтора… Біля крамниці місцеві жителі чекали на автівку зі
свіжим хлібом. Серед них були ті, кому вдалося зберегти в сірій зоні війни
розум, і ті, хто з різних причин більшою чи меншою мірою його втратили.
Моя
поява під крамницею викликала спільний інтерес. Оточивши мене кільцем і по
черзі привітавшись, мовчки стояли з хвилину, навіть не ставлячи господарських
питань. Врешті-решт один із жителів заговорив:
-
Що то у Вас за прапори на горі?
Кількадесят
пар очей дивилися мені у вічі, очікуючи на відповідь.
-
Прапори?.. А ви що, не чули ще? У нас інструктори натівські вже, зброя зі
Штатів прибуває за стандартами НАТО. Крупний ізраїльський бізнес поклав око на
вашу крамницю, буде викупляти. Тепер у суботу буде вихідний, замість хліба —
маца. Та й кока-коли треба буде більше, бо штатівці приїдуть вчити з новою
зброєю воювати…
Сказане
мною не було дуже розумним. Але це — сіра зона, де війна пройшла не сторінками
мас-медіа, а по живих людях. Тут сказане сприймається зовсім не так, як на
землі без війни. Тому монолог мав свій зміст і свою мету. Німа картина тривала
з півхвилини. Далі співбесідники почали повертатися до тями. Хтось мав посмішку
на обличчі. Хтось — остаточну розгубленість. А хтось уже прийшов до тями і
пояснював іншим, що це жарт…
Я
в роздумах дивився на людей: як пояснити, що це село в щасливому вигляді
найбільше потрібно їм самим? І допомагають тільки тим, хто сильний і бореться.
А тих, хто не бореться, купують у власність. Що війна — це втрати на шляху. А
мир у сьогоднішніх реаліях є поразка.
Який
же довгий наш шлях...
Ми
мусимо написати нові щирі, добрі й розумні казки, що вигорнуть з письмових
столів, закорінених у чужинство, величезну кількість дисертацій, написаних нам
— про нас — не нами... І на цих нових казках виростуть нові покоління, які
напишуть дисертації про нашу повноцінність, а не меншовартість!
На
Кодемській горі вітер грався з полотнищами різних прапорів. І серед тих
прапорів були найдорожчі — жовто-блакитний і червоно-чорний…
