Дзвін кіс

Друга половина травня 70-х років в українському селі. Які пензлі та фарби не візьми, а змалювати її неможливо… Цей чарівний вир подій у природі і в житті села приходить у снах і згадках. Хочеться говорити з людьми, яких вже немає, хочеться бігти босоніж по молодій зеленій траві, хочеться кричати на повні груди кружляючим над ставом лелекам. Хочеться сісти за стіл з дідами і слухати їх, затамувавши подих.

Хочеться. Хочеться…, та не повернути ті весни! Прийдуть нові, подібні, та не такі, без тих людей, яких з роками дедалі більше розумієш і поважаєш.

Травень, минув Великдень, посаджено і посіяно городину. Наближається пора косовиці. Цей час неможливо забути, передати словами. Трава ще не викинула колос, повна поживних сил, м’яка, запашна, ясно-зелена. Корови-годувальниці майже не відходять від села, пасуться на одному місці.

Кожен у селі має свій клин сіножаті. Дід Антон — на лузі в лісі, де найнижча трава в пояс, дід Василь — у верхів’ях балки… Так склалося, кажуть, за батьків-дідів, а то, може, й раніше. Косовиця — то не робота, то дійство, яке повторюється щороку. Кожен має свій секрет, свої навички, у кожного коса — мистецький витвір.

По сантиметру, по міліметру під свій зріст, під свої руки. Кожен косив по-своєму, і впізнати людську вдачу можна було за манерою косити. О цій довгожданій порі косили, ворушили дерев’яними граблями валки, на левадах з’являлись, виростали, мов гриби після дощу, копиці.

А потім сіно їхало до господ. Їхало, як могло, на всьому, що рухалось. На машинах, тракторах, мотоциклах і підводах, у в’язанках на спинах господарів… Село наповнювалося запахом сіна, до якого у надвечір’я приєднувався аромат матіоли, і чулося, що десь недалеко вже Зелені свята.

Такими вечорами я любив слухати, як лаштувалися коси на завтрішній день. То було незвичайне дійство, музичний твір, з яким грала луна в балці та лісі. Десь о пів на восьму вечора діди починали клепати коси. Всі робили це однаково і кожен по-своєму. Коли не перший рік живеш у селі, то ніколи не сплутаєш, хто клепає, навіть якщо він не вдома. Починав розноситися дзвін з одного двору, потім до нього приєднувалися інші.

Дзвін наростав, замовкало все живе в селі, навіть птахи затихали. Був тільки дзвін, у ньому переплітались віки, мовою дзвону сталі говорили з пращурами, поставало перед очима прожите життя. У супроводі вечірніх дзвонів пропливала Перша світова, молоді роки в дивізії Костя Пестушка, голодомори та колективізація, Друга світова, друзі й рідні, які загубились на цій дорозі. Я любив дивитися в обличчя дідам, коли вони клепають коси. В їхніх очах були смуток і радість, надія і приреченість, глибокий розум і великий життєвий досвід…  

Мої односельчани, які почали свій життєвий шлях на початку минулого століття, навічно повинні бути записані в нашу історію. Того, що вони пережили, вистачить на добрий десяток поколінь. У них, при неоднаковій вазі і зрості, є спільні риси: немов поле плугом, поорані зморшками обличчя, глибокі, як копанки, очі, мовчазність і смуток.

І руки. Руки, які важко забути. Руки, які сіяли, косили, орали і тримали зброю. Які ніжно гладили наші дитячі голови, ніби хотіли захистити нас від прожитого ними життя.

       

Поїздка до райцентру

Райцентр для нас був центром світової цивілізації, оскільки в обласному центрі з нас мало хто бував і, як і Київ, ми його бачили переважно тільки на карті. До райцентру ж навідувалися по кілька разів на рік. Найважливіша поїздка припадала на кінець літа, перед школою, решта поїздок відбувалася в міру потреби.

Відстань у пару десятків кілометрів для нас була мов ціла подорож. Збиралися заздалегідь, одягалися як до клубу на танці. Дочекавшись обвітреного, запиленого, задимленого і замученого сільськими дорогами ЛАЗа, вмощувалися на його твердих кріслах, бажано біля вікна. Гойдало, гицало, раз у раз глохло, щось відпадало, аж доки не з'являлися перші одноповерхові будинки міста.

Вокзальна площа з великим годинником, люди, автомашини, крамниці…

Перший торговий заклад, куди заходили, — не нинішній якийсь супермаркет, а кулінарія на вокзальній площі! З дитячою гордістю в голосі промовляли жіночці за прилавком: «Лимонад і тістечко „Літо“». Тістечко «Літо» — шедевр кулінарії. Воно складалося з двох частин: нижня світлого кольору, майже закам’яніла, і верхня темного кольору, що нагадувала чайку, котра змахнула крильми. Було враження, що дві частини одного тістечка пробують якнайшвидше розпрощатися одна з одною. Догризши тістечко і допивши лимонад, рушали далі у справах. На аркуші шкільного зошита під мамину диктовку було записано все, що треба купити. Від пунктів, позначених у записці, залежав маршрут.

Відвідували магазини споживкооперації, дедалі тяжчими ставали сумки. В них лежали нове сито і копчена риба, шкарпетки, пральний порошок, зошити та ґудзики… Що було спільним у магазинах — то це пружини на дверях. Вони так справно повертали двері в попереднє положення, що зупиняв таких, як ми, відвідувачів тільки прилавок. А відрізнялися магазини особливими запахами — у кожного свій. Скоб’яний магазин пахнув машинною оливою, галантерея мала запах клейончастих скатертин, продтовари — то запах свіжих паляниць… 

Морозиво!!! Морозиво і сільська дитина! До нашого села морозиво привозили тричі на рік: першого та дев’ятого травня і на жовтневі свята. Хлібний фургон, у якому везли морозиво, в ці дні діти зустрічали за селом, чергу встановлювали напередодні. В райцентрі ж був багатющий асортимент морозива — два види пломбіру та фруктове. А ще хлопці казали, що їм хтось говорив про кафе на “п’ятачку”, де продають пломбір на вагу і поливають яким хочеш варенням. Нечувана смакота. Покуштувавши морозиво, майже втративши голос, ми йшли дивитися, що діється в місті.

Цікаві події — це мандрівний звіринець, рух поїздів по залізничній станції, гастрольний атракціон мотоциклістів у так званій бочці.

До рейсового автобуса, однак, поверталися щонайменше за півтори години до відправлення. Про це наказували батьки, та й самі ми боялися спізнитися.

На вокзалі можна було поїсти в їдальні або піти до перукарні. Їдальня на вокзалі — то ціла скарбниця для сатири і дисертацій з мікробіології, її кухня явно не належала до шедеврів української кулінарії. Ми мали неабиякі застереження від старших туди не заходити і тому чимчикували до Миколи Дмитровича стригтися. Зручно вмостившись, розглядали себе у великому дзеркалі. Старий перукар працював з кінця війни добрих три десятки років біля одного крісла. Всі його рухи були відпрацьовані, й здавалося, що міг він підстригти із закритими очима. Вправно орудуючи машинкою та ножицями, розпитував про село, про корів і коней, про пшеницю і буряки, про ставки, про ліс… Вершиною ж його мистецтва було порскання з гумової груші одеколоном «Шипр».

Пахнучи парфумом і копченою рибою, прямували до перону вокзалу. На пероні односельці вже чекали відправлення, сиділи на пожитках та перекушували. Кількість валіз, коробок і різних торб приголомшувала, та все це мусило влізти разом з людьми в салон і доїхати з найменшими пошкодженнями.

І ось, нарешті, підкочувався автобус, два рази підстрибнувши, зупинявся. Відчинялися двері, водій виходив і йшов геть, щоб не бачити процесу завантаження.                                                                                      

    

Найкраще місце, яке могло дістатися, — в кінці автобуса, на двигуні, з перспективою доїхати засмаженим. Вільного простору майже не було, та надія, що під час їзди все трохи втрясеться, підкріплювалася практикою минулих поїздок. Контролер, не маючи змоги потрапити до автобуса, зовні, через вікно запитував, чи у всіх є квитки. І, отримавши одностайне запевнення, давав згоду рушати в рейс.

Загули, заревіли, задиміли, поїхали…

         Знов гойдало, гицало, щось відпадало, кілька разів глухло. Нарешті — село. Стрибонувши, автобус зупинявся, і відчинялися двері. Помалу розходилися люди, несучи свої ноші з допомогою родичів, які їх зустрічали. Чулися розповіді про враження і зустрічі, про покупки та гостинці. З-за рогу з’являлася череда корів, сонце лягало майже за обрій, кінчався день. Докурював свою цигарку водій, відпочиваючи навпочіпки і дивлячись на ЛАЗ, який достойний був п’єдесталу за свою працю.

На другий день було тільки й розмов, що про вчорашню поїздку.