Доля і географія

На життєвій ниві людині трапляються знакові зустрічі. Ті зустрічі змушують замислитись, щось змінити в житті, інколи навіть перемінити шлях. Зустрічі такі можуть бути як із незнайомцями, так і з відомими вам людьми. Вони трапляються в той час, коли навіть ви самі не розумієте, що ваша душа чогось шукає, а доля хоче вас вивести на новий шлях або вберегти від якоїсь загрози, помилки чи просто дурниці...

Старий водій Олег Пилипович був з тієї когорти, яка ще вміла користуватися кривим стартером. Я ж — з тієї, яка бачила, як ним користувалися. Його життєві поради не раз ставали в пригоді. Якось на запитання про тривалість моєї поїздки зі столиці до Дніпра я сказав йому неправду. Як і більшість ровесників, полюбляв розповідати, що приїхав з Києва на пару годин раніше, ніж це було насправді. Старий замислено сказав: “От їхав би, Юро, спокійно... По дорозі заглянув би в цікаві місця, що поряд зі шляхом. Приїхав би на три-чотири години пізніше. Не втомлений, бензину менше б спалив. Молодий ти ще…”

Скільки разів від того дня довелося з вдячністю згадати Пилиповича! На узбіччях великого шляху від столиці до Дніпра виявилися: Корсунський парк, музеї Кам’янки, Чигирина, Переяслава, Канівські гори… Краса раніше непомічених краєвидів вражала, і душа літала, насолоджуючись Україною. Згадуючи минуле, навіть соромно було за свої вихваляння та за колишній стиль їзди “педаль в підлогу і очі на лоба”.

Багатими на цікаві місця виявились не тільки шляхи до столиці. Музеї, парки, замки, фортеці, а головне — люди в різних куточках України — дарували нові й нові відкриття.

Восени, вкотре простуючи до Дніпра, завернув до загубленого серед степів дендропарку. Обабіч шляху по долині річки, де колись були козацькі зимівники, розкинулось творіння людських рук. Старі хутори завжди розміщували по лінії руху дощу, от і для парку місцина підійшла якнайкраще.

Парки в Україні з’являються після вдалого або невдалого кохання. Влучила стріла Амура в серце — парк закладений. Схибив малий — теж парк закладений. То в Росії відразу за пістолі й на дуель: “Порахуйте, панове, двадцять кроків, повертайтеся і стріляйте…” Тут інша ментальність у прояві сердешних почуттів, пов’язана виключно з ботанікою.

Парк — це окремий світ зі своїми мешканцями, зі своїм характером, зі своєю біографією. Історія цього парку була тісно пов'язана з трагічною історією кохання Миколи Давидова і Ганни Бурдзункевич — дочки поміщика із сусіднього села. Дівчина пошматувала серце пану Миколі, вийшла заміж за іншого і померла молодою. Давидов же вислав дорогу від станції, куди привезли тіло померлої коханої, до кладовища пелюстками троянд. Микола Давидов так ніколи й не одружився, все своє невитрачене почуття він віддав парку.

Осінь стелила мені доріжку кленовим та березовим листям. Його шелестіння під моїми ногами розповідало історії парку. І тільки килимки барвінку намагалися своїм зеленим листом опиратися тихому вмиранню осені, нагадували про літо…

Хмари на небі жене легенький вітерець, хмари в холодній воді несе течія. З ними змагаються у швидкості жовті човники вербового листя. Верба стоїть над річкою, задивлена у її холодну воду. Вона проводжає лелечі ключі до теплих країв. Вона їх чекатиме навесні… Скільки вже поколінь тих лелек виросло біля неї на толоці, скільки років проводжала і зустрічала?

За містком жіночка середніх літ у синьому халаті обкопувала липи.

- Вітання вам, пані.

- Доброго дня.

Жіночка втомлено розігнулася. Поправила хустину. Сіла на лавці, що стояла поруч на алеї. Вона не звертала на мене уваги, а я задивився на неї. Щось у ній — у поставі й обличчі — змушувало мене не відривати очей, намагаючись те «щось» побачити.

- Я чумакую на Кіровоград, заїхав у парк глянути, краса.

Жіночка порядкувала у своїй торбинці і мовчала. На вигляд була моя ровесниця.

- Ви з цих країв?

- Так, з сусіднього села. Працюю в парку. Більше нема де. От і копаю.

- Колгосп розпався?

- Я в школі молодші класи вела. Тепер школи нема, закрили.

- Як вас звати?

- Людмила.

- А по батькові...

- Людмила Іванівна.

- Я Юрій Миколайович. Можна присісти біля вас?

- Сідайте.

Переді мною були чорні свіжоскопані кола на багряному осінньому килимі. Темно-синє небо поміж жовті крони. Темна течія несла опале листя як залишки літа. Я хотів говорити з цією жіночкою. Вона була ніби проста, і в той же час у ній було те «щось», що не міг ніяк розгледіти і чого не було в мені...

- Частина мого роду з цих країв. З Маржанівки.

- Я теж місцева з пращурів.

- Тяжко в сільській школі було працювати?

- Ні. Нам тоді зарплату платили, а в колгоспі не платили.

- Я, Іванівно, мав на увазі — з дітьми?

- Та ні. До кожної дитини я знаходила свій підхід.

- Так їх же десятка півтора, то й два в класі?

- Так. Я шукала з кожною дитиною, про що говорити.

- Поясніть.

- Шукала в кожній дитині ту хвіртку, через котру можна зайти у двір її душі.

- Сильно як сказано…

- Одне дитя, наприклад, хлопчик, дуже любить рибу вудити. Я йому підбираю віршики про річку і верби над ставом, задачі риб порахувати, пісню про Ятрань. Друга дитина, дівчинка, любить вишивати. Я їй усе підбираю про вишивку. Задачі — скільки піде ниточок на рушник. Оповідання про майстринь.

- То ж півтора десятка особистостей. І до кожного ключ…

- Так зате вони відповідають всією своєю душею і вчаться.

- Схиляю голову. У мене син не в останній гімназії міста навчається. Я за вісім років, крім здачі грошей у шкільний фонд і додаткових занять, нічого й не чув.

- Складне питання — вчителювання.

- Мені добра знайома в Запоріжжі розповідала, що вчительки діляться на три категорії: “квочки”, “зозулі” і “чайки”.

- Як це? — майнув швидкий та уважний погляд.

- “Квочки” ходять за дітьми, “зозулі” кидають напризволяще, а “чайки” летять, а дітлахи за ними.

В очах Іванівни я побачив посмішку і легке здивування.

- Ви вчитель?

- Ні. Я технолог.

- А інші дівчата, які тут працюють, теж місцеві?

- Так. Усі побираються отак. Таню на станції скоротили, Марія маму доглядає — з міста повернулася, Оля економістом в колгоспі працювала, поки він був.

- Це єдине місце, де можна працювати в окрузі?

- Так. У фермерському господарстві такі, як я, не потрібні. До Кривого Рогу чи Кіровограда не наїздишся. Тримаємо дві корови, городину вирощуємо, та воно все копійки коштує. Вже ж за сорок… Тут народилася. Тут нажили господарства з чоловіком. Кому ми потрібні в місті. Правда, й тут нікому не потрібні…

Ми говорили про її школу, згадували, де її випускники навчалися, у які краї життя закинуло учнів і як склалися їхні долі. Про історію села і про людей…

…Поїхав далі я своїми шляхами. Та не виходила з голови та зустріч. Я її згадував узимку, уявляючи заметений парк, течію, котра промиває лід. Приходила на думку та зустріч і коли весною поверталися з вирію птахи. Вчителька повідала мені щось таке, що не говорилося вголос. Я став “багатшим” після зустрічі з нею.

Нинішнього року, на шляху до Кропивницького, завітав у парк. Біля центрального входу сидів дідусь, відповідальний за продаж квитків. На його столі були квитки, дерев’яна скринька для коштів і газета, котру він уважно читав, увесь час поправляючи окуляри. Звернувся до нього в надії знайти знайому.

- Доброго здоров’я.

- Доброго дня. Десять гривень квиток для дорослих. Звідкіля шлях держите?

- З Дніпра.

- Велике місто. Був там. У 60-х роках на автозавод у відрядження від сільгосптехніки їздив.

- У парк пустите?

- Так. У вас без решти?

Простягнув дідові десять гривень і зрозумів його інтерес до мене: старий клав до скриньки перші кошти. Переді мною відвідувачів ще не було, а час уже добігав обіду.

- У вас різноробочою, моїх років, колишня вчителька працює? Людмилою звати. Я її минулого року стрічав тут.

- Може, й працює. Їх усіх директор відпустив на тиждень. Сінокіс нині.

- Відповідальна пора. У дитинстві любив слухати, як коси лаштують на наступний день.

- От ти даєш! У нас тільки й кіс залишилося, що в Петра Сліпого, кума Ілька та в мене.

- А як же косять?

- Мотокоса називається. Китай. Як задеренчать косарі, то тікає все живе з лук.

- Прогрес. Нові технології.

- У нас на свинокомплексі свиней за іноземною новою технологією вирощують. Два кілограми в день приросту дають. Закриєш очі — аптека. Відкриєш — свинарник. Ото запах гною тільки видає… А нащо тобі вчителька? Ти чоловік видний, купи в мене кіз.

- Багато?

- А хоч скільки. У мене на шерсть кози. В баби руки болять прясти. А твоя господарка ще молода, справлятиметься.

- Мені пасти ніде. Я міський.

- От той город. Скільки людей зіпсував...

- Працівникам ділянки наділили косити сіно в парку чи десь далі?

- Частині в парку, частині далі по березі. Що ж тобі таке та Людмила наобіцяла, що через рік повернувся і шукаєш її?

- Добра вам.

- Так кіз не купиш?

- Ні, діду.

- Ну хоч білет купив. А то ходять у парк мимо центральних воріт.

Блукав алеями і стежинами по луках. Стояв у роздумах, опершись на поручні містків. Розглядав віддзеркалений парк у чистій воді, хвильками якої гойдалася й моя скромна персона під солом’яним брилем. Спів птахів, кумкання жаб робили світ парку далеким і захищеним від зовнішнього життєвого хаосу… Запахи свіжоскошеного сіна кликали забути про проблеми. Піді мною течія несла час.

Течія… Скільки по ній всього спливло. Ця річечка пам’ятає багато: козацькі зимівники і покріпачені села, війни, голодомори, колгоспи… Гірші часи і кращі. Десятки поколінь, що виросли тут. Кожне з котрих мріяло виростити діток розумнішими і щасливішими за себе…

Село живе, коли кількість весіль, хрестин, заручин переважає кількість поминок. Скільки людей звідси пішло! Одні своєю волею, а більшість – чужим свавіллям. Одні комсомольські путівки чого варті – найбільша депортація останніх часів.

Історія держави є вічна боротьба зі своїм селянством. Згадалася навіть цитата Джеймса Скотта: “Ці спільноти витіснялися, оскільки вони були небажані для держави за своїми нормативними основами, хоча вони мали і хотіли зберегти свою власну унікальну історію розвитку…”

Ми все-таки в цих степах — Мамаї. Нас не можна вишикувати в шеренги і видати якісь свідоцтва. В кожному з нас закладена самодостатність, котра є основою свободи. Ми сидимо по своїх “хуторах” при справах. Є питання чи проблема в когось — зійшлися, вирішили і розійшлися знов по “хуторах”.

У роздумах про сільське буття ішов час. Як же сильно залежить доля людини від географії! В місті молода дівчина, маючи трішки вроди і спідничку з високим розрізом, може влаштуватись на роботу, не маючи й особливих знань. Он в сусідній компанії Світланка працює в загальному відділі. Подивишся на неї — “юпка мимо, кофта гола”, як у народі говорять, а при справі, документи носить з одних дверей в інші. І зарплата в рази більша, ніж у сільської вчительки. В місті, як би там не було важко, а підробіток можна знайти…

Невже державі не потрібні фахівці? Ось тут, серед степів, такого рівня педагог!.. А скільки інших фахівців не мають шансу хоч на якусь реалізацію, на можливість принести користь людям, країні. Чи, може, та користь і не потрібна країні у нинішній час?

У стані напівневагомості я приблукав під величні липи. Розсівшись на лавочці, як у партері, слухав симфонію. Тисячі бджіл колихали липовий цвіт, а ще більші тисячі висіли в повітрі, тримаючи чергу за тими, що колихають. Медовий запах лип водив мою душу стежками дитинства.

Бджолину симфонію порушив далекий сміх і говір. Вони наростали і з’явились з-за кленів. Спочатку роєм на галявину вилетіли діти, заповнюючи сміхом простір між барвінком і бджолами в кронах дерев. За ними цей простір почав наповнювати весільний гурт. Молодий у модному костюмі з трьома складками штанин над новими черевиками. Молода у фаті і білосніжній сукні, під якою, здається, сховався весь вітер. Свати і свідки, перев’язані рушниками, гості в костюмах і джинсах, без краваток і в краватках, зав’язаних так, як можуть зав’язувати виключно в українських селах… Навколо цього панства, як сокіл, літав фотограф, щось гукаючи в невгамовну юрбу і ловлячи щасливі моменти для фото.

 

Весілля… Душа з крон лип повернулася, щоби стати учасником цього дійства. Радість переповнювала мене.

Весільний гурт зупинився. Поважний пан, перев’язаний навхрест рушниками, цокнув стаканом по пляшці. Тиша настала одночасно з його ритуальним дійством. З натовпу з’явились у витягнутих руках стакани, числом кратним кількості людей у ньому.

- Усім налили? — гукнув сват.

- Усім, усім, усім… — відповів дружній колектив невпопад.

- Хочу побажати: щоб наш Петро з помічника машиніста дослужився до машиніста, а Людмила закінчила в цьому році педучилище і на осінь отримала перший клас у школі райцентру!!!

…Позаду парк і три десятки кілометрів шляху. У синьому небі пара лелек. Вони підіймались вгору, потім знов опускались майже над верхів’ям дерев, кружляючи над гніздом. Батько і мати підняли в перший свій політ дітей, благословляючи на життя…

Історія однієї чарки

На столі стояла чарка. Вік її був ні коротким, ні довгим. Так собі, років за сотню. З усього комплекту, купленого прадідом, вона залишилась одна-єдина. Сестри її загубилися в різні часи й у різних країнах, ніколи не покидаючи своїх господарів — моїх пращурів на хуторі.

Крізь відчинене вікно сонячні промені панували в кімнаті. Тінь від чарки на столі розляглася зеленим розсіяним світлом. Промінчики сонця грали в її скляних сотах. Задивився на смарагдове світло, що лягало прозорим віялом на стіл. У кожному шестикутничку — ціла історія. Уявляв людей, котрі її підіймали, тримали слово і мали думку…

1914 р. Прадід.

Слово: Дай, Боже, рідні нашій здоров’я й достатку. Щоб лихо обходило нас стороною. Діти радували.

Думка: Господи, вбережи від фронту. Дай, Боже, розуму Миколашці зупинити війну. Вже півтора десятка мужиків у село не повернеться, а які господарі були. Господи, вбережи нас.

Доля: Помер у 1932 році.

1916 р. Мировий суддя.

Слово: Хочу підняти чарку за господаря. Хазяїн — чесна людина. Закон шанує, а закон — то понад усе, бо то є дисципліна.

Думка: Щось я промахнувся. Міг би більше взяти. Та вже є як є. Все одно його справа виграшна була. Дякую Богові й за це.

Доля: Загубився на теренах громадянської війни.

1919 р. Більшовик-агітатор.

Слово: Красная армия освободит вас от всякой петлюровской и белогвардейской нечисти. Земля будет принадлежать крестьянам, фабрики и заводы — рабочим. Революция победит во всём мире.

Думка: И я буду одним из руководителей. Я буду из этих малороссов делать людей, буду вести их к коммунизму.

Доля: Зарубаний махновцями при відбиранні провіанту у селян.

1919 р. Григор’євський отаман.

Слово: Хочу, дядьку, підняти чарку у Вашій хаті за всіх нас.  За чесну працю і вільного селянина.

Думка: Чи буде шанс на ту чесну працю? Всі розгризлися, як собаки. Що не хутір — то новий ватажок світового масштабу. Боже, дай розуму… і шансу.

Доля: Загинув у 1941 році під Кривим Рогом.

1929 р. Уповноважений з району.

Слово: Партия и товарищ Сталин поставили задачу: создать крупные коллективные хозяйства на основе крестьянских дворов. Повысить производство сельскохозяйственной продукции на 150%. Коллективизация должна охватить все крестьянские хозяйства. Будет ликвидировано вредное буржуазное влияние частной собственности.  За нашу коммунистическую партию! За товарища Сталина!

Думка: Согнать бы их побыстрее в колхоз, повысят в областное руководство.

Доля: заарештований і відправлений у табори за доносом такого ж уповноваженого. Подальша біографія невідома.

1934 р. Бабуся.

Слово: Слів немає. Ще є сльози.

Думка: ……….

Доля: Працювала на різних роботах, на пенсії прибирала в школі.

1937 р. Голова сільради.

Слово: Партія і товариш Сталін працюють над викриттям ворогів нашої держави. І тим ворогам не зупинити нас на шляху до світлої мети побудови комунізму.

Думка: Господи. Сьогодні з району звістку дали, що завтра Петра й Василя забрати повинні. Треба попередити ввечері, щоби вночі на шахти Донбасу йшли. Там, може, виживуть. Господи, скільки ж ти мені ще часу даєш ходити по Білому Світу?

Доля: засуджений трійкою НКВС до розстрілу.

1941 р. Німецький офіцер.

Слово: Мы есть освободители вас. Власть Великой Германии есть самая справедливая власть. Наша победа близка и неотвратима.

Думка: Неплохо бы было  иметь после победы здешние чернозёмы в своём имении.

Доля: Попав у полон під Корсунню. Працював на будівництві в СРСР як військовополонений до 1950 року. Потім повернувся до Німеччини.

1943 р. Червоноармієць.

Слово: За перемогу.

Думка: Людоньки... Коли ж цей жах скінчиться?...

Доля: Отримав поранення. Повернувся інвалідом. Загубився у повоєнні роки.

1947 р. Кума дідова.

Слово: Господи, упокій душі двох діток моїх. Господи, чи ти є? Господи, якщо ти є, відкрий очі і глянь!…

Думка: що думала, те й говорила.

Доля: Полола рядки в колгоспі за трудодні й копійки. Мала пенсію в 1970-х роках 12 руб. 20 копійок.

1952 р. Колгоспний агроном

Слово: За врожай. За виконання доведеного нам плану.

Думка: Як же сину старшому паспорт взяти, щоб виїхав у місто і хоч трішки долі побачив?...

Доля: Став головою колгоспу.

1956 р. Секретар райкому.

Слово: Центральний комітет партії ухвалив постанову «Про подолання культу особистості та його наслідків», у якій було проаналізовано об'єктивні та суб'єктивні причини виникнення культу Сталіна. Партія викрила…

Думка: Господи, дякую. Господи, дякую. Боже, я ж по лезу ножа ходив. Господи, вижив… що робити, через мої доповідні людей карали, а вони можуть виявитися не ворогами народу… помилявся!

Доля: За віком – перейшов на викладацьку роботу і мав підвищену пенсію.

1964 р. Дід.

Слово: Сину, сину… нащо ти на ту шахту йшов?…

Думка: Господи, забери Ти ту бляху на хаті, що влада дала за сина. Господи, віддай сина меншого…

Доля: Маючи п’ять золотих медалей ВДНГ СРСР, так і не бачив, за винятком кількох років дитинства, гідного життя.

1975 р. Батько.

Слово: За Вас, тату. Ви — наша опора…

Думка: Батьку, тримайтеся.

Доля: Будував соціалізм, не дуже пам’ятаючи про себе. Сіяв і косив пшеницю. Садив дерева – де й скільки було можливостей. Ані релігія, ані партія в ньому не змогли перемогти Дух Степу.

1991 р. Дружина.

Слово: За Україну!

Думка: Думка була щаслива, наївна, світла і добра.

Доля: Жіноча.

2011 р. Брат.

Слово: За наш Рід, що має Честь і Славу. Щоб ми збирались частіше і бачили один одного. Щоб Доля посміхалась і здорові всі були.

Думка: Думка особливих розбіжностей із промовою не мала.

Доля: Яка дісталась.

2014 р. Я.

Слово: Дай, Боже, рідні нашій здоров’я й достатку. Щоб лихо обходило нас стороною. Діти радували.

Думка: Господи, вбережи нас. Дай, Боже, розуму і сил зупинити ворога.

Доля: Рік воював на українсько-російському фронті. Повернувся влітку 2015 року. І оскільки передчасно неможливо заглянути на наступну сторінку життя, то доля поки невідома.

…….

Час спливав, Сонце поволі котилося до небокраю... Зелене світло на скатертині від чарки меншало, і його знову замінила тінь. Закривалася книжка історії однієї чарки.

Речі — живі. Ми просто не вміємо їх слухати. А може, не хочемо?

Зупиніться. Дослухайтесь. Вони заговорять із вами. Вже нароблено помилок нашими пращурами, а їхні речі ще намагаються попередити нас…

… на покутті стояла чарка. Вік її був не коротким і не довгим. Так собі, років за сотню. У чарці була налита горілка, а зверху — покладений житній окраєць.

P.S. 2014 рік дописаний у 2015 році.

Церква тисячі рушників

Стою з піднятою головою. Навколо мене — тисячі рушників. Вони висять на стінах, лежать на лавах, вони скрізь. На них історія тисячоліть. На них вишивали долю тисячі жіночих рук. Водила голка за собою нитку по білому полотну, писала літопис української душі. Тисячі жіночих сердець билися над вишиванням рушників, передаючи їм радість і смуток, турботу і надію, любов…

Я чую це биття. Моє серце починає битися в його ритмі. Душа злітає вгору. Їй вільно й просторо. Я дихаю на повні груди. Я на шляху історії, вистеленому рушниками.

А посеред Моря Зелений Явір

На Явороньку три Синії Птаxи

Три Синії Птаxи та Радоньку радять

Та Радоньку радять як Світ заснувати

Я в круговерті створення білого світу.

Та й пірнули Птаxи в Світові Глибини

Та й винесли Птаxи Жовтий Красен-Камінь

Стало з того каменю та Яснеє Сонце

Та й пірнули Птаxи в Світові Глибини

Та й винесли Птаxи Злоту Павутинку

Стала з Павутинки Ясна Твердь Небесна

 

Я — нитка, котра пронизує кожен рядок історії, пірнаючи під біле полотно на одній сторінці історії і з’являючись на іншій.

Ще пірнули Птаxи у Світа Глибини

Тай винесли Птаxи Золотий Пісочок

Стали із Пісочку Дрібнії Звіздочки

Ще пірнули Птаxи у Світа Глибини

Тай винесли Птаxи та Темного Мулу

Стала з того Мулу Чорная Землиця

Тай зросли на Землі Жито і Пшениця

Жито і Пшениця і всяка Пашниця

Світ, у котрім народилися мої діди і батьки. У котрім явився і я. Чому і для чого? Очевидно, світ являє необхідне для свого існування. І ото моя скромна персона теж знадобилася йому. Можливо, щоб сіяти пшеницю і всяку пашницю. Не знаю…

Моє серце б’ється в тиші церкви тисячі вишитих рушників. Мої долоні лягають на вишиті полотна. Я зігріваюсь теплом жіночих думок, котре живе у їхніх творіннях. Я тут живу від створення світу. І, можливо, на якомусь рушнику буду вишитий одним-єдиним хрестиком кольору стиглої пшениці й житиму у вишиваній системі Всесвіту…

Стою, піднявши голову, читаю на рушниках найсвятіші тексти Книги Життя. Тут — чистилище людської душі. Найчесніша сповідь перед своєю совістю. Її не обманути, від неї не сховатись. Тут не можна стояти з опущеною головою, ховаючи очі долі.

Під стукіт тисячі жіночих сердець я молюся в ритмі биття тисячі жіночих сердець, котрі дають мені силу і любов до життя. Котрі бачать мою душу наскрізь. І я цього не боюсь. Я прошу шляху, бо шлях — то є життя.

Церква тисячі рушників. Із сонечком над дверима...

Кодак

Все в природі повинно мати своє ім’я. Запроектувавши малоповерховий мікрорайон на Київщині, шукали йому назву. Перебрали різні варіанти і зупинилися на назві першого порогу на Дніпрі – Кодак. Назва красива, але треба ж з’ясувати, що вона в собі несе.

Було перебрано всі офіційні та неофіційні версії. Сказати, щоб вони нас переконали, то ні. І тоді згадали, що поважний пан Дніпренко писав книгу про розкуркулених і виселених у далекий Хабаровськ хліборобів із села Любимівка, котре біля порогу.

Світ не без добрих людей. Були знайдені родичі тих українських селян. На запити вони відповіли переконливіше, ніж краєзнавці нашого міста. Відповідь мала наступний зміст: «…Кода – это лента на старом украинском языке. Окончание -ак обозначает действие, то есть делать ленты. Аналогично гоп – гопак, дыво – дывак… В начале порога было много водяной пыли, которая образовывала радуги… У меня жив ещё в Иларионово троюродный брат Иван 1909 года рождения, кличут его Гамаюн. Найти просто: он вяжет веники… Он у нас был в 1988 году. В прошлом году было письмо от него. Передайте ему привет. С уважением, Мария Божко 1924 г. рождения».

Отака вичерпна відповідь прийшла від шановної Марії Харитонівни Божко (за дівочим прізвищем), в минулому – вчительки молодших класів із далекого Хабаровська.

Знайшов я діда Івана. Він сидів серед розкладених віників на ринку. Високий і сутулуватий, життя, видно, на плечах довелося поносити. Очі глибокі, ніс картоплиною, кучерів не залишилось.

- Доброго дня, діду.

- Ти хто?

- З сусіднього села хлопець.

- Тоді здравствуй.

- Сестра Марія з Хабаровська вітання передавала.

- Ти там був?

- Ні, листувався.

- А. Що говорить?

- Говорить, що стара вже, бачити гірше стала. Діти радують. Внуків семеро. Правнуків четверо.

- Яка вона стара. На 15 років менша за мене. Дякую тобі.

- Діду, то ще не все.

- А що?

- Казала вона, що ви про поріг Кодак знаєте.

- Нащо тобі?

- У вас є внуки?

- Є.

- От і мене колись будуть. Запитають про поріг, а я не знаю.

- Тоді питай.

Сів поряд із дідом на лавку і почав подорож у ті далекі часи його молодості.

- Кодак — то стрічка?

- Так.

- До ДніпроГЕСу Дніпро пам’ятаєте?

- Аякже!

- Ви на поріг ходили?

- Ходив. Перед порогом був хутір. Там у мене дівка Галька жила.

- Діду, давайте не про Гальку, а про поріг.

- Підожди, нікуди твій поріг не дінеться. Така дівчина… Коса. Талія. Нижче талії.

- Вище талії?

- Вище талії теж усе гаразд.

- Ну все, діду, Гальку я вже уявляю, давайте про поріг.

- Давай, питай.

- А що за стрічки робив Кодак?

- Перша лава розбивала воду в пил, і стояло багато веселок над порогом. Коли стояти так, щоб сонце було за спиною, і дивитися на поріг, то людина, яка йде по камінню, як Бог, уся в сяйві.

Я на мить уявив таку красу і шум порогів, лоцманів на сплаві в тих веселках і дітей на березі.

- Самі, діду, ходили через поріг?

- Ну а як же! Коли води влітку мало було, то ходив.

- Точно ходили?

- Та ходив. У мене в Кам’янці люб’язна Євка жила.

- О, діду… Давайте тепер про Євку розкажіть.

- Євка… Євка то…

Тут діда треба було зупиняти, бо його спогади переходили в міфологізацію його парубоцьких можливостей.

- Діду Іване, давайте повернемося до історії.

- Та куди твоя історія дінеться! Слухай, ото я ще на гармошці грав…

- Діду, куди нам до Вас. Тоді продукти кращі були і вода чистіша. І глина була не така, як зараз.

- Та… Хіба зараз глина? От раніше глина була…

- Діду, гальмуйте.

А дід усе розповідав, і я його вже не зупиняв.

Можна було б на цьому закінчити нарис про назву порога, та випадково відбулася ще одна зустріч. У розмовах із місцевими старожилами виявилося, що та баба Галя з хутора ще жива і мешкає поруч – у селі Чаплі біля Придніпровська.

Не відкладаючи справу вивчення питання, зустрівся з бабусею. Сухувата, висока, розсудлива, з повільною мовою. Вона підтвердила вище написані факти про поріг, лиш доповнивши епізодами зі свого дитинства та розповіддю про війну. Наостанок я вирішив запитати, чи не пам’ятає вона діда Івана.

- Бабо Галю, а чи не пам’ятаєте ви діда Івана, що Гамаюном кличуть?

- Він з Любимівки чи з Чаплів?

- З Любимівки. Говорив, що такий справний парубок був. На гармошці грав, чоботи дорогі мав, червона сорочка була.

- Іван? Іван?

- Говорив, що Вам підсвистував.

- Ванька! Той, що біля церкви в Любимівці жив?

- Напевно.

- Бреше. Годину стояла, він так і не обійняв.

Я втратив мову і не міг усвідомити сказане. Минуло сім десятків років. Нині в цих людей по дев’ять десятків за плечима… І баба Галя пам’ятає, що не обійняв. Життя, життя… Яке ти цікаве.

Писано в 2011 році про події 1995 року.

Писано в 2011 році про події 1995 року.