Степовики

    

Наддніпрянщина. Дітлахи в ній — як місцеві вітри в цих степах. Їхні думки мають непередбачувану логіку. Їхні мрії одночасно чисті й наївні, а нерозуміння того, що навколо них те, про що мріють у великих містах, викликає посмішку. Підсмажені на сонці, обвітрені, розмірені як течія степових річок і запальні як літня гроза. Чотири зустрічі зі степовиками.

Новгородка

Шлях у степу. Їду, підіймаючись на пагорби й скочуючись з них, одним словом, по хвилях степу і серед хвиль, що біжать ланами стиглої пшениці. Позаду Кривий Ріг, попереду Кропивницький. Щоб перепочити, звернув до Веселих Боковеньок. Блукав алеями тінистого парку, розглядав з містка фото хмар у воді, рушив далі.

На шляху — Новгородка. Зупинився придбати щось для чищення черевиків. Типовий ринок у невеликому райцентрі — прилавки, неспішний люд, видно, що люди знаються між собою. У пошуках потрібного товару зустрів двох хлопців, років десяти й дванадцяти. Симпатичні підлітки смакували хот-доги. Сказати, що хот-доги були великі, — то нічого не сказати. Все було дуже по-багатому, інгредієнти потопали в кетчупі поміж рум’яними, злегка підсмаженими частинами булки. Одним словом, цей різновид хот-дога можна назвати «райцентрівським». Після вітання і їхньої відповіді на моє запитання про місце продажу потрібного товару я не втримався і продовжив бесіду.

- Хлопці, а звідки ви?

- Ми з Митрофанівки, а тут допомагаємо батькові продавати кабана.

Хлопці пішли далі, а я стояв у роздумах над продажем кабана і купівлею хот-дога… Сам такий був.

Тепер, коли бачу кіоск з вивіскою «Хот-дог», то згадую себе, хлопців і уявляю їхнього митрофанівського кабана.

 

Мандриківка

 

По берегах Дніпра що не село, то сторінка, а то і дві в історії України. Мандриківка — одна назва говорить про серйозність цього населеного пункту і панства, котре в ньому мешкає. Мав бесіду з молодим чоловіком із вищеназваного поселення, заснованого в незапам’ятні часи. Бесіда була настільки серйозна, наскільки вона могла бути між двома людьми з різницею у віці в чотири десятиріччя. Модерновий пан із комп'ютером у сумці через плече закінчував рахувати перший десяток років. Повний планів на першу половину другого десятиліття, він із цікавістю розглядав мене як людину з минулого століття.

- Максиме, а ти знаєш, яке село нижче по Дніпру за Мандриківкою?

- Лоц-Кам'янка.

- Чув, що там раніше лоцмани жили.

- Так. Вони за Південним мостом тримали відділення «Нової пошти» і возили плотами посилки в Запоріжжя.

- …?!

В принципі, правильно. Додати особливо нічого. Видно, що пан Максим володіє темою.

   Татарка

Я зустрів у Татарці реальних велолюбителів. Це не якісь «міські велосипедисти» у фірмових майках і штанцях, модернових шоломах і рукавичках. Це серйозне велопанство в подряпинах і синцях, один взагалі — із забинтованою по лікоть рукою. Це велопанство може толокою завернути череду корів, наздогнати автокрамницю з морозивом і мотнутись увечері на танці до сусіднього села, підвезти на рамі дівчину...

Проводжав їх поглядом. Вони мчали дорогою дитинства і десь зникли за греблею невеликого ставка. Я ж одягнув шолом і велорукавички, поправив окуляри, сів на свій модерновий сучасний ровер і поїхав до міста.

   Стара Огрінь

 

Переді мною стояв реальний олігарх пан Андрій зі Старої Огріні. Він мав за спиною два класи і рюкзачок. У рюкзачку були його активи: магніт, збільшувальна лінза, ліхтарик, дзвінок до велосипеда, набір гачків і поплавців... найнеобхідніші інструменти, якими можна було щось від чогось відкрутити. Його життєрадісний погляд давав зрозуміти, що до кінця канікул у нього ціла вічність для добрих справ і пригод.

- Андрію, ти багата людина.

- В мене ще дві верші в Шиянці та дідів човен на городі біля берега.

- Нема слів… Давай я тебе пригощу морозивом.

- Дякую. У мене є кошти на два морозива.

Переді мною стояв реальний олігарх. Нехай він ще не довчив грамоту і про нього ще не писала районна газета, але за цим точно справа не стане. Його вік був позначений цифрою «вісім». Його активи оцінюються дорожче за мільярди у панів, котрим вже ніколи не позначити однією цифрою «вісім» свій вік.

 

Степ. Він скрізь. Навколо вас, у вашій душі, і ви в нім.

 

Віхола

Віхола… Посеред ночі й степу у вікні старої хатини на краю села – єдиний вогник. Він намагається своїм теплом зігріти світ. Щосили кидає жовте світло на кущі бузку, отримуючи натомість тисячі морозяних сніжинок. Вітер грається скрипом згаслого ліхтаря на стовпі. Електричні дроти, мов струни контрабаса, затягують стогін, підспівуючи вовчому виттю заметілі. Жодного живого звуку, тільки фуга ночі у степу у виконанні вітру. Віхола…

По той бік віконця, за столом, сидить чоловік середніх років. За його спиною у плитці потріскують дрова. Відкинувшись на спинку крісла, він читає папери, щоб зимового вечора зігріти свою душу. Це – звіти учнів лісової школи. Вже читане перечитує, аби поспілкуватися з дітьми. На аркушах зі шкільних зошитів – весняно-літні спостереження за народними прикметами. Щось почули від дорослих, а щось догледіли самі. А то вже – знання. І знання ті робитимуть із них людей. За вікном у чоловіка на три голоси лунає зимова ніч.

Це було моє вікно і мої учні.

Звіт Павла Андрійовича Поляченка, 12 років. На аркуші в косу лінійку, із зошита часів молодшої школи. Батьки його мають три корови. Господар. Що ж пише: “…птахи на деревах облаштовують гнізда з північного боку – то літо буде жарке…” – це у діда свого розпитав, молодець! – “…птахи сидять грудьми до напрямку завтрашнього вітру” – а це й сам міг помітити. Не чув цієї прикмети, треба перевірити. “Коники в полі стрекочуть – на посуху”. Чудовий хлопець. Пасе череду влітку. На травах знається, як знахар. Його минулого року страшна гроза застала на пасовищі. Неподалік випасалась череда сусіднього села, змішалися корови… Ділили села тоді череду навпіл, поки своїх корів порозбирали. Було, що і відбивалась корівка від череди, тоді зазнавав він кепкувань від односельців... Така вже доля пастуха. Було і злетів, і падінь у його професійній діяльності... Щосуботи із дідом возить молоко, сир, сметану до міста. Продають у дворі одного з мікрорайонів.

Петро Іванович Руденко, 9 років. Авторитет. Наймолодший. Фахівець із домашньої птиці. “У баби Наташки старий пес на суху погоду гавкає, а на сиру – кашляє”. Ну, це, однозначно, докторська дисертація! Після цього зізнання половина села по бабиній собаці погоду вгадувати стала. Скільки ж років собаці? Його бабці віддали з контори, коли колгосп розпався. Ну, так, років п’ятнадцять, чого б йому й не кашляти на сиру погоду?...

Вітер жбурляв сніжинки у вікно. Віхола вкрала усе: місяць, зорі, небо… Здавалося, що будинок летить у її круговерті через нескінченний простір під супровід троїстих музик. Завивав вітер, гули дроти, поскрипував ліхтар. Світло від настільної лампи заливало шкільні аркуші.

Катерина Семенівна Кравець, 14 років. Яка розумна дівчинка! Мамі в шкільній їдальні допомагає. Посуд миє, прибирає. Що ж вона пише? – “Зозуля частіше починає кувати на теплу погоду. Птахи змінюють свій спів перед зміною погоди”. Ну, кому ж не знати, як птахи співають! Десь, видно, з парубком над річкою сидить і слухає. В неї – відчуття на джерела. До десятка викопали за її спостереженнями. Знайде, де мати-й-мачуха, осока, кропива ростуть, відстежить, чи над ними стовпом в’ються комарі… Спостерігає на випасі, де у спеку любить собака пастуха лягати на відпочинок. Позакопує у тих місцях цеглини, а через день-два повитягує й дивиться, як вони вологу набирають. Потім копаємо, де цеглина всотала вологу. Катерина Семенівна – розумна дівчина, комусь добра господиня попадеться.

Спостереження Максима Дмитровича Третяка. Цьому знатному рибалці 13 років. “…Коли риба вискакує з води і ловить комах, а чайки падають на воду і ловлять рибу, то буде дощ…” – є таке на воді явище. Здається, що всі Максимові пращури від створення світу жили тут, на березі Дніпра. Цієї весни туман упав на Дніпро, і течія його знесла аж до островів. То додому малого доставила баржа, що йшла вгору по Дніпру.

О, а це бортник – Артем Григорович Микитенко, 12 років. Він повинен перевершити мене. Що пише? “…Бджоли різко повертаються до вулика перед дощем. Чим сильніше прополюсують щілини у вулику бджоли – тим суворіша буде зима…” Професіонал. Я йому розповів, що рій, злітаючи з пасіки, недалеко біля неї посидівши на дереві, летить у східному напрямку кілометрів два-три і падає у привабливому для себе місці на дерево. Тепер він вивчає дислокацію пасік і розвішує ящики зі старим воском. Роїв ловить уже більше, ніж я в дитинстві.

Аркуш за аркушем я перечитував звіти спостережень. Перед очима поставали постаті їхніх авторів. Неперевершені особистості! Трударі й бешкетники, котрі саджають дерева і копають джерела, роблять годівниці й майструють шпаківні. Одним словом, роблять те, що й у кожній лісовій школі – вчаться бути гідними людьми, щоби змінювати світ на краще.

Віхола… Намагалася посеред ночі засипати снігом те єдине віконце зі світлом. Але їй не вдасться цього зробити. Бо з віконця, на променях світла, – тепло дитячих душ. І воно розтопить віхолу.

Рибалки

Літня пора, шкільні канікули, час для допомоги батькам по господарству, підробітку в колгоспі, ну і в проміжках — для шкоди, без якої в дитячому віці прожити неможливо.

От і цього разу, отримавши лайку від сторожа, а потім прочухана від батьків за відвідування черешень у колгоспному саду, сидів я з товаришем на березі ставка, кидав у воду камінці та перебирав, якими будуть увечері покарання за сьогоднішню шкоду. Оскільки в нашому віці в куток вже не ставлять, то скоріш за все обійдемося подвійними трудовими нормами та виховною роботою, і можливо, як потрапимо матерям під гарячу руку — ще й мокрою ганчіркою. Отак, у дитячих мріях про вечір, передбачаючи його не дуже радісні перспективи, сиділи з Віктором спекотної червневої днини на березі водоймища.

Водоймищем його назвати було важко, більше підходила б назва «болотище». Після засушливої весни в ньому висихала остання вода, накопичена зимою. Цей ставок був одним із трьох, що були в селі, найменшим, і не кожного року в ньому трималася вода повний сезон. Зручно вмостившись на станині водяного насоса, розглядували ми свійських качок та гусей в очереті, ластівок, які над водою ловили комах, і тут раптом я побачив сірий плавник великої риби, яка повільно плавала посередині ставу.

- Вікторе, дивись, риба плаває, плавники видно!

- Та тут же глибини сантиметрів двадцять від сили!

- А яка тут може риба бути?

- Дядько минулого року ловив на вудочку біля очеретів коропа та карася.

- Давай мерщій за підсаками!

Щосили бігли берегом, а далі стежкою через город до Вікторового дядька. Вбігши в двір, ледь віддихаючись, почали розмову:

- Дядько Микола, дайте нам підсаки, метеликів половити.

- А чим це вони вам так дошкулять стали?

- Та в школі дали завдання, щоб за літо наловили різних метеликів та засушили їх...

Почухавши потилицю, підозрюючи обман, дядько витягнув із комори два старі підсаки. Декілька разів повторив застереження, щоб повернули цілі, і все-таки дав, до кінця не розуміючи, навіщо вони нам.

Ми бігли до ставка не стежкою, а понад картоплею, цибулею і нещодавно висадженою розсадою.

Берег. Відро для риби лишили на ньому, а самі пішли у воду, де глибина разом з мулом сягала колін. Повільно переставляючи ноги, рухалися, аж раптом блиснула спина великої риби. Я махнув підсаком, щоб накрити її, – мимо, Віктор повторив ті ж рухи і знову мимо. Нам здавалося, що наші дитячі серця чути на березі. Знову злякали рибу і я, і Віктор, і знову невдача. Та все ж приловчилися користуватися підсаком на випередження рибини, перехитрили її.

Перший улов – короп кілограмів зо два. Я його тримав, а серце так калатало, що короп, можливо, лякався не мене, а того, як воно стукало від радості.

Вдача посміхнулася і Віктору, і мені, вже зловили по декілька коропів, всі як на підбір, одного розміру, радість безмежна, відро майже повне. Вже почали радитися, кому бігти за другим відром, та з верб на березі почули хриплий голос діда Максима:

- А що, хлопці, ви ловите?

Оце тобі! Конкурентів ми тут ніяк не чекали, і поява діда, м’яко кажучи, ніякої радості у нас не викликала.

- Та то, діду, наша качка до чужого стада прибилася, ото хочемо повернути її додому.

- Ага...

Дід недоговорив і закашлявся, хотів ще щось сказати, та лише замахав руками. Я в цей час угледів рибину, що пропливала повз, і відпрацьованим за годину рухом підсака майстерно витяг коропа. На березі, після паузи, обізвався дід Максим:

- Яка качка? Це ж короп!

І швидко, майже пробіжкою, помчав додому. За пів години ми були розсекречені, і вже все чоловіче населення кутка махало підсаками, пересуваючись по ставку. Люди все підтягувалися: хто біг навпростець, хто на мотоциклі, хто навіть машиною, з крайнього двору несли для улову ночви через город. Поки чутка дійшла до окраїн села, то вже була дуже перебільшена стосовно кількості та величини риби, яку виловлювали на водоймі. Біг і Вікторів дядько через город, але вже не над городиною, як ми, а безпосередньо по ній, важко гупаючи рибальськими чоботами по грядках. За спиною в нього тільки чути було крик його жінки:

- Ой, мої помідори, ой, моя капусточка, ой, мої огірочки!.. Щоб твоя риба повиздихала!

А дядько біг і лаяв нас за те, що не сказали, навіщо підсаки брали, і за те, що він, перший рибалка на селі, спізнився на такі лови!

За годину в ставку було більше людей, ніж риби, носилися односельці по водоймі, і нам там місця вже не було. Ми ж, ще піймавши по рибині, нічого більше і не зловили. „Добре, що хоч не затоптали”, - думали ми, спостерігаючи з берега за подіями на ставку.

Вже не згадували про черешні і сторожа, поверталися додому як рибалки-герої. Входячи до двору, я гордо промовив:

- Мамо, чистіть рибу, тут усім нам вистачить! - і нахилив відро для оглядин улову.

Мама, як побачила рибу, враз забула про мій вранішній похід до колгоспного саду, про мокру ганчірку, яка майже завжди висіла для мого виховання на шворці для білизни, і, не вірячи своїм очам, почала витягувати рибу з відра. Важив та розглядав рибу батько, сусід прийшов подивитися, хвалили мене. В нашому роду взагалі не було рибалок, ні дід, ні батько, а тут красні коропи по пару кілограмів кожний — я їх піймав. Гордо поглядав я збоку на все і мріяв уже про нові рибалки та снасті.

Жарили рибу, з голів юшку варили не тільки ми — в той день у селі був рибний вечір.

Тої днини односельці такий жах навели на водоймі, що ввечері жаби або повтікали, або перелякані сиділи по очеретах, не подаючи голосу. Наступного дня ще окремі рибалки бродили по ставку в надії щось піймати, та вдача їх обминала, бо напередодні піймали все, що рухалось, а що не піймали — затоптали.

Минуло з місяць, стихли розмови про улови, висох ставок, де-не-де ще блищали невеличкі калюжі. Вже на висохлу водойму ніхто не звертав уваги. В колгоспі кипіли жнива на ланах, я ж з однокласниками допомагав з ремонтом класу.

Якось стала забуватися вже й та рибалка, та, переглядаючи новий підручник із зоології, зацікавився розділом про риб. Розглядав їхню будову і читав, де живуть. Внизу сторінок були “цікавинки” про життя у водоймах. І тут вичитав, що карасі, коли пересихає водойма, зариваються в мул і можуть чекати деякий час, поки знову з’явиться у водоймі вода. „Карасі, їх же не було? Були коропи, різна дрібнота та жаби, а їх не було!”, — миттєво спалахнула думка. „Віктор же говорив, що дядько їх ловив...”.

Не марнуючи багато часу, тут же поділився своїми знаннями про життя карасів з Віктором. План лову узгодили майже миттєво, і за деякий час на березі стояло два відра, а ми акуратно, як шкільну ділянку, почали перекопувати днище ставка. Копали глибоко, на повний штик, та вдача відверталася. Аж ось після перекопування першої сотки днища водойми товаришу поталанило. Дійсно, карась грамів на триста, а може, й трішечки більше. Знову застукали серця, з подвійною енергією взялися за лопати. З натхненням і спортивним азартом нумо копати. Карась, ще карась, грамів по двісті-триста.

І знов, як грім серед чистого неба, цей голос з верб діда Максима:

- А що то, хлопці, ви копаєте, чи садити що будете?

Дід своїм запитанням поставив нас у безвихідне становище.

- Діду, книжок начитались і скарби тепер шукаємо, може, змило що з панського маєтку та до цього ставу принесло водою.

- Я пам’ятаю, як після війни....

Радісним криком Віктор перервав розповідь діда:

- Юро, я ще одного карася викопав, подивись!

Ми вже бачили тільки, як швидко віддалялась спина діда Максима в напрямку свого будинку.

Другого разу село зібралось вдвічі швидше до пересохлої водойми. Жваво ділили ділянки для перекопування, навіть лаялися, як на городній межі. Нам знову вже не вистачало місця, і сиділи ми на березі зі своїми п’ятьма карасями на двох, поглядали на події, які відбувались.

Учасники цього дійства поділились на дві частини: спостерігачі — переважно жінки та діти на греблі, і копачі — переважно чоловіки та підлітки з лопатами на дні висохлого ставка. Місце водоймища перетворювалось на дуже якісно скопаний город. На улов комусь везло, комусь ні, зате видовище копання було незабутнє. Внизу копали, на греблі коментували і підтримували копачів-рибалок:

- Іване, глибше копай!

- Васю, на твою ділянку Тиміш заліз!

- Стьопо, відпусти карасика, нехай підросте!

- Арсене, поглянь, твій карась поплив до Миколи!

Марно агроном господарства, поважна людина, бігав, прикульгуючи на хвору ногу по греблі, і просив повернутися механізаторів та різноробочих до колгоспних справ. Всі були захоплені азартом незвичайної рибалки, копаючи швидко і глибоко. А окремі крики про вдачу лише підганяли усіх до ще більшої наполегливості.

Отак в історії села, завдяки моїм пізнанням про життя карасів, був перекопаний ставок. Того вечора, у зв’язку з невеликим уловом, вже не жарила мама рибу, а тільки варила юшку, яку ми дружно їли всією сім’єю під абрикосою, згадуючи події дня на ставку і намагаючись не зважати на її болотний присмак.