МакДональдс

Сільська дитина, потрапляючи в місто, стає тихою, спокійною і слухняною. На теренах рідного села вона все знає, а в місті — ні. Все для неї велике, незнайоме, вона тримається за старшого, як курча за квочкою. Виїзд за межі рідного поселення — подія неординарна. Зважаючи на перелічені характеристики, екскурсійні агенції полюбляли працювати із сільськими школами.

До Умані, Полтави, Запоріжжя бігли екскурсійні автобуси. Ну і, звісно, до рідного Дніпропетровська — із сіл області. Є що подивитися в нашому місті: музеї, театри, планетарій, історичні місця, цирк, старі та нові будівлі. Про одну з таких поїздок учнів Дібрівської середньої школи до обласного центру написано це оповідання.

Грудневого дня, переглянувши в планетарії копію сільського нічного неба, блукали екскурсанти довкола палацу студентів у парку Шевченка. Екскурсовод розповідала про велич царських персон та їхнього оточення у розв’язанні питань щодо заснування міста на Дніпрі.

Ті учні, котрі вчилися з великими труднощами, поєднували зміст словосполучень екскурсовода: милостива государиня і кріпосне право, святіша персона і небачена повія, визволительниця краю і знищення Запорізької Січі. Дочекавшись закінчення розповіді, дітлахи приступили до обов’язкової протокольної процедури в парку ім. Шевченка — фотографування на скульптурі лева.

Наступав обід. У плані поїздки були відвідини ресторації «Макдональдс». Це іноземне слово манило своєю таємністю, невідомими заморськими стравами. І взагалі було цікаво.

Нарешті екскурсійний автобус прибув до невідомого «Макдональдзу». Після, як нам здавалося, радянської одноманітності у сфері громадського харчування, у першій половині 90-х років минулого століття почали з’являтися, як гриби після дощу, ресторації різного ґатунку. Їхні назви збуджували населення своєю неординарністю і таємним змістом. На зміну звичайним назвам на зразок «Хвиля», «Берізка», «Лісова галявина», «Левада», «Марічка» прийшли нові: «Елен», «Дієго», «Чікаго», «Фудзіяма». У них подавали старі й нові страви: щось було гірше, щось краще. А багато що просто перейменували: поганий м’ясний пиріг, схожий на гербарій, — піца, смажена соломкою картопля стала картоплею фрі, шматок піджареного м’яса — стейком. Взагалі для любителів модних слів, а не кухні, — це неабияке задоволення.

Поява «Макдональдсу» в Дніпропетровську була подією феєричною, як і, чесно кажучи, на всьому пострадянському просторі. Місяць до нього стояла черга, як у передсвятковий день до залізничних кас. Потім інтерес підупав, зосталися тільки стійкі шанувальники. І вже після тієї великої першої хвилі цікавих потягнулися до заморської ресторації робити виторг екскурсійні автобуси з периферії.

Отак і наш автобус підкотив до невідомого майже всім дітям закладу громадського харчування. Після короткого огляду краси будівлі та благоустрою території наш зголоднілий колектив рушив до приміщення.

Швидко вишикувались діти, вітаючись із чемним працівником ресторації.

- Доброго дня.

- Доброго, а звідкіля ви?

- З Діброви.

- Це де?

- На Дніпрі.

Проходили екскурсанти в зал, минаючи працівника, що роздумував над питанням, де саме на Дніпрі ота Діброва. Звиклі триматися на чужій території табором, діти зайняли столи в дальнім кутку залу. Склали речі й вишикувалися до кас. У вишикуваному строю, з піднятими до цінників головами, діти завмерли, вивчаючи цифри. З протилежного боку, з-за прилавків, на них дивилися працівники цього закладу. Така пауза тривала більше хвилини. Порушив її один із касирів.

- Що будемо замовляти?

У відповідь — тиша. А ще за півхвилини розпочався діалог між дітьми.

- Сашку, що таке гамбургер?

- То дві булочки по десять копійок, а між ними шматочок дуже маленької поганої котлетки.

- А чому він тоді коштує, як відро пшениці?

- Не знаю.

- Оксанко, а що таке…

І та розмова набувала все більшого негативу до кухні цього закладу. Підсилювався він пропорційно поширенню запаху пересмаженої олії.

Скінчилося все несподівано для працівників ресторації. Закінчивши вивчати астрономічні цифри цін, дітлахи з такою ж швидкістю, як і йшли до прилавка, розвернулися і рушили, немов за командою, до зайнятих ними столів. Розмістилися і почали витягувати свої домашні харчі. Ну яка мама відпустить із села в далеку дорогу дитину, не давши простих сільських наїдків? Того дня нехитра сільська їжа була представлена в такому асортименті: борщики на свинині й курятині, супи з домашньою локшиною та фрикадельками, котлетки різних видів, відбивні, печеня, тушкована картопелька, пельмені, вареники з картоплею і печінкою, сиром, сальце копчене й не копчене, ковбаса домашня, сметана і ряжанка… Довго розписувати не буду. Скажу тільки, що в інших відвідувачів цієї ресторації апетит пропав відразу. Нещасний гамбургер не міг змагатися ні за смаковими якостями, ні за видовими з бройлером Павлика, а картопля фрі — з Оленчиною тушкованою картоплею.

Відвідувачі покидали заклад один за одним, так і не замовивши або не доївши замовлене. У кутку сумно сидів персонал ресторації, дивлячись на таке нестандартне дійство в залі.

Треба віддати належне керівництву: їхні нерви витримали до закінчення обіду. Далі їхній директор розмовляв із керівником екскурсії. На прощання побажав щасливо провести час, що залишився в місті, і без пригод повернутися додому.

В автобусі всі зрозуміли, чому їх так наполегливо попросили залишки продуктів викинути в окремий контейнер. Його двоє працівників волокли за територію закладу. Вчителі, дивлячись на це дійство, допитували екскурсовода:

- Ну, що вони сказали?

- Що сказали?

- Так, що?

- А сказали, щоб сільських дітей до їхнього закладу більше не возили. Мало того, що нічого не купують, так ще й проводять диверсії проти закладу.

Далі в культурній програмі був цирк. На повні шлунки він виглядав весело і цікаво. Поверталися, сповнені вражень, вже потемки до рідного села.

Пройшло вже з десяток років після першого відвідування МакДональдза. Та інколи, глянувши на нього, згадую ту подію і посміхаюся.

Рибалки

Літня пора, шкільні канікули, час для допомоги батькам по господарству, підробітку в колгоспі, ну і в проміжках — для шкоди, без якої в дитячому віці прожити неможливо.

От і цього разу, отримавши лайку від сторожа, а потім прочухана від батьків за відвідування черешень у колгоспному саду, сидів я з товаришем на березі ставка, кидав у воду камінці та перебирав, якими будуть увечері покарання за сьогоднішню шкоду. Оскільки в нашому віці в куток вже не ставлять, то скоріш за все обійдемося подвійними трудовими нормами та виховною роботою, і можливо, як потрапимо матерям під гарячу руку — ще й мокрою ганчіркою. Отак, у дитячих мріях про вечір, передбачаючи його не дуже радісні перспективи, сиділи з Віктором спекотної червневої днини на березі водоймища.

Водоймищем його назвати було важко, більше підходила б назва «болотище». Після засушливої весни в ньому висихала остання вода, накопичена зимою. Цей ставок був одним із трьох, що були в селі, найменшим, і не кожного року в ньому трималася вода повний сезон. Зручно вмостившись на станині водяного насоса, розглядували ми свійських качок та гусей в очереті, ластівок, які над водою ловили комах, і тут раптом я побачив сірий плавник великої риби, яка повільно плавала посередині ставу.

- Вікторе, дивись, риба плаває, плавники видно!

- Та тут же глибини сантиметрів двадцять від сили!

- А яка тут може риба бути?

- Дядько минулого року ловив на вудочку біля очеретів коропа та карася.

- Давай мерщій за підсаками!

Щосили бігли берегом, а далі стежкою через город до Вікторового дядька. Вбігши в двір, ледь віддихаючись, почали розмову:

- Дядько Микола, дайте нам підсаки, метеликів половити.

- А чим це вони вам так дошкулять стали?

- Та в школі дали завдання, щоб за літо наловили різних метеликів та засушили їх...

Почухавши потилицю, підозрюючи обман, дядько витягнув із комори два старі підсаки. Декілька разів повторив застереження, щоб повернули цілі, і все-таки дав, до кінця не розуміючи, навіщо вони нам.

Ми бігли до ставка не стежкою, а понад картоплею, цибулею і нещодавно висадженою розсадою.

Берег. Відро для риби лишили на ньому, а самі пішли у воду, де глибина разом з мулом сягала колін. Повільно переставляючи ноги, рухалися, аж раптом блиснула спина великої риби. Я махнув підсаком, щоб накрити її, – мимо, Віктор повторив ті ж рухи і знову мимо. Нам здавалося, що наші дитячі серця чути на березі. Знову злякали рибу і я, і Віктор, і знову невдача. Та все ж приловчилися користуватися підсаком на випередження рибини, перехитрили її.

Перший улов – короп кілограмів зо два. Я його тримав, а серце так калатало, що короп, можливо, лякався не мене, а того, як воно стукало від радості.

Вдача посміхнулася і Віктору, і мені, вже зловили по декілька коропів, всі як на підбір, одного розміру, радість безмежна, відро майже повне. Вже почали радитися, кому бігти за другим відром, та з верб на березі почули хриплий голос діда Максима:

- А що, хлопці, ви ловите?

Оце тобі! Конкурентів ми тут ніяк не чекали, і поява діда, м’яко кажучи, ніякої радості у нас не викликала.

- Та то, діду, наша качка до чужого стада прибилася, ото хочемо повернути її додому.

- Ага...

Дід недоговорив і закашлявся, хотів ще щось сказати, та лише замахав руками. Я в цей час угледів рибину, що пропливала повз, і відпрацьованим за годину рухом підсака майстерно витяг коропа. На березі, після паузи, обізвався дід Максим:

- Яка качка? Це ж короп!

І швидко, майже пробіжкою, помчав додому. За пів години ми були розсекречені, і вже все чоловіче населення кутка махало підсаками, пересуваючись по ставку. Люди все підтягувалися: хто біг навпростець, хто на мотоциклі, хто навіть машиною, з крайнього двору несли для улову ночви через город. Поки чутка дійшла до окраїн села, то вже була дуже перебільшена стосовно кількості та величини риби, яку виловлювали на водоймі. Біг і Вікторів дядько через город, але вже не над городиною, як ми, а безпосередньо по ній, важко гупаючи рибальськими чоботами по грядках. За спиною в нього тільки чути було крик його жінки:

- Ой, мої помідори, ой, моя капусточка, ой, мої огірочки!.. Щоб твоя риба повиздихала!

А дядько біг і лаяв нас за те, що не сказали, навіщо підсаки брали, і за те, що він, перший рибалка на селі, спізнився на такі лови!

За годину в ставку було більше людей, ніж риби, носилися односельці по водоймі, і нам там місця вже не було. Ми ж, ще піймавши по рибині, нічого більше і не зловили. „Добре, що хоч не затоптали”, - думали ми, спостерігаючи з берега за подіями на ставку.

Вже не згадували про черешні і сторожа, поверталися додому як рибалки-герої. Входячи до двору, я гордо промовив:

- Мамо, чистіть рибу, тут усім нам вистачить! - і нахилив відро для оглядин улову.

Мама, як побачила рибу, враз забула про мій вранішній похід до колгоспного саду, про мокру ганчірку, яка майже завжди висіла для мого виховання на шворці для білизни, і, не вірячи своїм очам, почала витягувати рибу з відра. Важив та розглядав рибу батько, сусід прийшов подивитися, хвалили мене. В нашому роду взагалі не було рибалок, ні дід, ні батько, а тут красні коропи по пару кілограмів кожний — я їх піймав. Гордо поглядав я збоку на все і мріяв уже про нові рибалки та снасті.

Жарили рибу, з голів юшку варили не тільки ми — в той день у селі був рибний вечір.

Тої днини односельці такий жах навели на водоймі, що ввечері жаби або повтікали, або перелякані сиділи по очеретах, не подаючи голосу. Наступного дня ще окремі рибалки бродили по ставку в надії щось піймати, та вдача їх обминала, бо напередодні піймали все, що рухалось, а що не піймали — затоптали.

Минуло з місяць, стихли розмови про улови, висох ставок, де-не-де ще блищали невеличкі калюжі. Вже на висохлу водойму ніхто не звертав уваги. В колгоспі кипіли жнива на ланах, я ж з однокласниками допомагав з ремонтом класу.

Якось стала забуватися вже й та рибалка, та, переглядаючи новий підручник із зоології, зацікавився розділом про риб. Розглядав їхню будову і читав, де живуть. Внизу сторінок були “цікавинки” про життя у водоймах. І тут вичитав, що карасі, коли пересихає водойма, зариваються в мул і можуть чекати деякий час, поки знову з’явиться у водоймі вода. „Карасі, їх же не було? Були коропи, різна дрібнота та жаби, а їх не було!”, — миттєво спалахнула думка. „Віктор же говорив, що дядько їх ловив...”.

Не марнуючи багато часу, тут же поділився своїми знаннями про життя карасів з Віктором. План лову узгодили майже миттєво, і за деякий час на березі стояло два відра, а ми акуратно, як шкільну ділянку, почали перекопувати днище ставка. Копали глибоко, на повний штик, та вдача відверталася. Аж ось після перекопування першої сотки днища водойми товаришу поталанило. Дійсно, карась грамів на триста, а може, й трішечки більше. Знову застукали серця, з подвійною енергією взялися за лопати. З натхненням і спортивним азартом нумо копати. Карась, ще карась, грамів по двісті-триста.

І знов, як грім серед чистого неба, цей голос з верб діда Максима:

- А що то, хлопці, ви копаєте, чи садити що будете?

Дід своїм запитанням поставив нас у безвихідне становище.

- Діду, книжок начитались і скарби тепер шукаємо, може, змило що з панського маєтку та до цього ставу принесло водою.

- Я пам’ятаю, як після війни....

Радісним криком Віктор перервав розповідь діда:

- Юро, я ще одного карася викопав, подивись!

Ми вже бачили тільки, як швидко віддалялась спина діда Максима в напрямку свого будинку.

Другого разу село зібралось вдвічі швидше до пересохлої водойми. Жваво ділили ділянки для перекопування, навіть лаялися, як на городній межі. Нам знову вже не вистачало місця, і сиділи ми на березі зі своїми п’ятьма карасями на двох, поглядали на події, які відбувались.

Учасники цього дійства поділились на дві частини: спостерігачі — переважно жінки та діти на греблі, і копачі — переважно чоловіки та підлітки з лопатами на дні висохлого ставка. Місце водоймища перетворювалось на дуже якісно скопаний город. На улов комусь везло, комусь ні, зате видовище копання було незабутнє. Внизу копали, на греблі коментували і підтримували копачів-рибалок:

- Іване, глибше копай!

- Васю, на твою ділянку Тиміш заліз!

- Стьопо, відпусти карасика, нехай підросте!

- Арсене, поглянь, твій карась поплив до Миколи!

Марно агроном господарства, поважна людина, бігав, прикульгуючи на хвору ногу по греблі, і просив повернутися механізаторів та різноробочих до колгоспних справ. Всі були захоплені азартом незвичайної рибалки, копаючи швидко і глибоко. А окремі крики про вдачу лише підганяли усіх до ще більшої наполегливості.

Отак в історії села, завдяки моїм пізнанням про життя карасів, був перекопаний ставок. Того вечора, у зв’язку з невеликим уловом, вже не жарила мама рибу, а тільки варила юшку, яку ми дружно їли всією сім’єю під абрикосою, згадуючи події дня на ставку і намагаючись не зважати на її болотний присмак.

Горобина ніч ( Горовина ніч)

Середина другої половини минулого століття у минулому тисячолітті.

У природі й в житті людини бувають явища, котрі формують характер, світогляд, душу. Одне таке явище — горобина ніч, таємне дійство невідомих сил, легенд, у які потай вірили. Можливо тому, що в школі вчителі хоч і розвіювали міфи таємничості, та десь підсвідомо й самі хотіли, аби те було правдою.

Одна з липневих ночей спускалася на наше село, на ліс, на став, на левади з велетенськими вербами. Все ставало велике і казкове. Тільки крик сичів, що полювали кажанів, порушував тишу, та далеко в полі гуділи на останніх гектарах пшениці комбайни. Тисячами зірочок світився вгорі Чумацький шлях. З нього зривалися і падали зорі, то долітаючи до землі, а то гаснучи посеред неба. На теплому, нагрітому за день камінні, сиділа дітвора. Змагалися, хто перший побачить падаючу зірку і загадає бажання.

- Моя бабця казала, — озвалась Оксана, — що зорі — то душі померлих, які за життя багато добра зробили.

- Ні, то нехрещені діти.

- Та ви що! У нас у класі всі нехрещені! Забобони то все бабів неграмотних.

- Ніякі не забобони! Як людина вмирає, то з неба зоря падає. В кожної людини на небі є своя зоря.

- Он моя — гарна і яскрава.

- А он моя мерехтить.

- Зорі — то розпечені газові світила, такі, як Сонце. Підручник за п’ятий клас читати треба. Душі, нечиста сила!.. Ще про грецьких богів згадайте.

- Дід Антон говорив, що то ангели проганяють з неба злих духів.

- Та хіба то проганяють! Через кілька днів Ілля прийде, той проганятиме так, що тісно буде їм на землі і на небі.

Гомоніли півголосом. Згадували все, що знали про зорі і небо, доповнюючи астрономію легендами й навпаки. Літня ніч єднала зморених повсякденною працею дітей.

- Дивіться, — швидко мовила Христина, — зоря впала!

- Ти бажання загадати встигла?

- Ні.

- А я встиг, — похвалився Івась. — Загадав, щоб до нашого села нового автобуса пустили, бо на нашім, батько казали, що ще мамку їздили сватати.

Сміх порушив нічну тишу. Івась згадкою про сватання перебив містично-наукові сперечання.

- Іванко, років через сім і ти ним поїдеш, як наречену в райцентрі знайдеш. Не одного гарбуза привезеш додому нашим ЛАЗом.

- Та ну вас! За вами, дівчата, ще раніше тим автобусом приїдуть…

- Дивіться! Літак по Чумацькому шляху летить!

Нічним небом, з півночі на південь, летів між зорями літак.

- А я знаю, як відрізнити літак від супутника.

- Як?

- Літак мерехтить вогнями, а супутник ні, я бачив.

Стихли в полі комбайни, бо з повітря солома набирала в себе вологи і молотити зерно вже ставало неможливим. Від ставу подув легенький вітерець, на обрії зажевріли таємничі вогники.

- Гляньте, біля Миколаївського лісу щось світиться. Правіше, он, вище степової дороги.

- Там скарби заховані. Треба щось у той бік кинути, аби скарб не провалився глибоко в землю.

- Які скарби? Стерню на полі хтось запалив, зараз її вітер як роздмухає, то й зорі погаснуть.

- Вітру нема, він полетів хмари зганяти Богу Горовині.

- Пора, вже за північ, каміння холодне.

- Ходімо спати, а то буде нам дома горобина ніч.

Стали розходитися, де-не-де погавкували на них собаки крізь сон. Далеко в полі горіла стерня, той нічний вогонь зможе зупинити густий туман, котрий за пару годин підійматиметься з балки. Десь за пагорбом сонце вже готувалося засвітити новий день, один із останніх у липні.

А за два дні, під вечір, прилетів вітер, і все було так, як казали старі люди.

Кружляв перед грозою вихор — за повір’ями, то є сам диявол, який перетворився на крилатого змія. Літав і своїми крилами гнав чорні хмари, ламав дерева, трусив садовину, розкидав сіно з копиць, збивав зі шляху подорожніх. Густий присмерк опустився на землю, впали перші важкі краплини дощу. Посеред дворів люди клали хрестом лопати з граблями, щоб їх господи проминув град. По хмарах покотив чотирма білими конями, запряженими в колісницю, Бог Горовина. Від коліс лунав грім, коні дихали вогнем, з-під копит вилітали іскри. Грізний Горовина тряс пугою, на небі було видно її вогненний слід. Об’їжджаючи лани, поціляв блискавками в нечисту силу, а та ховалася в солом’яних скиртах, під деревами в лісі, пірнала під воду в надії сховатися від кари. В той день Всевишній показував, яке буде небо перед Страшним судом. Найменша його частинка якби впала на землю, то спалила б її усю.

Перелякані, ми сиділи на ліжках, укрившись ковдрами з головою, іноді таки з цікавістю одним оком визирали з-під ковдри у вікно. На вулиці у сліпучо-білому світлі на мить з’являвся сад, і через страшну, коротку паузу над ставом, над полем і балкою чувся неймовірної сили розкотистий грім. Святий Ілля порядкував у своїх володіннях заледве не цілу ніч.

Під ранок все стихло: Горовина копи порахував, з нечистою силою повоював та й поїхав на своїй колісниці далі. Повітря ставало вологішим і холоднішим, час повернув на осінь.

Менше ніж за місяць шкільний дзвоник покличе нас за парти. Ми отримували та складали до нових портфелів підручники з фізики, хімії й астрономії, котрі мудро і зрозуміло пояснюють природні явища. А легенди живуть собі поза науковими доказами, щоб нагадувати про себе горобинною ніччю, падучими зорями і ще багато чим, незбагненним і прекрасним.

 

Прим. І в горобину ніч приїдуть... — Горобина ніч, горовина ніч — народна назва сильної і тривалої нічної грози; походить від імені східнослов’янського бога Горовина, який уособлював грім і блискавку.