Час п’яної вишні

Ще вчора вона була стигла, а сьогодні вже п’яна. Вишневе полум’я ягід потемніло і стало хмільним. В останні пахощі квітучого степу вплітається солом’яний дух пшениці та гіркого полину. Я не уявляю, скільки коштуватиме парфум, котрий матиме всі ці аромати разом.

Цей час п’яної вишні, можливо, є трішки містичним. Він доволі короткий, всього 5–10 днів. Але в ньому можуть зустрітися ще квітучі липи та вискочка-сонях, який вирішив випередити усіх своїх родичів. А деякі сеньйорити-акації красуються своїм цвітом поряд із першими дикими абрикосами. Це час неочікуваних зустрічей у степу.

Степ. На високих сухих верхівках дерев — орли. Їхні погляди спрямовані в пшеничні поля. Там вітер грається колосками. Там комбайни обкошують краї пшеничних ланів. Вже завтра орли стануть супутниками цих комбайнів, споглядаючи з висоти за свіжоскошеною загінкою в надії на здобич. Жнива. Раніше, ще пару десятків років тому, відсвяткувавши Івана Купала, йшли в поле жнивувати. Тепер на Івана Купала справляємо обжинки… Здається, ми зі степом уже живемо за різними календарями.

Час п’яної вишні — то час блукаючих у степу і часі. Сьогодні на степовій дорозі несподівано перед автівкою з’явився ворон. Більш як кілометр він вів мене до скіфської могили, підстриженої косарями, ніби козак під макітру. Її чуприна уквітчана васильками та диким льоном, всіляким степовим цвітом та червоним маком. Степ. Час п’яної вишні…

        Ворон. Він з’явився перед автівкою, тільки-но я рушив у зворотний шлях, і вів мене до того ж місця, де зустрів 

   P.S. Про ворона — не жарт. Я не можу це пояснити. Але так є, доволі часто на цьому шляху до кургану супроводжує ворон або декілька воронів. І також супроводжують на зворотному шляху. В цих степах я з початку 90-х, і так буває доволі часто при русі тим шляхом, як і того дня.

Кавуни

1994 рік. Біля Діброви є така місцина на пагорбах. З неї видко край Січеслава, як глянути вверх по течії, і пагорби в Запорізькій області, коли поглянути вниз по Дніпру. Від Кодака й аж за поріг Ненаситець розкидається панорама з дніпровими краєвидами. На тих пагорбах - поливні землі нашого господарства. На частині їх вирощували овочі, а на більшій - сільськогосподарські культури згідно з сівозміною. Того року було там два поля озимої пшениці і ячмінь.

Тяжко йшли жнива, складні для сільського господарства. Техніка стара, більшість прийшла в кінці сімдесятих - на початку вісімдесятих років, до середини дев’яностих з великими складнощами дожила. Ланці такі, що подив викликали. Як вони тільки їдуть і не розвалюються на ходу.

Коло такого ґатунку комбайна одного дня в жнива ми чаклували з надією його оживити. Заглух посеред поля і ніяких ознак життя. Комбайнери в мастилах і пилюці, світилися тільки очі й зуби. І я коло них допомагаю.

- Юрію Миколайовичу, з’їздь на берег до пристані. Там хлопці кавунами приторговують, візьми хоч пару штук.

- А що за кавуни? В колгоспі баштана цього року нема.

- Херсонські. Капітан на баржі кричав по гучному зв’язку годину тому, повинні бути кавуни вже на березі.

- Вони що, з баржі крадуть?

- Поїдь, вони тобі розкажуть про промисел свій.

Внизу виблискувала на сонці гладь Дніпра і Вороної. Два острови, Великий і Малий Макартети, зеленими плямами на темно-синіх теренах вод Дніпра зеленіли травостоєм, деревами та очеретом. Один острів великий, до сотні гектарів, а другий — з півтора десятка гектарів. Добрі острови, на більший баржею в травні телят перевозили, і паслися вони там аж до осені.

Ввниз до пристані службовою автівкою. Там дійсно сиділи четверо сільських хлопців років по чотирнадцять. Оцінив, що в гірці кавунів є пів сотні рябих з херсонського баштану.

- Привіт, хлопці.

- Доброго дня, - разом відповіли.

- Спілі кавуни?

- Як мед, — відповів найменший.

- Почім торгуєте за кілограм?

- Юрію Миколайовичу, для жниварів безкоштовно, ми з дачників беремо гроші.

- Які ви безкорисливі!

- Ну, не безкорисливі, а своїх поважаємо.

- Дасте з п’яток рябих?

- Без питань, — мовив старший серед хлопчаків і почав відбирати кавуни.

Що їх там відбирати — один в один. Смугасті, кілограм по шість-сім кожний, попідставляли свої рябі боки сонцю і лежать у купці.

- То як же ви їх дістаєте з баржі?

- А он з півночі на Малому Макартеті очерети.

- Ну.

- Ото від них за якусь сотню метрів фарватер.

- І як ви їх долаєте?

- Мотор на човні вмикаємо і до баржі, як пірати, на абордаж беремо.

Втрьох на баржу вилазимо, а Лесь човен за острів відганяє.

- А кавуни у воду скидаєте?

- Так. Поки матроси добіжать, по декілька десятків встигаємо скинуть і в воду, до берега на острів. А кавуни плавають, вони ж не тонуть.

- Вас як впіймають, коли на баржі, то так по шиї надають.

- Та не кажіть. Капітан гвинти зупиняє, щоб ми під них не втрапили, і кричить в гучномовець несамовитим голосом. У селі деякі баржі не по напису на борту відрізняють, а по голосах капітанів.

- Авантюристи ви.

- До берега допливемо і кричимо капітану, що у воді вже нікого нема. Він покричить ще трішки й пливе далі.

- Течія кавуни зносить швидко?

- Є трохи. Як половину в Дніпрі зберемо, то добре. Інші пливуть вниз за течією. Рибалки казали, що за Микільським ласували нашими кавунами.

- Дільничний інспектор не ловив вас?

- Він не лає сильно. Кавунів візьме і їде. А ото минулого року водна міліція як піймала, то галасу було.

Завантажив п’ять добірних кавунів, подякував хлопцям. Добрі козаки, баржу на абордаж беруть. Такі й Стамбул візьмуть, козакування в крові у них. Поїхав у поле до комбайна.

Синє безкрайнє небо і жовті безкрайні хлібні лани. Між пшеницями полозом в’ється степова дорога. А над полем, дорогою, мною, комбайном і хлопцями біля нього повис у небі степовий орел. Піймав потік повітря та повис на ньому крилами. Чатує на свою здобич, господар у цих степах.

- Хлопці, йдіть, кавунів привіз.

- Спасибі, агрономе, зараз поласуємо.

Повсідалися на стерні. Яка смакота — спілі херсонські кавуни. Пішли розмови про баштани, які були, і кого як ловили в дитинстві на них.

Перед очима розкинувся Дніпро, острови, скелі на тім березі, пристань внизу. Десь внизу під тим причалом — хлопці з кавунами. Жарке повітря гладило колоски, граючись хвилями по полю, на тисячолітньому кургані перехоплювала ті хвилі з поля ковила. Степовий орел чатував високо в безхмарному небі.

Посеред цієї краси, вимазані в мастило і пилюку, сиділи ми, ласуючи кавунами. А з-за островів вгору за течією плив чотирипалубний корабель. Віз екскурсантів до Січеслава і далі. З нього лунала легка музика і доносилася до берегів і до нас на поле. До поламаного комбайна, до Петра з Лесем, до мене, до коня Метелика, що віз воду польовою дорогою між пшеничних колосків.