Коли
лунає слово «буряки», мені стає зле від споминів про цю сільськогосподарську
культуру. Холодний піт виступає на чолі, німіють руки і перед очима виринає
безкрайнє зелене поле коренеплодів. На ньому згорблені жінки із дітьми, а
подекуди й чоловіки махають сапами, щоб у країні було достатньо «солодке»
життя. Махають вони тими сапами з травня і по серпень, поки не висапають тричі
свої наділи. Це вже зараз застосування гербіцидів полегшило справу, та і то не
скрізь, та й де з якою якістю їх внесуть.
Отже,
повернусь до тих злощасних цукрових коренеплодів, які в дитинстві наводили на
нас жах.
У
травні, після останнього дзвоника в школі, з’являвся під дворами односельців
парторг колгоспу.
- Добрий день, Галино Харитонівно! —
починав він лагідним і чуйним голосом свою бесіду.
- Здравствуйте, Степане Петровичу!
- То як Ваше дорогоцінне здоров’я, як
дітки?
- А Ви чи не ланку прийшли наділяти,
що такі ввічливі?
- Авжеж, за прогнозами очікується в
цьому році великий врожай.
- Та він кожного року очікується, а от
який в коморі буде, подивимося ще, — обірвала на півслові парторга Харитонівна.
— Ви краще скажіть, скільки гектарів щастя наділяєте?
- Три.
- О ні, більше двох не висапаю.
Степан
Петрович, як спритний корчмар під час ярмарку, на початку торгів накидав гектар
зверху, а вже потім, ідучи назустріч співрозмовнику, його знімав. І в цьому
була гнучкість партійної лінії в переговорах щодо наділу ланок. Господиня
втішала ж себе, що все-таки не чотири, а три гектари, і відчувала повною мірою
те почуття, що зветься «колгоспна радість». То почуття, коли ще десять хвилин
тому було зовсім погано, а тепер — дуже погано. Різниця невелика, та все-таки
вроді полегшення.
В
день розподілу ділянок у полі збирався люд, гомонів, сперечався, лаявся…
Бригадир губив голос і хрипів, ділячи з обліковцем рядки між односельцями. А на
вечір пів села були друзі у нього, а пів села — кровні вороги. У ворогах ходили
ті, кому випали рядки на забур’янених ділянках та в полях далеко від села.
Треба сказати, що до ворогів потрапляли односельці, які не належали до рідні
бригадира або ж близькі, що не перебували на цей час у дружніх стосунках з ним.
Кращі ділянки відводилися близькій рідні за сільськими мірками (в селі близька
рідня рахувалася в три коліна), а також кумам, сватам, ну і чомусь завжди до
цієї когорти потрапляла тітка Ірина, котрій бригадир родичем не був, але дуже
симпатизував і ніколи не обділяв її увагою.
Ентузіазму,
про який писали в районній газеті, не спостерігалось, та масовість від
безвихідності була. Поління буряків у робочий час виконувала тільки польова
ланка. Більшість займалася цим у вільну від роботи годину за не таку вже й
велику плату. Тим більше, що мало кому вона йшла в руку, так як болячок збирали
на тім лані не менше, ніж коренеплодів.
Перше
прополювання робили жінки. Найвідповідальніше, найскладніше з усіх. Треба було
прорідити посіви, залишивши п’ять-шість рослинок на погонному метрі. Друге і
третє поління звали перевіркою. На них виходила вся сім’я, а то і рідня з
міста. Відбувалися маневри по повній програмі. Хто сапав, а хто махав сапою, як
косою — це все звалося полінням.
Серед
тих людей махав сапою і я. Сказати, що я не любив полоти буряки, — це не
сказати нічого. Я навіть згоден був копати картоплю, тільки б не полоти буряки.
А
ще сказати, що місто не допомагало селянам у прополюванні, то образити ті
підприємства, які чітко, згідно з графіком, доведеним райвиконкомом, надавали
шефську допомогу. Люди з підприємств приїжджали автобусами, шикувалися фронтом
на рядках… Ентузіазм їх остаточно закінчувався метрів за сто, максимум двісті,
від краю поля. Потім вони починали полоти не по рядках, а кружляючи навколо
бочки з водою. Коли прибувало керівництво підприємства з «районними батьками»
поглянути на поміч селу, прибулі для надання шефської допомоги просилися на
наші рядки за будь-яку ціну. Перевіряючі, задоволені роботою, їхали далі. А
шефи бажали нам всіляких успіхів і швидко зникали степовою дорогою, здіймаючи
куряву за автобусом.
У
розвиненому соціалізмі чомусь усе було в гектарах, і кожен технологічний процес
— битва. З ким і за що — невідомо, але весь час у напрузі. Посадили вдома на
городі пів гектара картоплі, побігли садити все інше, потім це полоти. А в
колгоспі ще наділи соняшнику, кукурудзи, гарбузів і коханих буряків… А потім на
цих гектарах збирали все вирощене, перебирали, очищали, ховали до складів і
підвалів, здавали державі. Раділи за здане в засіки рідної Батьківщини. За дуже
коротку зиму робили спробу відпочити і знову — на гектари.
Повернуся
в поле. Отож, стою посеред гону в півтора кілометра і мрію бути космонавтом,
щоб залетіти далеко-далеко від поля, щоб бачити ці рядки в ілюмінатор на
безпечній відстані. Та до космонавта ще довго рости і вчитися, сапаю з мамкою
від краю поля до краю, від бочки з водою до бочки, що в тіні стоять по краях
гонів. І думка сумна в голові, що ще тільки шість класів скінчив, а попереду
сьомий, восьмий, дев’ятий. А як скласти всі рядки в один, котрі світять у
недалекій перспективі виполоти, то це до самих Черкас, а може, й до Полтави
відстань. Гектар — то двадцять два рядки по кілометру, а тричі гектар виполоти…
Від такого майбутнього сум охоплював мене, і сапа випадала з рук. Тільки мама
підганяла і підганяла мене, сама сапаючи нескінченний наділ.
Багато
людей середнього та старшого віку скоротили своє життя через серцево-судинні
захворювання, набуті в спеку. Ніхто того обліку не вів, та й в історії хвороб
не писали правди. Було враження, що сільські жінки народжуються з сапою і з нею
ж помирають. Страшно насправді те, що написав, але це гірка правда. З радістю
досапували останні рядки з думкою, що це «щастя» облишає нас до наступного
року.
І
з завзятістю та наполегливістю бралися до навчання, а в успішності не останню
роль грали висапані коренеплоди. Бо хотіли вивчитись і поїхати до міста, де
нема наділів на майже безкоштовну добровільно-обов’язкову працю.
Приходив
вересень, на перших уроках розпитував учитель про літо:
—
Іване, що робив улітку?
—
Допомагав пасти коней, полов.
—
Пололи всі, ти це не згадуй, про табун коней розкажи.
І
кожен з нас розповідав про все, крім лану, бо то було в усіх обов’язкове й
спільне. А зайва розповідь про нього особливого задоволення не приносила. Та
недовго нам доводилось учитись, бо починався збір коханої культури. Треба
пояснити, що цукрові буряки у нашій зоні займали в господарствах десять
відсотків від ораної землі. Оскільки колгоспи були великі, то клин бурячний був
великий.
Розім’явшись
на соняшниках і кукурудзі, викопавши вдома картоплю, починалося друге наше
нашестя на клин цукрових буряків. Надворі стукав у двері жовтень. З кінця
бабиного літа і до «перемоги» ми рятували наш врожай. Якщо перше наше нашестя
звалось «пекельне», то друге — «полярне», бо рипіли вже холоди, поливаючи нас
холодним дощем та посипаючи першим сніжком. Витягували й складали у бурти,
вантажили й очищали коренеплоди. Нерідко відриваючи їх, примерзлі до землі, я
знову мріяв стати космонавтом. І вже через знайомий з літа мені ілюмінатор
дивитися на ці поля, знаючи, що космонавтам рядки не ділять. А навколо холоди,
всі одягнені як матрьошки: у куфайки й роби. Сидять мовчки попід буртами, і
тільки рухаються руки, чистячи буряки. Яка то праця невдячна на матінці-землі!
Тяжко металургу і шахтареві, але ж у них то заробіток є. А в полі — практично
безкоштовна битва за врожай. Працюючи в колгоспі, я з болем дивився на
відомості по заробітній платі, де польова бригада отримувала по сімдесят
карбованців. Оті сім червонців — ціна дешевого хліба й овочів, ковбаси і
молока. Колись великий вчений сказав: «Нізвідки нічого не береться і нікуди не
зникає». Отак і цукор дешевий був коштом копійок на зарплату жінкам у бригаді,
за рахунок їхніх болячок, які ніхто не констатував як виробничі.
Вдалося
втекти мені від буряків, та, проїжджаючи мимо місць моїх історичних битв з
бур’янами на посівах, підсвідомо прискорюю швидкість. А то раптом з’явиться
бригадир з краю поля і наділить рядки. Дитячий страх зостався, аж смішно:
стільки часу пройшло, а він зостався.
Коли
вчився в інституті, на кафедрі організації сільськогосподарського виробництва
доцент пропонував:
-
Ви, Юрію, тему організації праці при вирощуванні цукрових буряків не хочете
дослідити в дипломній роботі?
-
Ні! — як струмом вдарило мене. — Не хочу, я її давно вже дослідив. Я її
дослідив від краю і до краю, від бочки і до бочки. Я її вивчив до останнього
замерзлого кагату під Новий рік.
-
Тоді беріть іншу тему, — не розуміючи мою нетолерантність до буряків,
рекомендував доцент.
Взяв
я іншу тему, по садівництву, писав диплом і захищав його. Прийшов у колгосп, а
там… Одним словом — цукрові коренеплоди з картоплею на додачу. Не здійснилася
мрія дитяча про ілюмінатор, довелося продовжувати вирощувати все це
безпосередньо. «Таке життя», — писав один письменник, і краще й не сказати.
Не
працюю вже років вісім у сільському господарстві, працюю в місті. Частенько
відвідую підприємців у питаннях виробництва. Там ввічливий секретар, подаючи
чай або каву, завжди запитує:
-
Вам цукру дві чи три грудочки?
А
я не можу зразу відповісти, перед очима пливе миттєво бурячний лан.
Я перепрошую, вам дві чи три грудочки цукру в
каву?
-
Пробачте, а просто мінералки можна?
-
У нас бразильська кава.
Кава-то
бразильська, а буряки наші…
Трішки
зле, трішки саркастично, трішки песимістично вийшла розповідь, та хто на тім
лані був, той зрозуміє.
