Буряки

Коли лунає слово «буряки», мені стає зле від споминів про цю сільськогосподарську культуру. Холодний піт виступає на чолі, німіють руки і перед очима виринає безкрайнє зелене поле коренеплодів. На ньому згорблені жінки із дітьми, а подекуди й чоловіки махають сапами, щоб у країні було достатньо «солодке» життя. Махають вони тими сапами з травня і по серпень, поки не висапають тричі свої наділи. Це вже зараз застосування гербіцидів полегшило справу, та і то не скрізь, та й де з якою якістю їх внесуть.

Отже, повернусь до тих злощасних цукрових коренеплодів, які в дитинстві наводили на нас жах.

У травні, після останнього дзвоника в школі, з’являвся під дворами односельців парторг колгоспу.

- Добрий день, Галино Харитонівно! — починав він лагідним і чуйним голосом свою бесіду.

- Здравствуйте, Степане Петровичу!

- То як Ваше дорогоцінне здоров’я, як дітки?

- А Ви чи не ланку прийшли наділяти, що такі ввічливі?

- Авжеж, за прогнозами очікується в цьому році великий врожай.

- Та він кожного року очікується, а от який в коморі буде, подивимося ще, — обірвала на півслові парторга Харитонівна. — Ви краще скажіть, скільки гектарів щастя наділяєте?

- Три.

- О ні, більше двох не висапаю.

Степан Петрович, як спритний корчмар під час ярмарку, на початку торгів накидав гектар зверху, а вже потім, ідучи назустріч співрозмовнику, його знімав. І в цьому була гнучкість партійної лінії в переговорах щодо наділу ланок. Господиня втішала ж себе, що все-таки не чотири, а три гектари, і відчувала повною мірою те почуття, що зветься «колгоспна радість». То почуття, коли ще десять хвилин тому було зовсім погано, а тепер — дуже погано. Різниця невелика, та все-таки вроді полегшення.

В день розподілу ділянок у полі збирався люд, гомонів, сперечався, лаявся… Бригадир губив голос і хрипів, ділячи з обліковцем рядки між односельцями. А на вечір пів села були друзі у нього, а пів села — кровні вороги. У ворогах ходили ті, кому випали рядки на забур’янених ділянках та в полях далеко від села. Треба сказати, що до ворогів потрапляли односельці, які не належали до рідні бригадира або ж близькі, що не перебували на цей час у дружніх стосунках з ним. Кращі ділянки відводилися близькій рідні за сільськими мірками (в селі близька рідня рахувалася в три коліна), а також кумам, сватам, ну і чомусь завжди до цієї когорти потрапляла тітка Ірина, котрій бригадир родичем не був, але дуже симпатизував і ніколи не обділяв її увагою.

Ентузіазму, про який писали в районній газеті, не спостерігалось, та масовість від безвихідності була. Поління буряків у робочий час виконувала тільки польова ланка. Більшість займалася цим у вільну від роботи годину за не таку вже й велику плату. Тим більше, що мало кому вона йшла в руку, так як болячок збирали на тім лані не менше, ніж коренеплодів.

Перше прополювання робили жінки. Найвідповідальніше, найскладніше з усіх. Треба було прорідити посіви, залишивши п’ять-шість рослинок на погонному метрі. Друге і третє поління звали перевіркою. На них виходила вся сім’я, а то і рідня з міста. Відбувалися маневри по повній програмі. Хто сапав, а хто махав сапою, як косою — це все звалося полінням.

Серед тих людей махав сапою і я. Сказати, що я не любив полоти буряки, — це не сказати нічого. Я навіть згоден був копати картоплю, тільки б не полоти буряки.

А ще сказати, що місто не допомагало селянам у прополюванні, то образити ті підприємства, які чітко, згідно з графіком, доведеним райвиконкомом, надавали шефську допомогу. Люди з підприємств приїжджали автобусами, шикувалися фронтом на рядках… Ентузіазм їх остаточно закінчувався метрів за сто, максимум двісті, від краю поля. Потім вони починали полоти не по рядках, а кружляючи навколо бочки з водою. Коли прибувало керівництво підприємства з «районними батьками» поглянути на поміч селу, прибулі для надання шефської допомоги просилися на наші рядки за будь-яку ціну. Перевіряючі, задоволені роботою, їхали далі. А шефи бажали нам всіляких успіхів і швидко зникали степовою дорогою, здіймаючи куряву за автобусом.

У розвиненому соціалізмі чомусь усе було в гектарах, і кожен технологічний процес — битва. З ким і за що — невідомо, але весь час у напрузі. Посадили вдома на городі пів гектара картоплі, побігли садити все інше, потім це полоти. А в колгоспі ще наділи соняшнику, кукурудзи, гарбузів і коханих буряків… А потім на цих гектарах збирали все вирощене, перебирали, очищали, ховали до складів і підвалів, здавали державі. Раділи за здане в засіки рідної Батьківщини. За дуже коротку зиму робили спробу відпочити і знову — на гектари.

Повернуся в поле. Отож, стою посеред гону в півтора кілометра і мрію бути космонавтом, щоб залетіти далеко-далеко від поля, щоб бачити ці рядки в ілюмінатор на безпечній відстані. Та до космонавта ще довго рости і вчитися, сапаю з мамкою від краю поля до краю, від бочки з водою до бочки, що в тіні стоять по краях гонів. І думка сумна в голові, що ще тільки шість класів скінчив, а попереду сьомий, восьмий, дев’ятий. А як скласти всі рядки в один, котрі світять у недалекій перспективі виполоти, то це до самих Черкас, а може, й до Полтави відстань. Гектар — то двадцять два рядки по кілометру, а тричі гектар виполоти… Від такого майбутнього сум охоплював мене, і сапа випадала з рук. Тільки мама підганяла і підганяла мене, сама сапаючи нескінченний наділ.

Багато людей середнього та старшого віку скоротили своє життя через серцево-судинні захворювання, набуті в спеку. Ніхто того обліку не вів, та й в історії хвороб не писали правди. Було враження, що сільські жінки народжуються з сапою і з нею ж помирають. Страшно насправді те, що написав, але це гірка правда. З радістю досапували останні рядки з думкою, що це «щастя» облишає нас до наступного року.

І з завзятістю та наполегливістю бралися до навчання, а в успішності не останню роль грали висапані коренеплоди. Бо хотіли вивчитись і поїхати до міста, де нема наділів на майже безкоштовну добровільно-обов’язкову працю.

 

Приходив вересень, на перших уроках розпитував учитель про літо:

— Іване, що робив улітку?

— Допомагав пасти коней, полов.

— Пололи всі, ти це не згадуй, про табун коней розкажи.

І кожен з нас розповідав про все, крім лану, бо то було в усіх обов’язкове й спільне. А зайва розповідь про нього особливого задоволення не приносила. Та недовго нам доводилось учитись, бо починався збір коханої культури. Треба пояснити, що цукрові буряки у нашій зоні займали в господарствах десять відсотків від ораної землі. Оскільки колгоспи були великі, то клин бурячний був великий.

Розім’явшись на соняшниках і кукурудзі, викопавши вдома картоплю, починалося друге наше нашестя на клин цукрових буряків. Надворі стукав у двері жовтень. З кінця бабиного літа і до «перемоги» ми рятували наш врожай. Якщо перше наше нашестя звалось «пекельне», то друге — «полярне», бо рипіли вже холоди, поливаючи нас холодним дощем та посипаючи першим сніжком. Витягували й складали у бурти, вантажили й очищали коренеплоди. Нерідко відриваючи їх, примерзлі до землі, я знову мріяв стати космонавтом. І вже через знайомий з літа мені ілюмінатор дивитися на ці поля, знаючи, що космонавтам рядки не ділять. А навколо холоди, всі одягнені як матрьошки: у куфайки й роби. Сидять мовчки попід буртами, і тільки рухаються руки, чистячи буряки. Яка то праця невдячна на матінці-землі! Тяжко металургу і шахтареві, але ж у них то заробіток є. А в полі — практично безкоштовна битва за врожай. Працюючи в колгоспі, я з болем дивився на відомості по заробітній платі, де польова бригада отримувала по сімдесят карбованців. Оті сім червонців — ціна дешевого хліба й овочів, ковбаси і молока. Колись великий вчений сказав: «Нізвідки нічого не береться і нікуди не зникає». Отак і цукор дешевий був коштом копійок на зарплату жінкам у бригаді, за рахунок їхніх болячок, які ніхто не констатував як виробничі.

Вдалося втекти мені від буряків, та, проїжджаючи мимо місць моїх історичних битв з бур’янами на посівах, підсвідомо прискорюю швидкість. А то раптом з’явиться бригадир з краю поля і наділить рядки. Дитячий страх зостався, аж смішно: стільки часу пройшло, а він зостався.

Коли вчився в інституті, на кафедрі організації сільськогосподарського виробництва доцент пропонував:

- Ви, Юрію, тему організації праці при вирощуванні цукрових буряків не хочете дослідити в дипломній роботі?

- Ні! — як струмом вдарило мене. — Не хочу, я її давно вже дослідив. Я її дослідив від краю і до краю, від бочки і до бочки. Я її вивчив до останнього замерзлого кагату під Новий рік.

- Тоді беріть іншу тему, — не розуміючи мою нетолерантність до буряків, рекомендував доцент.

Взяв я іншу тему, по садівництву, писав диплом і захищав його. Прийшов у колгосп, а там… Одним словом — цукрові коренеплоди з картоплею на додачу. Не здійснилася мрія дитяча про ілюмінатор, довелося продовжувати вирощувати все це безпосередньо. «Таке життя», — писав один письменник, і краще й не сказати.

Не працюю вже років вісім у сільському господарстві, працюю в місті. Частенько відвідую підприємців у питаннях виробництва. Там ввічливий секретар, подаючи чай або каву, завжди запитує:

- Вам цукру дві чи три грудочки?

А я не можу зразу відповісти, перед очима пливе миттєво бурячний лан.

 Я перепрошую, вам дві чи три грудочки цукру в каву?

- Пробачте, а просто мінералки можна?

- У нас бразильська кава.

Кава-то бразильська, а буряки наші…

Трішки зле, трішки саркастично, трішки песимістично вийшла розповідь, та хто на тім лані був, той зрозуміє.

Візит міністра

Теплої ранньої осені в господарствах району настав час збирання врожаю буряків. Як завжди — зненацька. Просто час підійшов, достиг буряк, а техніка відсотків на п’ятдесят готова. Усі пройнялися важливістю ситуації, закотили рукави і взялися за роботу. Але сталося непередбачене.

- Григоровичу, — бігла посильна слідом за старим головою колгоспу, який у п’ятницю ввечері вже прямував додому.

- Що там ще, Маріє, сталося?

- Телефонограма з району, сказали це дуже термінове. Вам увечері дзвонитиме керівник сільського управління

Голова швидко прочитав папір; спершись на тин, перечитав ще раз і тихо мовив до Марії:

- Через годину давай до мене агронома, інженера, парторга і комсорга.

Посильна пішла, а він знову проглянув написане, тихо промовляючи: «Любить начальство колотнечу влаштувати у вихідний. Ой любить…»

На аркуші паперу сухою офіційною мовою значилося:

«Керівнику господарства.

Такого-то
числа (припало саме на неділю) по маршруту, до якого належить ваш колгосп, робитиме об’їзд міністр сільського господарства , а з ним ще цілий ряд спеціалістів та ідеологічних працівників.

Мета об’їзду: Ознайомлення з ходом осінньо-польових робіт, а особливо з початком збору буряків; зі станом роботи партійних та комсомольських організацій у господарствах».

Через годину за столом сиділи запрошені спеціалісти. Промовляв старий голова:

- Гоголя «Ревізор» читали? Так от до нас їде міністр сільського господарства з спеціалістами з усіх питань

Обернувся до інженера, спитав:

- Дмитровичу, скільки в тебе живих комбайнів на збиранні буряку?

- Три. Два ще днів за три вийдуть у поле, а два — самий брухт. Надії ніякої.

- Слухай, давай їх на поле під станцію. Живі понад дорогою постав, а ті, що з надією на життя, ремонтуй посеред поля, а металобрухт під ліс, щоб вроді в полі, а ніхто не розгледить.

Далі до агронома:

- Олександровичу, що дасть на крайніх від станції полях буряк?

- Контрольні заміри показали по чотириста

- Добре. Пильнуй за технологією, щоб організація була на висоті. В полі, де соняхи були, пусти лущильник і оранку організуй на всяк випадок. Ну, партія і комсомол, тепер до вас. Петровичу, давай у центр поля на ремонт комбайна когось з ветеранів. Медалі нехай почепить. Просліди за обідом, кухаркам -біленькі халати. На машині технічної допомоги напиши щось про хороший врожай. Пресу в поле вивези. Вивісь листок про хід соціалістичного змагання.

- Буде зроблено.

- Тепер комсомол. Павле, зроби з інженером комсомольський екіпаж і на бурячному комбайні напишіть щось на зразок: «Переможемо в соціалістичному змаганні .»

- Буде виконано.

- Так, ще. Петровичу, ти школу в неділю підійми, старші класи, нехай з бабами польової бригади чистять і підбирають буряки. Нібито все.

Підняли по чарці, цокнулись, голова по старшинству сказав: «Дасть Бог — пронесе». Випили ще, закусили і тихенько розійшлися, в думках будуючи плани на наступні два дні.

Субота почалась маневрами сільськогосподарської техніки. Витягували під ліс ті комбайни, що вже не запрацюють, виставляли, щоб було видно з дороги. За ними буксирували до середини поля ті, що потребували ремонту. На справних малювали лозунги та комсомольський значок. Парторг особисто приміряв на кухарок нові халати. Сердився.

- Оксано, чого ж ви такі гладкі всі?

- Петровичу, то халати на доходяг пошиті, ми нормальні.

Визвали кравця, щоб повшивав клинці в халати для розширення та заодно і прапорці пошив.

Комсомольці рахували, скільки їх на теренах колгоспу, поповнювали знання з ідеології. Голова ж сидів на кургані як головнокомандувач, посилаючи періодично свого водія з вказівками щодо дислокації техніки.

Неділя, поле, ранковий туман. Тишу порушує приїзд людей і техніки ,ще нерозставленої з учорашнього вечора. Голова, спеціалісти, механізатори, школярі, колгоспниці польової бригади — всі зайняли свої місця і закипіла робота. Пішли живі комбайни, заметушились люди, посеред поля ветеран натхненно гупав, ремонтуючи комбайн. Все як завжди, лише сил стягли набагато більше в одне окреме поле.

Григорович глянув на годинник :

- Пів на дев’яту. Так рано не приїдуть.

- Якщо з Олександрії виїдуть, то будуть до обіду, — промовив агроном.

- Поїду підснідаю, а ви, хлопці, керуйте. Буду за годину.

Не встигла «Волга» зникнути за обрієм, як край поля став ГАЗ-69. З нього вийшов років п’ятдесяти чисто вдягнений чоловік.

- Добрий день, я — Петро Петрович, новий заступник голови колгоспу «Прапор Леніна» з сусіднього району.

Потисли руки.

- То що Вас привело? — спитав інженер

- Та до нас міністр їде, а комбайни поламані, підшипники треба міняти. І прочитав з папірця назви деталей.

- Та то дефіцит, самі на шахті міняли. — відповів інженер.

- А що, у вас маршрут міністра теж проходить?

- А хіба не видно?

- Комбайни всі живі?

- Та де там, ті, під лісом, взагалі без двигунів. А у тім, що серед поля, ветеран крутить гайки.

- У нас теж людей підняли. Комсомольців написали удвоє більше, ніж є.

- Та в нас так само.

Тут комбайн посеред поля почав викидати клуби диму, запрацював двигун, агрегат стрепенувся і потихеньку рушив.

- Ти диви, наш ветеран комбайн завів. А ми його днів десять перебирали без результату. — Інженер почухав потилицю.

Розмова між спеціалістами та Петром Петровичем точилася ще з півгодини. Людям праці завжди є про що поговорити. Попрощалися, у гості запросили один одного і поїхав Петро Петрович на шахту за підшипниками.

- Хороша людина, Дмитровичу, — сказав агроном інженерові.

- Відразу видно. Треба в гості завітати до нього в Нову Прагу. О, дивись, наш голова вже вертається.

Під’їхала «Волга», з неї вийшов голова. Дістав сумку з харчами. Розклали сніданок на капоті автівки.

- Їжте хлопці, моя бабуся приготувала, бо невідомо скільки нам тут обіду чекати. Ну що тут, тихо?

- Був чоловік із «Прапора Леніна», новий заступник голови.

- Що хотів?

- Питав підшипники. Теж в об’їзд попали.

- А що у них?

- Те саме, що й у нас ,- мовив агроном і показав рукою в поле. — Комбайни мертві, комсомол ледь назбирали. Ми його втішили, сказали що і у нас так само.

- Дивись, — кивнув голова на дорогу, яка вела до станції. По ній рухався ескорт чорних і білих «Волг». Інженер згорнув харчі, агроном подав знак у поле. Під’їхав парторг і спішно став розкладати газети.

Автоколона зупинилася, з автомашин виходили люди знайомі і незнайомі. Голова, як господар пішов назустріч, подумки повторюючи завчену промову. Але випередив усіх секретар райкому:

- Це наш ветеран, Герой соціалістичної праці Володимир Григорович. Вітаємо.

Голова представив інженера та агронома. Почав щось говорити про колгосп, гадаючи хто ж з них міністр, чи тут він, чи пізніше буде, бо перепитати боявся. Запитання секретаря райкому прозвучало, як грім посеред ясного неба:

- Григоровичу, а чи не було в тебе міністра?

- Жартуєте?

- Та ні, десь у сусідньому районі узяв ГАЗ — 69, та як гайнув — догнати не можемо. Такий, у шкіряній куртці й кашкеті.

Агроном присів, інженер зблід, а голова, схиливши голову , розглядав землю.

Попрощавшись, керівництво поїхало назад. В полі не знали, що трапилось і продовжували завзято працювати. Гасав по рядках наввипередки комсомольсько-молодіжний екіпаж, змагаючись з ветераном, кухарки в новеньких халатах привезли обід, усе йшло як заплановано.

Перший отямився голова.

- Людей нагодуйте і відпустіть додому. Завтра понеділок, на роботу, в школу, — видихнув важко повітря. — Виберемося якось. І не в таких халепах були.

Сів у машину і рушив до села.

Потяглися комбайни й трактори до бригади, люди по прямій дорозі додому. Тільки механік безуспішно намагався зупинити ветерана. А той, дорвавшись до штурвала, здавалось, не зупиниться і не поверне додому, доки не докопає лан.

Про пригоди міністра в районі чутки були різні. Що правда, а що ні — хтозна. Казали, ніби у сільгосптехніці за могорич він дістав підшипники і з’являвся на елеваторах. Вірогідно відомо тільки те, що провів нараду по наслідках перевірки з активом області й районів. Що було в райкомі партії й в сільгоспуправлінні сказано з цього приводу і яких покарань зазнали голова і спеціалісти-невідомо.. А тільки в правлінні колгоспу повісили стенд з фотопортретами керівників міністерства та області; сказано ж бо, начальство треба знати в лице.