Кмітливий менеджер

Місто живе у постійному русі. З роками середня швидкість пересування його мешканців невпинно зростає, а кількість невирішених проблем збільшується. І не один філософ вже давно б’ється над питаннями причини того руху, його користі та необхідності для міста.

Поспішаю на зустріч. Червоний вогник світлофора зупиняє на кожному перехресті, зменшуючи запас часу. Нарешті припарковуюся у призначеному місці, біля салону легкових авто китайського виробництва. Величезний огороджений майданчик, заповнений автівками, закінчується скляним приміщенням, у яке впираюся поглядом. Телефонний дзвінок. На дисплеї — ім’я людини, з котрою повинен зустрітися.

- Юрію Миколайовичу, самі затори на шляху. Запізнюся хвилин на п'ятнадцять.

- Добре. Знайдете мене на майданчику салону. Я прогуляюся і погляну на дива китайського автомобілебудування.

Водночас зі мною територією автосалону, у напрямку від центрального входу скляного приміщення, почав рухатися працівник. Зупинившись біля ближніх машин, я став розглядати не автівки, а працівника.

Середнього зросту, сутулуватий, в окулярах, коротка зачіска, чистенький костюм, начищені черевики. Краватку він зовсім не вміє носити, власне, як і я. Спішно йдучи, намагається поправляти її правою рукою, а лівою – інколи притримує окуляри. Таки поспішає. Я люблю поставити запитання, а ще більше – отримати відповідь, вищу за рівнем, аніж моє запитання.

- Доброго Вам дня.

- Доброго і Вам.

- Я менеджер з продажу Віталій. Раді бачити Вас у нашому автосалоні. Наша компанія має ексклюзивне право…

- Віталію… — обірвав я його.

- Слухаю.

- Я – дядько сільський. Ти зі мною простіше говори.

- Запитуйте.

- Слухай, хлопче, ти поясни мені хоч одну перевагу цих китайських автівок над іншими.

Віталій переступив з ноги на ногу. Змінив вираз обличчя на простіший.

- Значить, слухайте, дядьку. От бачите ці легковики?

- Бачу.

- Так от. Тільки у китайських авто усі запчастини оригінальні.

Я був у захваті від швидкої й оригінальної відповіді хлопця – відповіді, сповненої правди і гумору. Це було не «один-нуль» на його користь. Це було «п’ять-нуль»! На його користь.

Розпитав його, звідки й де вчився. Попрощався, подякував за ґрунтовну відповідь. Повільною ходою повертався до міста, де на мене вже давно чекали. З голови не йшов хлопчина. Розумна дитина… із сільського району. Закінчив університет. Вчитель за фахом…

Все одно, настануть часи, коли розумні діти будуть потрібні у цій країні. Не може бути весь час вниз – колись і вгору буде.

               

Старий технолог

  Змінюються часи, змінюються люди, прогресують технологічні процеси. Приходять нові форми організації праці. Зміни ці несуть і нове бачення ситуації.

Довелось мені якось, на прохання мого товариша, організовувати бізнес-зустріч: менеджерів славнозвісної компанії з виробництва соків та мінеральної води знайомив із директором та технологом давно непрацюючого консервного заводу в однім із райцентрів.

Компанія виявляла інтерес до заводу, точніше – до придбання документів і території заводу, бо від нього залишилися самі руїни. Зустрілися вранці й вирушили до райцентру.

Два молодих, але вже маститих, менеджера – Кирило та Сергій, від самого початку поводилися впевнено і навіть зухвало. Хизувалися й повчали мене та літнього водія Івана Карповича.

Хороші хлопці. Переконані у своїй правоті. Знаються на багатьох темах. Я лише зрідка намагався повертати розмову в русло, коли менеджерів вже зовсім заносило. Освіта у нас була різна, а тому в дискусіях ми одне одного не розуміли.

Мій сільськогосподарський інститут давав зовсім інше, «застаріле» бачення проблем порівняно з новітнім менеджментом. Я розповідав про енергоємність і фондоємність виробництва, продуктивність праці, а хлопці мені – про транш, депозит і кредит. Наші терміни в одній науці економіці існували у різних площинах, і між собою, на жаль, не перетиналися.

Для хлопців – сировина для виробництва соків – то турецькі й азербайджанські пасти. А я у слові “сировина” відчував, як яблука й груші ламають гілля дерев, як червоніють лани помідорів...

Водій тихенько сопів, щось собі думав і не встрявав у наші мудровані бесіди. По суті – ми говорили на одну тему, але зовсім різними словами. Так і доїхали до райцентру.

На консервному заводі нас зустріли директор з технологом. Літні люди – Олексій Іванович та Марина Микитівна. Вони, очевидно, тут бачили вже не одних таких покупців, як ми. Представив сторони одне одному. Згадав їхні заслуги – для підняття статусу зустрічі. Запропонував перейти до справи.

Між Сергієм та Олексієм Івановичем зав’язався напружений діалог.

- Проблеми з документами на власність підприємства є?

- Ні.

- А чому зупинили виробництво?

- Колгоспи скінчились, сировини нема.

- В нових технологіях не змогли працювати?

- Без сировини?

- З концентратами.

- Ні.

- Перебудовуватись треба.

- Та ми вже старі, й по-новому не дуже розуміємо...

Так тривало хвилин двадцять. Хлопці, одне поперед одним, вихваляли новітні технології, а між тим, може й ненавмисно, зверхньо поглядали на керівників старого підприємства. Можливо, так би й закінчилась та зустріч двох світів, якби Кирило не зробив чергову спробу зачепити Марину Микитівну:

- Я навіть уявити не можу, що там за якість продукції була на вашому заводі, спроектованому ще в кам’яному віці! Це ж яка була примітивна технологія?

Відповідь Марини Микитівни прозвучала виважено, проте суворо:

- Кирило, від нашої продукції можна було отримати, максимум, розлад шлунку, а від твоєї – тільки онкологію.

Рятуючи розгубленість директора, секунд за десять, тишу перервав водій Іван Карпович:

- Ото, коли б вам, хлопчаки, по зубам давали так, як Марина Микитівна, хоч би раз на тиждень, - то за рік у вас і розум в голові почав би з’являтись.

До міста поверталися мовчки. Кожен думав про своє. Лише на околиці Кирило подав голос:

- А бабця-то – розумна людина...

На що водій задоволено відповів:

- Дяка Богу. Розумнішати почали. Може ще й людей травити перестануть...

Менеджер

Постало проблема придбання нового ноутбука для співробітниці компанії. Вирішуючи це питання, ми прибули до крамниці побутової техніки.

Простора зала з стелажами, різноманіття товарів, напівсонні працівники. Поодинокі покупці вибирали товар. Декому з них розповідали продавці-консультанти про неперевершеність праски чи фотоапарата. Дехто сам намагався розібратися в технічних характеристиках товару. На виході з торгової зали охоронник загравав до дівчини на касі. Все підкреслювало велич крамниці.

У цій напівкосмічній невагомості до нас підійшла дівчина з опитувальним листом.

На беджі красувалося: Ілона. Менеджер. Не піднімаючи очей, натреновано посміхнулася.

- Ви вперше в нашій крамниці?

- Ні.

- Ви робили раніше придбання?

- Так.

Вона чітко йшла очима по інструкції опитування, котру тримала на планшетці перед очима.

- Що ви у нас раніше купували?

- Холодильник.

- Ви задоволені?

- Ні.

Нештатна ситуація вивела її зі сонливого стану. Розгублено бігала очима по інструкції. Зібравши весь свій інтелект, зробила імпровізацію на межі своїх можливостей.

- Чому?

Я вирішив познущатися. І з серйозним виразом обличчя продовжив діалог.

- Ваш холодильник вночі надкушує продукти, а вранці звертає на мене.

Дівчина потрапила в такий стан, що в комп’ютері відповідає слову «завис».

За цим дійством із сусіднього відділу спостерігав чоловік років п'ятдесяти. Можливо, то був директор магазину, можливо, його заступник. Не настільки важлива посада, важливий той рівень майстерності, з яким він вийшов із ситуації.

- Шановний пане, то Вам попала модель холодильника, котру збирають в Україні.

Визнаю, його імпровізація була вищою за мою.

Коли ми покидали крамницю, менеджер ще стояла з тим же виразом обличчя і на тому місці, де ми з нею вели діалог. Бідна дівчина була загнана в кут нештатними відповідями клієнта і перебувала в тому ж стані, що вище порівняний зі станом комп’ютера перед перезавантаженням.

Можливо, я даремно так пожартував?