Велике місто

     

   У великім місті — думки чужі. (Юрій Яновський)

 

Велике місто. Воно схоже на велику розігріту пательню. Люди на ній, як шкварки, смажаться і підстрибують. Коли починають задумуватися, то температуру підвищують. Тоді вони підстрибують вище і швидше, щоб не було коли задумуватися. Хаос на пательні. Керований хаос.

Велике місто. Воно переважно живе нав’язаними проблемами. І в тих проблемах люди самі не свої. Споглядаючи на все, ви намагаєтеся залишатися собою. Місто ж за несприйняття вами правил гри виштовхує вас із себе. І воно вам начебто не чуже, але ви для нього чужі.

    Місто схоже на велику розігріту пательню...      

                                                                                

Птаха війни

   

   Птаха війни. Вона над моєю хатою в Діброві літає на схід і повертається на Кодак.

   В уяві, замість звуку її двигуна я чую стогін поранених, голоси лікарів і тиху молитву пілота. Серце обливається кров'ю. А ці птахи літають по двоє і по троє в зграї. Мігрують кожного дня зі сходу на захід до нашого міста. А потім у зворотньому напрямку.  Страшно стає, коли приїздиш на схід, туди де птахи беруть "вантаж 300". Але стає страшніше в нашому місті... 

   Летять швидкі з летовища містом. Летять крізь шансон з матами і галіму попсу країни окупанта, феєрверки свят і гомін народних гулянь. Летять до лікарні, де чекаючи їх моляться люди в білих халатах. 

   Здається, що величезна кількість населення живе в паралельному світі. І над тим світом не літають ці птахи. Місто стає мені чуже. Для нього я теж чужий і воно виштовхує мене. 

   Ввечері телеканали розкажуть про скандали і світське життя, поллють брудом на останні світлі п'ятна,  включать шансон з матами і галіму попсу країни окупанта. В новинах сухо зачитають коротке звернення з фронту і швидко переключаться на джинсу або шоу, де ментальні негромадяни країни боротимуться з  ментальними громадянами країни.  

   ... такий нині Світ.  Боже! Врятуй тих, кого понесла птаха на Кодак.

                                                    

Небесні й земні жаби

    

Наш лелека ходив по хмарі. Ловив у ній небесних жаб. Та коли зайшло сонце, то хмара зникла, і наш лелека ходив у калюжі й їв земних жаб.

   

Кмітливий менеджер

Місто живе у постійному русі. З роками середня швидкість пересування його мешканців невпинно зростає, а кількість невирішених проблем збільшується. І не один філософ вже давно б’ється над питаннями причини того руху, його користі та необхідності для міста.

Поспішаю на зустріч. Червоний вогник світлофора зупиняє на кожному перехресті, зменшуючи запас часу. Нарешті припарковуюся у призначеному місці, біля салону легкових авто китайського виробництва. Величезний огороджений майданчик, заповнений автівками, закінчується скляним приміщенням, у яке впираюся поглядом. Телефонний дзвінок. На дисплеї — ім’я людини, з котрою повинен зустрітися.

- Юрію Миколайовичу, самі затори на шляху. Запізнюся хвилин на п'ятнадцять.

- Добре. Знайдете мене на майданчику салону. Я прогуляюся і погляну на дива китайського автомобілебудування.

Водночас зі мною територією автосалону, у напрямку від центрального входу скляного приміщення, почав рухатися працівник. Зупинившись біля ближніх машин, я став розглядати не автівки, а працівника.

Середнього зросту, сутулуватий, в окулярах, коротка зачіска, чистенький костюм, начищені черевики. Краватку він зовсім не вміє носити, власне, як і я. Спішно йдучи, намагається поправляти її правою рукою, а лівою – інколи притримує окуляри. Таки поспішає. Я люблю поставити запитання, а ще більше – отримати відповідь, вищу за рівнем, аніж моє запитання.

- Доброго Вам дня.

- Доброго і Вам.

- Я менеджер з продажу Віталій. Раді бачити Вас у нашому автосалоні. Наша компанія має ексклюзивне право…

- Віталію… — обірвав я його.

- Слухаю.

- Я – дядько сільський. Ти зі мною простіше говори.

- Запитуйте.

- Слухай, хлопче, ти поясни мені хоч одну перевагу цих китайських автівок над іншими.

Віталій переступив з ноги на ногу. Змінив вираз обличчя на простіший.

- Значить, слухайте, дядьку. От бачите ці легковики?

- Бачу.

- Так от. Тільки у китайських авто усі запчастини оригінальні.

Я був у захваті від швидкої й оригінальної відповіді хлопця – відповіді, сповненої правди і гумору. Це було не «один-нуль» на його користь. Це було «п’ять-нуль»! На його користь.

Розпитав його, звідки й де вчився. Попрощався, подякував за ґрунтовну відповідь. Повільною ходою повертався до міста, де на мене вже давно чекали. З голови не йшов хлопчина. Розумна дитина… із сільського району. Закінчив університет. Вчитель за фахом…

Все одно, настануть часи, коли розумні діти будуть потрібні у цій країні. Не може бути весь час вниз – колись і вгору буде.

               

Ландшафтний дизайн

       Місто в ранці біжить. Біжить з однією думкою: встигнути. Воно утворює живі ріки на тротуарах і водовороти на майданах. Воно заплигує в громадський транспорт і кидається під колеса автівок на пішохідних переходах. Єдине слово, що лунає в потоці людей   -“вибачте, вибачте, вибачте…”. Ранок у будні -  той час, коли місто взагалі не думає, воно навіть не вітається, воно мріє встигнути, хоча б в останню секунду.

      Одного дня, посеред вранішнього хаосу неквапливо йшов чоловік. Під його ногами стелився кленовий лист.  Той чоловік ніс документ в одну із державних структур на підпис.  Я точно знаю , що він не спішив і в нього було з годину часу, щоби подолати пів кілометра до відкриття віконця для прийому документів. Я навіють знаю, що у нього було в думках і що по обіді він пройде ще раз цим шляхом за підписаним документом. То був я.

      На розі центрального проспекту і Виконкомівської вулиці, біля гастроному, мою увагу привернули четверо людей, котрі теж випадали з ритму ранкового руху міста.  Два молодих робітники у красивому спецодязі з гучними написами на спині  “Віртуози ландшафта” та дві жіночки середнього віку.  Жіночки вели між собою бесіду, а вірніше бесіда була схожа на монолог. То був монолог ландшафтного дизайнера перед директором магазина.  “ Ми вигідно відрізняємось від своїх конкурентів. У нас працюють тільки професійні ландшафтні дизайнери відповідного рівня та престижною освітою …  Для кожної ділянки ми розробляємо індивідуальний, неповторний проект ландшафтного дизайну…  У вашому магазині вхід поміж квітників з південного сходу. Це, по феншую, - запорука надійного привертання матеріальних благ і фінансового підйому... Фахівці студії ландшафтного дизайну з радістю звільнять Вас від турбот …”  Директор магазину, професійно оперуючи термінами  – “залишок на складі”, “дефіцит”, “дозвіл”, явно не встигала осмислювати сказане.  Оцінюючи майстерність дизайнера в умілості переконати биту життям радянського і пострадянського часу  “торгівку “,  пішов далі в справах.

      За годину, на зворотньому шляху,  вже спостерігав за дивом створення ландшафтної композиції на двох квадратних метрах. Молоді люди у красивих комбінезонах з гучними надписами “Віртуози ландшафта” старанно висаджували іриси і декілька кущів самшиту. Вони старались працювати акуратно, підсипали польських добрив у лунки. То не важливо, що кореневі шийки самшитів були вище рівня ґрунту, - важливо те , що виглядало все як якесь надзвичайне дійство.

     В день місто заспокоюється. Відмітившись на робочому місці й віддихавшись від ранкового спринту, живі ріки втрачають швидкість. Місто вже не так спішить. Воно ходить  у виробничих і власних справах, сигналить у пробках… Місто живе своїм повсякденним повноцінним життям .

      По обіді того ж дня, по жовтому кленовому  листу,  повторював ранковий маршрут з метою отримання підписаного документа.  Біля відомого гастроному два робітники у неелітному спецодязі, старанно, на дві поліетиленові підстилки, викопали рослини і вийняли з клумб грунт.   Їх займав ретельний  пошук у клумбах дротів, які, очевидно, забули вчасно з’єднати…

      В переосмисленні основ ландшафтного дизайну і феншуя,  провів час на шляху до установи. В голові крутились терміни, якими ландшафтний дизайнер сипала перед директором магазина – “дендроплан”, “посадкова відомість”, “розбивочне креслення”, “балюстрада” , “видова точка”,  “декоративність”, “ландшафтна композиція”… Я намагався помістити усі ці почуті терміни на двох клумбах площею у два квадратних метри, обабіч сходів до гастроному.

      Зворотній шлях подарував мені  четверту дію цієї мінівистави…  Два працівники в неелітному спецодязі ретельно підмітали навколо двох клумб… у яких були висаджені іриси та декілька кущів самшиту з правильним рівнем знаходження кореневої шийки відносно ґрунту…

      Такі події дійсно відбувались одного осіннього дня двотисячного року біля гастронома “Екатерининський”, на розі центрального проспекту та Виконкомівської вулиці. І ті дві клумби, пересаджені електриками, мали гарну декоративність та добре росли. 

Степан Степанович

Навіть знайомий шлях несе кожного разу щось нове. Кожного разу дерева і річки, левади і переліски виглядають по новому. Кожна людина в дорозі з своїм світом душі. От і цього разу раптово з’явилася Адамівка, так як з’являється більшість степових сел. Дорога в степу між лісосмугами вискакувала на пагорб, а вниз по балці село з річечкою чи ставком. Праворуч зосталася двохсотрічна церква збудована в честь перемоги 1812 року і перетворена в колгоспне сховище. Внизу блиснув ставочок. Зелений очерет явно контрастував з висохлою травою в степу. На узбіччі, перед самою греблею, стояв з піднято рукою хлопчак, років чотирнадцяти. Я пригальмував.
- Хто тебе одного відпустив голосувати на дорозі.
- Тато.
- І куди оце тобі їхати.
- Тато послали на електричку в Щорск.
- А далі куди.
- До Дніпропетровська на Троїцький базар.
- І що купувати будеш.
- Нівелір, дві кельми, різного ще знаряддя тут написали на папері. З Західної України ми. Будуємо у колгоспі, нас ціла бригада.
- Що з Західної України я по мові зрозумів. Величати як тебе.
- Степан.
- А по батькові? Раз працюєш то заслуговуєш на повне ім’я.
- Степан Степанович.
- Круто. А діда як звали?
- Степан. А бабця в мене Степанида.
Меж поваги до цієї молодої людини в мене не було. Працює, такий поважний набір імен у його предків.
- Стільки ж в сім’ї вас,
- Восьмеро, я найменший.
- А татко якого року?
- Тридцять восьмого.
- То що ж він тебе так пізно надумав на світ явить.
- В мене сім сестер, всі при господарствах своїх вже. А батько кажуть щоб не продавали його хати, а хтось в ній поселився.
- Ну й поселився б з них хтось.
- Не хочуть ні вони ні діти старші їхні. То він сказав, що збереться силами і сина заведе, щоб його хата не спорожніла і до неї приїжджали.
На очі ледь сльоза не накотилася від оповіді хлопчака. Машинально поглянув на його мозолисті і роз’їдені будівельними сумішами руки. Майнула думка перевести розмову на діда з бабусею, в які роки жили чи пам’є їх.
- Діда з бабою пам’таєш?
- Ні, тільки по розповідям.
- А де жили?
- Біля Стрия.
- Дід ким був.
- Теслею. А як бабцю до Сибіру комісари забирали то він не давав. Вони його по голові рушницею вдарили то він до вечора стогнав, а на ніч представився.
- Комісара хоч посадили до тюрми?
- Хто ж його посадить, він комісар, партійний.
- Ну то що як комісар, можна людей убивати Степане?
- Комісарам можна було, їхня влада зверхня була.
Збентежила мене розмова з хлопчаком. Він так спокійно розповідав про смерть я навіть пригадав колись прочитану книгу про французьку революції. В ній писали, що коли вели в перший день на страту людей вони кричали, падали на землю. Коли вели третього дня то всі йшли мовчки. Добра влада була, що насильну смерть в будні перетворила.
- Степане, ну а з бабою що сталось, повернулась з Сибіру?
- Дали вісім років, потім ще трохи.
- Додому повернулась?
- Так, зустрів весною тато на станції її сиву, згорблену і стару. Бабця пожила до осені. Босою ходила, все говорила: “По своїй землі ходжу, нема за неї і життя нічого ціннішого”.А восени померла, на сухоти хворіла. Старша сестра Ївга так оповідала.
От і переїзд в Щорську, за ним на узбіччі дороги стали. Хлопчак витяг копійки, протягнув мені їх у жмені.
- Ти що Степане?
- Ні, дядьку візьміть, а то поїздка не в руку піде.
На розжатій долоні я вибрав п’ятак.
- Цього досить Степан Степанович, зачекай.
В сумці зібраній з дому дістав пару пиріжків і пляшку компоту.
- Тримай Стьопо, я доїду скоро, а тобі цілий день по спеці вештатись. В місті будь сміливіший, краще перепитуй щоб не блудив. На вокзалі сядь на перший номер трамваю і доїдь до ЦУМа, там побачиш церкву. Ото, а чи зліва, чи справа йди вище за неї поки не буде трамвайної лінії, там спитаєш то вже зовсім рядом. Хай щастить тобі.
- Спасибі дядьку, нехай Господь Вас боронить.
Дивився в слід йому і згадував як колись в кінці семидесятих вперше приїхав до Дніпропетровська. Тато тоді був на навчанні, а я на канікулах, то і рушив з села подивитися велике місто. Повинен був приїхавши сісти на перший номер трамваю, доїхати в кінцеву зупинку де чекав тато. Вийшовши з поїзда прийшов до трамвая, прочитав номер один на ньому, але як всяка сільська дитина виконав так як наказували.
Підійшов до молодички з синочком років на п’ять меньшим за мена та й запитав: “Доброго дня вам тітонько. А чи не підкажете, це точно той трамвай що їде до транспортного інституту.” На , що жіночка не відповіла нічого, тільки повернувшись до свого сина років шести –семи і мовила: “Синок, ти пасматрі етот мальчік совєршенно не умєєт разговарівать по гарадскому.”
Дай боже тобі хлопчику таких “гарадськіх” не стрічати, а то ще недільного дня весь настрій зіпсують. Пішов Степан Степанович, внук Степана і Степаниди, на платформу, я ж сів в автомашину та поїхав далі.
1998 рік