Посівний календар

Можливо, саме життя чи якийсь інший фактор заклали в наших людей віру в диво. Розумом люди знають, що цього дива ніколи не буде, а душею вірять. Вірять як дітлахи, наївно і таємно. І ці два фактори — знання і віра в неможливе диво — вживаються в одній особі. Не виняток і наша сім’я.

Посівний календар – диво, котре з’явилося на шпальтах газет і журналів. Після переважно чудес медичного спрямування (Кашпіровського і Чумака із зарядженою водою, білих і чорних чаклунів), з’явились поради по часу посіву та посадки городини. Посівний календар замахнувся сперечатися з самою агротехнікою, зі спостереженнями за природними явищами протягом багатьох десятиліть. Ще вчора селяни міряли температуру ґрунту та його вологість, оцінювали кліматичні умови за прогнозами погоди та прикметами. А сьогодні все це вже нікому не потрібно. Всі турботи як гора з плечей. Купляєш районну газету, там вже за селянина подумали, коли сіяти і коли саджати. На це диво піддалися навіть ті, хто вирощував городину у великій кількості для продажу.

Отак і моя дружина піддалась на таку провокацію. Увечері старанно вивчила надрукований календар і завела бесіду.

- Тут пишуть, що завтра до першої години дня треба висадити розсаду.

- А чому до першої?

- Пишуть, місяць буде йти на спад і тоді треба садити все, що росте під землею.

- А який зв’язок у місяця і нашої розсади?

- Написано: коли в цей час посадити,, то вродить.

- Та ще Святого Юрія весняного не було, на нього завжди якийсь негаразд у погоди прихований.

- Написано, всі садять — і нам треба.

Зламався агроном, піддався умовлянням і таємній надії на диво-врожай. Зрання розкинув шланги водопостачання до ділянки висадки розсади. Відкрив парникові рами. Сходив за кілометр до тракторної бригади, роздав наряди на польові роботи — і вітром до садиби.

О дев’ятій ранку з жінкою на городі почали роботи. Бігом, бігом від парника до ланки. Ямки, вода, ямки, вода, розсада… Рядочок за рядком, один за одним шикувався на ділянці. Під одинадцяту я починав проситись.

- Борисівно, може зупинимося та відпочинемо?

- Ні. До першої години вже недалеко, а третина розсади не висаджена.

- Ой, щось неладне чую.

- Сади розсаду, як вродить то будемо з врожаєм.

Чому до першої? Поїли б, відпочили б. А потім потихеньку і посадили б томати і перець. Ходили в голові думки, а руки все садили і садили.

О першій ми все закінчили. Посадили з пів тисячі розсади удвох. Гуділи спина й ноги, пальці рук заклякли і не гнулись. Та все-таки радість: рядочками стоять перець, томати. Робота зроблена.

- Як вродить — ото вторгуємо…

- А як не вродить, посуха чи що інше?

- Вродить, календар розумні люди складають, отак просто в районній газеті його друкувати не стали б.

На краю ланки я очима рахував врожай. Томатів і перцю на продаж буде трішки. Можливо, навіть на вугілля та дрова вистачить виторгу. Проглянувши ще раз ділянку, пішов обідати.

А на душі все щось не так. Учора ноги крутило, і взагалі якось важкувато, як на зміну погоди.

Смачний борщ у Борисівни. Після тарілки другої настає душевний спокій і задоволення життям. Хочеться прилягти й годинку поспати. Та цього разу щось потягнуло мене ще раз поглянути на висаджену розсаду, пройтися по двору.

З краю городу я розглядав чорну хмару, що сунула прямо на наше село і безпосередньо на двір. Вона була така чорна, що в її добрих намірах запідозрити було неможливо. Вона йшла по небу впевнено, широким фронтом, кожної хвилини посилюючи розуміння безнадійності ситуації. Ось уже вона над Звонецьким порогом, і того берега не видно. Між чорним небом і Дніпром — біла стіна.

От і все… Ніколи не треба рахувати виторг від врожаю наперед, погана прикмета. Посівний календар… Цілий ряд думок про нього промайнув майже миттєво. І жодна думка не була толерантною та літературною. Ще якось кволо подумав покласти граблі з лопатою навхрест серед двору, та біла стіна зливи вже була на нашому березі.

Потекли миттєво струмки, земля укрилася льодяними кульками. Град шматував молоде листя на деревах, рубав безжалісно викохану Борисівною розсаду. А за хвилин двадцять усе затихло, з’явилося сонце. Небо стало блакитне і безхмарне. На сході зникала за обрієм чорна хмара, караючи передплатників районної газети за виконання порад посівного календаря.

На городі лежала пошматована розсада. Борисівна мовчала, і я мовчав. А по двору неквапливо розносив вітер шматки районної газети.

Отак було покарано слабкість людської натури до дива.

Стали ми по-старому працювати: міряли вологість ґрунту і температуру, уважно стежили за прогнозом погоди. А посівні календарі більше не читали. Якось співпраця з ними не склалася.

Кредит

Світало… Разом з другими півнями будив село завівши автомобіль. Прогрівати його довго не прийшлось, ще не охолов після вчорашньої спеки. Трішки “Москвич” по чхав, загудів… Склав в багажник гостинці, відкрив ворота і вирушив в справах до міста. Понад Дніпром, через старий кар’єр на сусіднє село. Далі петляючи по між ям різної глибини спішив до Любимівки.
Тільки на шосту, а вже немає чим дихати. Задушливе повітря з вчорашнього дня блукало не тільки по пагорбам, а і в глибині балок. Спека цього літа стояла не поступаючись самій маленькій прохолоді й на мить. Вітер немов розгнівавшись на людей полетів далеко і не повертався. Все стояло завмерши як в день так і в ночі.
За колгоспним садом з’явилося село. Просипалися господи по Любимівці, сіріло і тільки калюжа на узбіччі дороги від пориву водоводу неорганічно виглядала в цьому пейзажі. Об’їхав оазис посеред дороги, в якому вже купалися качки, з’їхав вниз за село.
Сільська людина за своє життя дуже багато ходить своїми ногами і тому коли вона купує легкову автомашину то завжди підвозить подорожніх людей, особливо від села до села. Я людина сільська і пращури мої всі селяни то цей закон для мене неписаний.
В кінці села перед балкою, з пересохлою на її днищі річечкою Татаркою, стоїть молодичка. Виглядає попутній транспорт. Вгледів автомашину піднімає руку в надії зупинити мене. Її надія справдилась і вже за мить вона сидить на передньому пасажирському сидінні.
- Хоч до Придніпровська.
- Та довезу, ти куди так зрання?
- В місто, хочу в банк якийсь центральний попасти.
- Гроші класти?
- Які гроші, тут зуби швидше покладеш.
- То навіщо тобі банк коли не таємниця.
- Вчора президента Кучму показували, він говорив щоб банки допомогли селянам. У нас трактор Т- 40 зламався то може дадуть коштів на ремонт двигуна. За рахунок трактора та трьох корівок і живемо.
- Думаєш дадуть?
- Президент сказав їм, наголосив щоб під льотний процент.
Жіночка говорила серйозно. Я ледь на гальма не натиснув від такої мети поїздки цієї молодої громадянки. На мить навіть переповнив сарказм по відношенню до її наївності. Стримавшись від коментарів прогнозу результатів поїздки я невпевнено подав голос аж переїжджаючи затоку Дніпра Шиянку.
- В місті в який тобі район треба?
- Ні, я в Придніпровські до сестрички забіжу, а вже потім на восьму до банку. Вони ж рано працювати не починають, аж з восьмої більш за все. Вирішу питання і на обід в Татарку, корів доїти треба. Зупини тут біля училища, спасибі тобі.
Жіночка вискочили, закрила двері і швидкою ходою пішла в напрямку старого міста. Двері то зачинились, а рот в мене ні. З ним відкритим я дивися ще з хвилину їй в слід не вірячи що таке може бути. В голові повільно пливла думка: “Дівчино, дівчино це для тебе в вісім годин ранку середина робочого дня.” Банківські працівники хоч би до десятої посходились. О восьмій вони каву з молоком в кращому випадку п’ють, не підозрюючи з відкіля останнє береться і якою працею. А після десятої вони ввічливо розкажуть, що твої проблеми їх не цікавлять. І поїдеш до корів і поломаного трактора, до дітей яких вже скоро до школи готувати. А та молодь в банку буде зверхньо посміхатися тобі в спину, нічого не розуміючи в житті.
В кінці кінців ця молодичка нормальна, вона почула, що президент країни по першому телеканалу попросив допомогти селянам, сіла і приїхала. Це я не нормальний з своїми песимістичними думками кому треба дати грошей, як пригнутися щоб дозволили працювати і платити податки. Може коли всі такі в країні будуть як ця жіночка з Татарки то питань багато відпаде і жити краще будемо.
Сигнал під’їхавшої позаду автомашини нагадав мені , що кінцевий пункт моєї поїздки ще далеко і треба їхати далі.
1998 рік