Майдан

Вночі на центральній площі нашого міста кудись несподівано зник старий пам’ятник… натомість з’явився новий: невисока, струнка літня жіночка в хустині й ситцевому платтячку стояла на постаменті. Оперлась на сапу, уважно  дивлячись на  майдан. Акуратним учнівським почерком викарбуваний на камені текст повідомляв наступне: “Народилась у степу на початку минулого століття, під час жнив...  Ростила дітей, обійшла навколо екватора, сапаючи колгоспні рядки… Своєю сапою годувала країну, робила індустріалізацію, будувала міста, запускала космічні кораблі… Пережила все, що трапилось їй на життєвому шляху... На межі  століть пішла літнім південним степом у засвіти...”

Сонце, здіймаючись з-за Дніпра, перевіряло, як ідуть справи у світанковому місті. Нічна підміна приємно вразила. Світлою посмішкою воно залило весь майдан, радо вітаючи стару знайому, з котрою майже століття приятелювало в степу.

У променях тієї вранішньої посмішки незмінний двірник, не відриваючи погляду від бруківки, замітав залишки вчорашнього дня - прибирав із майдану «культурне нашарування» великого міста: обгортки з цукерок, пусті коробки від цигарок, недопалки,  серветки, … позолочені літери “Л”, “Е”, “Н”… Автоматично чоловік підвів очі до постаменту. На блакитному тлі ранкового літнього неба, осяяна золотавим сонячним промінням, із постаменту на нього мружила очі літня жіночка. “Господи, прости! Цариця Небесна зійшла!” – прошепотів двірник, тричі осінивши себе хресним знаменням. “Господи, прости!  По-новому житиму!…”- не міг отямитись двірник, поглядаючи скоса на жіночу фігуру, що з’явилася тут ось тільки-но...

Місто оживало. Місто розганялось у традиційному хаотичному русі. Хтось пробігав через майдан. Хтось не зупиняючись, дивувався. Хтось підходив, аби розгледіти й висловити свої враження перехожим щодо нового пам’ятника.  Нічну тишу остаточно розвіювали денні буденні звуки. Гуркіт двигунів, сигнали клаксонів, гомін, музика, рекламні ролики із гучномовців торгових центрів… На іншому боці майдану закрутилась  пуста каруселька… Саме у такому метушливому стані місто давно вже звикло жити.

З боку торгівельного центру до пам’ятника наближався чоловік. Дійшовши, він довго й уважно вдивлявся, а потім – несподівано стомлено присів на сходах у постаменту. “Як же вона схожа на маму!...“ – промайнула думка, - “Руки, статура, погляд такий самий, як у мами…  Скільки ж Ви, мамо, добра на цій землі зробили! Нас із братом у люди вивели, скільки пережили!... Я усі листи Ваші в скриньці донині зберігаю. Коли тяжко, то читаю. Ваші листи – то для мене – найсвятіше Писання! Колись Ви мені писали, а я – не міг тоді зрозуміти…“ Змахнув непомітно скупу чоловічу сльозу, вклонився й пішов важкою ходою проспектом.

Двоє фермерів здивовано розглядали пам’ятник. Вони прогулювались майданом, очікуючи аудієнції у державній установі, аж раптом натикнулися на таку несподіванку. Замість звичного монумента вождю – стояв пам’ятник жінці-трудівниці.

-       Петре, ти віриш своїм очам?

-       Ні, Андрію.

-       Схожа на тітку Уляну…

-       Як дві краплі води.

-       А що ж це за зміни сталися в головах жителів міста? Вони ж так активно малювали свої родоводи від дворян...

-       Життя змушує розумнішати. Доходить, що дворяни – то прислуга при дворах князів, і не більше того.

-       Скільки сперечань було, яке “зло” треба увічнити! А так розумно зробили. Ніхто й не чекав…

-       Андрію, а пам’ятаєш, у Тараса Григоровича: “І на оновленій землі Врага не буде, супостата, А буде син і буде мати, І будуть люди на землі…”

      Двоє фермерів, поступившись місцем фотографу, відійшли, обговорюючи побачене, до держустанови.  Екскурсія німецьких підприємців шикувалась для фотографічної картки на фоні пам’ятника. Екскурсовод, не розуміючи,куди дівся старий пам’ятник, професійно розповідала… про новий. Про трудові подвиги селянки-трудівниці на її життєвому шляху в минулому столітті.  В кінці розповіді літня німкеня подякувала за ґрунтовну екскурсію і з гордістю пояснила співвітчизникам: “Дуже схожа на мою бабусю. Батько і мама загинули 1945 року в  Берліні. Нас із сестричкою виростила бабуся.”

   Майдан починав жити повноцінним денним життям. Порожня каруселька крутилась повільно під звуки акордеона, який намагалося заглушити в сусідньому кафе нав’язливе караоке. Майдан закликав: придбати, полетіти, поїхати,  відпочити, увірувати, вступити, скуштувати, примкнути, прозріти, прийти, взяти, віддати…      

Новина про раптову заміну пам’ятника облетіла все місто.  Радіо, телебачення, газети, пересвідчившись у реальності події, наввипередки несли звістку про несподіванку. У вечірній програмі місцевого телеканалу оголосили засідання за круглим столом. Керманичі міста відправляли своїх фахівців для вивчення події й громадської думки з цього приводу.

До пам’ятника підійшло двоє поважних панів. При костюмах, при краватках, один навіть з портфелем. Розглядаючи царицю ланів, завели бесіду:

-          Скільки потрібно коштів для його впорядкування?

-          Так він же новий!

-          Ну, освітлення, фарба… Ну, що, тебе вчити, як пам’ятники до свят готувати?

-          Тисяч двісті можемо освоїти. А може й більше, якщо над благоустроєм навколо пам’ятника попрацюємо. А хто ця жінка на постаменті?

-          Не знаю. Подумай добре, які роботи можна виконати й через кого провести. Свята скоро. Керівництво просить, щоби все було чинно.

Після службовців на майдан підійшов викладач з студентами. Високий, сутулуватий професор в оточенні молоді дивився, не відводячи очей від фігури на постаменті.

-          Григорію Івановичу, бачите? А Ви не вірили.

-          Не вірив. І зараз ще не вірю своїм очам.

-          Ніхто не знає, як це сталось. Ні в пресі, ні на телебаченні не було повідомлень. Що це значить?

-          Мої дорогі студенти, це значить, що місто наше переходить на вищий щабель розвитку.  Я не історик, я – математик, а тому спробую пояснити Вам так, як це сам відчуваю. В історії нашої країни є свої герої. Коли на постамент ставлять чужих героїв, котрі принесли горе на нашу землю, то є неправильно. На площах наших міст повинні стояти пам’ятники людям, котрі возвеличили працею свій край, або захистили його… Я вам дуже вдячний, що ви мене привели. Зізнаюсь, думав, шановне панство просто хоче зірвати заняття. Ця жіночка дуже схожа на мою другу маму, Надію Василівну, світла їй пам’ять. Вона у війну втратила чоловіка і двох синів. Зосталась сама. Підібрала мене в 1944 році на станції. Вигляділа…

Студенти мовчали, а старий професор затулив долонею очі.

До пам’ятника потягнулися люди. Життя вирувало. Всі покоління дивувалися, сперечались, раділи, не погоджувались. Ліворуч від пам’ятника десятків зо два людей розгорнули гасла: “Вернём городу памятник Екатерины Второй!”, “Украина за воссоединение Малороссии с Россией!”, “Долой раскольников - Киевский патриархат!“.  Ними керував батюшка середніх літ, з іконою Миколи Другого в руках. Він  вимагав любити царя й просити у нього пробачення. Погрожував страшним судом тим, хто не повернеться до якоїсь імперії. Серед мітингувальників були і мої знайомі – Іван, внук Одарки Ляпченчихи із Веселого, дочка Катерини Кушнірихи зі станції та син самого священника.

       Обходячи пам’ятник зусібіч, його розглядали декілька молодиків. Їх російська мова явно відрізнялась від місцевої російської.

-          Іван, ти глянь, які молодці дніпряни. Героїня полів на постаменті.

-          Не соромно і вклонитись.

-          У нас в Ростові звалити цього винищувача селян і комбайнера на його місто поставити.

-          Або машинобудівника. Наші комбайни пшеницю молотили від Владивостока до Бреста.

-          І не тільки.

Надивившись і порадівши, чоловіки почвалали через майдан, туди,  де крутилася карусель. Туди, де вирувало життя великого міста. А біля монументу зупинилась крута автівка. З неї вийшов міський голова. Вони подивилися одне одному у вічі. Він – здійнявши обличчя догори, у сонячні промені, а вона – сперши ся на сапу на нього. Голова помовчав. Мовчки вклонився й поїхав.

Не можна крутити пусту карусель, не можна гойдати порожню колиску. Зло станеться. Кажуть, дитина помре чи неслухом стане… А може й ціле покоління не виправдає надії батьків. А кожна мама із батьком мріють про дитину, котра буде розумнішою за них.

Забирало Сонце із собою день. В соборі за майданом ударили у дзвони, скликаючи на вечірню службу парафіян. І люди йшли… але чимало з них завертали на майдан. Просуваючись обабіч проспекту, вони стікалися до жіночки із сапою на постаменті, яку зігрівало останніми променями вечірнє сонце. Хтось згадував свою рідню, хтось молився, хтось тихо співав, а один літній чоловік, що сидів на сходах, перечитував листи від мами… до нього підходили можновладці, кинувши свої автівки подалі від майдану. Усі вони боялися повернення старого пам’ятника.

На постаменті стояла жінка, котра прийшла мирити своїх дітей…

P.S. За десять місяців одного вечора пролунав дзвінок і майже до ранку телефон не змовкав.

Кристально чесна людина

Їхали ми з Іваном у відрядження до Львова. Все, як годиться в таких випадках: костюм у чохлі за спиною, сумка з речами, сумка з харчами…

В купе потяга Дніпропетровськ-Трускавець уже був попутник. Високий кремезний козак років на десять старший за нас. Він сидів біля віконця, акуратно формуючи гірку з продуктів на столику. Продукти були явно без ГМО і мали здоровий домашній вигляд.

- Доброго дня вам, пане, – привіталися по черзі ми.

- Доброго, проходьте. Я Віктор з Нікополя.

- Я Іван, а це Юрко, – представив нас товариш.

Бесіда зав’язалась швидко. За декілька хвилин ми вже примощували свої харчі до цієї гірки на столику. Віктор виявився хлопцем компанійським, їхав до дружини в Трускавець, котра там уже з тиждень відпочивала. У Нікополі він мав невеликий бізнес з продажу верхнього одягу. Одним словом – козак.

До купе ввійшла четверта пасажирка... Років до тридцяти молодичка. Коси, очі, щічки… Я не буду описувати її далі, тому що дружина ніколи не випустить цей нарис у світ.

Ковтнувши слину і звівши щелепи, ми по черзі почали вітатись. Дівчину звали Олена, і їхала вона до Львова у виробничих справах. Виявилася вихованою і дуже розумною панянкою.

Ну хто ж із чоловіків у потязі не вживає? А тут панянка. З її дозволу ми почали дуже культурно вживати. Після 0,5 фірмової горілки ще трішки покуштували «Нікопольської джерельної». Треба сказати, що далеко фірмовому напою до продукту нікопольських умільців. По закінченню вечері прибрали стіл. І тільки розмістилися для інтелігентної бесіди, як у Віктора задзвонив мобільний телефон. Віктор відразу, як солдат у наряді, підтягнувся і пояснив, що це дружина. Підніс слухавку до вуха.

- Ти де? – почувся жіночий голос з динаміка.

- У потязі.

- Хто в купе?

- Два козаки і молодичка.

- Дай їй слухавку.

Віктор зніяковіло протягнув трубку Олені. З трубки знову почувся голос:

- Вітання. Я Наталія. П’ють?

- Ні, – злякано відповіла Олена.

- Що, все вже випили?

- Та ні.

Зв’язок, на щастя, перервався – потяг вийшов із зони покриття.

Прийшовши до тями, ми завели інтелігентні бесіди про садки, бджіл, чим на хліб заробляємо. Настав час і засипати. А це не просто так: три інтелігенти могли поодинці перегарчати уві сні потяг.

Повлягалися. Крутилися, напівдрімали в переживаннях за панянку. Віктор, той бідолаха, тільки очі закриє і прокидається відразу з питанням:

- Олено, я не хроплю?

Так він за ніч багато разів її перепитував.

Прийшов ранок. Ми перепитували, як спалось Олені. Зображували відпочилих козаків, хоч і були виснажені майже безсонною ніччю.

От і Львів. Обмінялись з Віктором телефонами і помандрували ми в одну сторону, Олена в другу, а Віктор поїхав до Трускавця помагати відпочивати дружині.

Пройшов швидко день у справах. У готельному номері вже і спалось, і гарчалось. Прокинувся вранці, відпочивши. Вже збирався далі рухатись, як задзвонив мобільний.

В екрані висвітилось «Віктор з Нікополя». Така рідкість, коли люди після зустрічі в потязі передзвонюються. Можливо, йому так добре там, що вирішив поділитися радістю, – майнула думка. Підняв слухавку.

- Доброго дня, Вікторе.

- Доброго. Хоча який він там добрий.

- А що трапилось?

- Та ось тобі розповім, може пожалієш.

- Розповідай.

- Доїхав я до Трускавця. Наталія зустріла. Страв наготувала. Ми повечеряли, допили «Нікопольську джерельну». Поснули. І ось як перевертався уві сні, спитав у неї: «Оленко, я не хроплю?»

- Та ти що?

- Стою ось я в спортивних штанах, майці і дублянці у фойє і не знаю, що робити.

- Дійсно, хоч додому в Нікополь вертайся.

- Додому не можна?

- Чому?

- В мене реалізаторша Оленка є. Так її дружина ще вночі по телефону звільнила з такими характеристиками… А в неї чоловік молодший років на 10 і ще більший, ніж я. Поки там не розберуться, мені в Нікополь не можна.

- Оце так сюжет! Що ж ти робитимеш?

- Сидітиму, може, відійде, та якось миритись буду.

Отак у житті буває. Кришталево чесна людина, і так постраждала. І не тільки вона, а ще і в далекому від Трускавця Нікополі серед ночі під боком чоловіка – реалізаторка Олена, яка нічого не підозрювала. Не знаю, як налагодили справи, але впевнений, що налагодили. Мине час, і всі постраждалі будуть згадувати цю подію зі сльозами на очах.

Отож дивіться, хлопці, щоб не потрапили в таку пригоду.