Львівський сон

(Епізод кіносценарію)

Залізничний вокзал. Пізній осінній вечір. Шлях у місто крізь дощ. Готель. За вікном мокрий і сонний Львів, котрий змушує заплющити очі, передаючи свою мокру сонливість. І в тій сонливості приходить до мене львівський сон.

Йду від готелю вулицями міста. Де йшов і чому? З якими думками? Йду бруківкою, між мокрих стін будівель під низьким небом. І бачу собор. Увійшов у його сіро-золотий простір. Зліва, під стіною, навколо священника з десяток чоловіків у військовій формі. За ними дошки з фото, над котрими березовий хрест і Христос на жовто-блакитному прапорі. Священник читає молитву. Чоловіки, схиливши голови, тихо за ним повторюють. Обвітрені обличчя, глибокі очі, придавлені плечі… Фронтовики. Поминають товариша, котрий не прийшов із російсько-української війни.

Запалив я свічку. І разом із фронтовиками за священником повторював: «…Хай вороги наші будуть перед лицем воїнства нашого, вірного Тобі, як порох перед лицем вітру, й Ангел Твій сильний хай зневажає і проганяє їх. Хай попадуть вони в сіті, яких не сподіваються, і хай попадуть у пастку приховану, страх хай сповнить їх, і хай впадуть вони під ноги синам Твоїм, воїнам і захисникам нашим, і хай переможені нами будуть».

Знов мокрі стіни будівель. Мовчазні перехожі. Бруківка. Другий храм. Великий простір. Тиша. І лише священник і середніх років пан. Той пан схилив голову і склав долоні, просить благословити. Можливо на справу, можливо в дорогу…

Запалив я свічку. «І вчинить тебе Господь головою, а не хвостом, і ти будеш тільки верхом, а не будеш долом, коли будеш слухатися заповідей Господа, Бога свого, що я сьогодні наказую тобі, щоб додержувати й виконувати».

Бруківка… І третій храм із темними стелями, стінами й темною позолотою. У нім люди, чию совість викрив гріх, чекають на сповідь. У кожного своя доля й у кожного своє горе. Стоять у надії на примирення з Богом. Кожен хоче пройти через сповідь і каяття. Кожен хоче випросити в Господа кращої долі.

Запалив я свічку. «Пошли мені ясне пізнання того, чого від мене жадаєш, і зміцни волю й силу все те виконувати. Захорони моє серце перед спокусами і навчи мене пізнати Твою волю і вірно сповняти її в моєму житті. Господи Ісусе Христе, умилосердися наді мною».

Крізь сірість неба — сонце. Знову вулиці і місто, трамвайні колії… У четвертому храмі вінчання. Перед вівтарем люди, і священник благословляє на подружнє життя. Господь своєю присутністю з’єднує душі в єдине ціле.

Запалив я свічку. «…у мирі і злагоді, благословенно й щасливо прожили разом усе своє подружнє життя. Через Господа нашого Ісуса Христа, Якому належить вся слава — з Отцем і Святим Духом, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь».

І був у п’ятому сімсотлітньому храмі, там дитину хрестили. Щасливі батьки, щасливі хрещені батьки. І чутно мені було: «Господи Ісусе Христе, Сину Божий. Назви мене хрещеним батьком…, назви мене хрещеною матір’ю і благослови на допомогу чаду у важкі дні…»

І ще в першому храмі горіла свічка, коли я запалив свічку в п’ятому. «Отче наш, сущий на небесах!…» І було переді мною п’ять церков. І було переді мною п’ять служб Божих. І горіло перед очима моїми п’ять свічок. І були перед очима люди: такі, як вони в храмах, і поза ними. І було в мене перед очима життя…

Вранці йшов у справах, роздумуючи над сном. Розглядав будівлі й бруківку під ногами, зазвичай вітався з військовими, що йшли назустріч. А за пів хвилини я став як вкопаний. Озирнувся — військові входили в храм. Підсвідомо я вже йшов за ними. Увійшов у сіро-золотий простір храму. Зліва, під стіною, навколо священника з десяток чоловіків у військовій формі. За ними дошки з фото, над котрими березовий хрест і Христос на жовто-блакитному прапорі…

І було переді мною п’ять церков. І було переді мною п’ять служб Божих. І горіло перед очима моїми п’ять свічок…

Кристально чесна людина

Їхали ми з Іваном у відрядження до Львова. Все, як годиться в таких випадках: костюм у чохлі за спиною, сумка з речами, сумка з харчами…

В купе потяга Дніпропетровськ-Трускавець уже був попутник. Високий кремезний козак років на десять старший за нас. Він сидів біля віконця, акуратно формуючи гірку з продуктів на столику. Продукти були явно без ГМО і мали здоровий домашній вигляд.

- Доброго дня вам, пане, – привіталися по черзі ми.

- Доброго, проходьте. Я Віктор з Нікополя.

- Я Іван, а це Юрко, – представив нас товариш.

Бесіда зав’язалась швидко. За декілька хвилин ми вже примощували свої харчі до цієї гірки на столику. Віктор виявився хлопцем компанійським, їхав до дружини в Трускавець, котра там уже з тиждень відпочивала. У Нікополі він мав невеликий бізнес з продажу верхнього одягу. Одним словом – козак.

До купе ввійшла четверта пасажирка... Років до тридцяти молодичка. Коси, очі, щічки… Я не буду описувати її далі, тому що дружина ніколи не випустить цей нарис у світ.

Ковтнувши слину і звівши щелепи, ми по черзі почали вітатись. Дівчину звали Олена, і їхала вона до Львова у виробничих справах. Виявилася вихованою і дуже розумною панянкою.

Ну хто ж із чоловіків у потязі не вживає? А тут панянка. З її дозволу ми почали дуже культурно вживати. Після 0,5 фірмової горілки ще трішки покуштували «Нікопольської джерельної». Треба сказати, що далеко фірмовому напою до продукту нікопольських умільців. По закінченню вечері прибрали стіл. І тільки розмістилися для інтелігентної бесіди, як у Віктора задзвонив мобільний телефон. Віктор відразу, як солдат у наряді, підтягнувся і пояснив, що це дружина. Підніс слухавку до вуха.

- Ти де? – почувся жіночий голос з динаміка.

- У потязі.

- Хто в купе?

- Два козаки і молодичка.

- Дай їй слухавку.

Віктор зніяковіло протягнув трубку Олені. З трубки знову почувся голос:

- Вітання. Я Наталія. П’ють?

- Ні, – злякано відповіла Олена.

- Що, все вже випили?

- Та ні.

Зв’язок, на щастя, перервався – потяг вийшов із зони покриття.

Прийшовши до тями, ми завели інтелігентні бесіди про садки, бджіл, чим на хліб заробляємо. Настав час і засипати. А це не просто так: три інтелігенти могли поодинці перегарчати уві сні потяг.

Повлягалися. Крутилися, напівдрімали в переживаннях за панянку. Віктор, той бідолаха, тільки очі закриє і прокидається відразу з питанням:

- Олено, я не хроплю?

Так він за ніч багато разів її перепитував.

Прийшов ранок. Ми перепитували, як спалось Олені. Зображували відпочилих козаків, хоч і були виснажені майже безсонною ніччю.

От і Львів. Обмінялись з Віктором телефонами і помандрували ми в одну сторону, Олена в другу, а Віктор поїхав до Трускавця помагати відпочивати дружині.

Пройшов швидко день у справах. У готельному номері вже і спалось, і гарчалось. Прокинувся вранці, відпочивши. Вже збирався далі рухатись, як задзвонив мобільний.

В екрані висвітилось «Віктор з Нікополя». Така рідкість, коли люди після зустрічі в потязі передзвонюються. Можливо, йому так добре там, що вирішив поділитися радістю, – майнула думка. Підняв слухавку.

- Доброго дня, Вікторе.

- Доброго. Хоча який він там добрий.

- А що трапилось?

- Та ось тобі розповім, може пожалієш.

- Розповідай.

- Доїхав я до Трускавця. Наталія зустріла. Страв наготувала. Ми повечеряли, допили «Нікопольську джерельну». Поснули. І ось як перевертався уві сні, спитав у неї: «Оленко, я не хроплю?»

- Та ти що?

- Стою ось я в спортивних штанах, майці і дублянці у фойє і не знаю, що робити.

- Дійсно, хоч додому в Нікополь вертайся.

- Додому не можна?

- Чому?

- В мене реалізаторша Оленка є. Так її дружина ще вночі по телефону звільнила з такими характеристиками… А в неї чоловік молодший років на 10 і ще більший, ніж я. Поки там не розберуться, мені в Нікополь не можна.

- Оце так сюжет! Що ж ти робитимеш?

- Сидітиму, може, відійде, та якось миритись буду.

Отак у житті буває. Кришталево чесна людина, і так постраждала. І не тільки вона, а ще і в далекому від Трускавця Нікополі серед ночі під боком чоловіка – реалізаторка Олена, яка нічого не підозрювала. Не знаю, як налагодили справи, але впевнений, що налагодили. Мине час, і всі постраждалі будуть згадувати цю подію зі сльозами на очах.

Отож дивіться, хлопці, щоб не потрапили в таку пригоду.