Із записної книжки пана Бродника

   

    Швидкий потяг зі столиці до Дніпра колихав пасажирів і відстукував кілометри шляху. Серед тих пасажирів колихався по життю і я. За вікном краєвиди Черкащини — лани, села, ліси, знову лани, річки… Думки змінювалися, як краєвиди, і плавно переходили у сон…

Я вже не в потязі, а серед бахмутських степів, на Кодемі. Знову війна. Я на горі, де ще недавно командував опорником. Село, долина річки, попереду лани між лініями оборони. Там за ланами й селами видніють терикони… За майже дев’ять місяців я вивчив усе.

Прифронтове село. У нім — люди. Вони шукали спокій, а знайшли війну. В садках хати. В їхніх вікнах, що наглухо роз’єднують світи, ікони — останній захист від біди. Тут світло гасне з першими зірками, в надії заховатися від війни. 

У цих краях ніколи не було української влади. Вона і в Україні такою була неповністю, а тут — тим паче. Любити Батьківщину і продавати її — це різні речі. Схиляючись до другого, місцева влада вічно існувала. Тут люди уявляли майбутнє як минуле і чекали на нього. Воно все не приходило, і врешті-решт прийшло. Прийшло війною. І дехто, хто її чекав, знайшов тут вічний спокій. Навівши горе на тих, хто не хотів біди. Ніщо так не змушує задуматися, як протилежний результат очікувань.

Земля між лініями оборони. А між тими лініями — фермерські поля. Їх не забрати й не піти від них. Отож орють, сіють, косять між танків і гармат. Переді мною підірвані й підбиті дизелі в полі. Усі на косовиці. Посеред поля, напівпокошеного, напівзгорілого. Десь чути канонаду, але не видно вибухів. За полем полум’я: горить промзона і суха трава на випасах…

         “Залізнична станція Шевченкове, зупинка…” — голос із репродуктора прогнав сон. Біля мене сидів хлопчик з ноутбуком на колінах і грав у гру. Він вів свій танк полями серед підбитої техніки в село, що виднілося на моніторі. Перенапружений увагою у грі, чи то звільняв село, чи то захоплював його, стріляючи без упину…

Я йшов своїм вагоном і сусіднім до буфета. Хтось із пасажирів спав, хтось щось читав, хтось поринав у дискусії з сусідом. А хтось, і дуже їх немало, дивився фільми про війну, насильство чи грав в ігри на ті ж теми. В суспільстві норму пише більшість.      

Швидкий потяг зі столиці до Дніпра колихав пасажирів і відстукував кілометри шляху. В кінці вагона, склавши поруч милиці, у кріслі сидів солдат. Він їхав не на фронт, а вже додому зі шпиталю. Його війна була не в моніторі, без права на запасне життя.

(Із записної книжки пана Бродника)

                  З нататніка пана Бродніка

Хуткі цягнік са сталіцы на Дняпро гойдаў пасажыраў і адстукваў кіламетры шляху. Сярод тых пасажыраў гойдаўся па жыцьці і я. За вакном краявіды Чаркашчыны – раўніны, вёскі, лясы, зноў раўніны, рэчкі… Думкі зьмяняліся як краявіды і плаўна пераходзілі ў сон…

… я ўжо не ў цягніку, а сярод бахмуцкіх стэпаў, на Кадэмі. Зноў вайна. Я на гары, дзе яшчэ нядаўна камандаваў апорнікам. Вёска, даліна рэчкі, уперадзе ад поля паміж ліній абароны. Там, за палямі і вёскамі бачныя тэрыконы… За амаль што дзевяць месяцаў я вывучыў усё.

Вёска ля фронта. У ёй людзі. Яны шукалі спакой, а знайшлі вайну. У садках хаты. У іх вокнах, што наглуха раз’ядноўваюць сьветы, іконы – апошняя ахова ад бяды. Тут сьвятло гасьне з першымі зоркамі, у надзеі схавацца ад вайны.

У гэтых краях ніколі не было ўкраінскай улады. Яна і ва Украіне такою не цалкам была, а тутака тым болей. Любіць Бацькаўшчыну і прадаваць яе – гэта розныя рэчы. Схіляючыся да другога, мясцовая ўлада вечна існавала. Тут людзі ўяўлялі будучыню як мінулае і чакалі яго. Яно ўсё не прыходзіла і нарэшце прыйшло. Прыйшло вайною. І нехта, хто яе чакаў, знайшоў тут вечны супакой. Навёўшы гора на тых, хто не хацеў бяды. Анішто так не прымушае да роздумаў, як супрацьлеглы вынік чаканьняў.

Зямля паміж ліній абароны. А між тых ліній фермерскія палі. Іх не забраць і ня піці з іх. Вось аруць, сеюць ды косяць між танкаў і гармат. Перада мною ўзарваныя і падбітыя дызеля ў полі. Усе на касавіцы. Пасярод поля, напаўпакошаным, напаўзгарэлым. Дзесьці чуваць кананаду, але ня бачна выбухаў. За полем полымя, гарыць прамзона і сухая трава на выганьнях…

“чыгуначная станцыя Шаўчэнкава, прыпынак…” – голас з рэпрадуктара прагнаў сон. Каля мяне сядзеў хлопчык з ноутбукам на каленях і гуляў. Ён вёў свой танк праз палі пасярод падбітай тэхнікі ў вёску, што была бачная на маніторы. Перанапружаны ўвагаю ў гульні. Ці мобыць вызваляў вёску, ці мобыць захопліваў яе, страляў без стомы…

Я ішоў праз свой вагон і суседні да буфета. Хтосьці з пасажыраў спаў, хтосьці чытаў, хтосьці паглыбляўся ў дыскусіі з суседам. А нехта, такіх даволі нямала, глядзелі фільмы ра вайну, гвалт ці гралі ў гульні на такія ж тэмы. У грамадстве нормы піша большасьць.

Хуткі цягнік са сталіцы на Дняпро гойдаў пасажыраў і адстукваў кіламетры шляху. У канцы вагону, са складзенымі разам мыліцамі, у крэсьле сядзеў жаўнер. Ягоная вайна была не ў маніторы, без права на на запасное жыцьцё.

(З нататніка пана Бродніка)

(Переклав на білоруську мову  Уладзімір Шипіла)

Кристально чесна людина

Їхали ми з Іваном у відрядження до Львова. Все, як годиться в таких випадках: костюм у чохлі за спиною, сумка з речами, сумка з харчами…

В купе потяга Дніпропетровськ-Трускавець уже був попутник. Високий кремезний козак років на десять старший за нас. Він сидів біля віконця, акуратно формуючи гірку з продуктів на столику. Продукти були явно без ГМО і мали здоровий домашній вигляд.

- Доброго дня вам, пане, – привіталися по черзі ми.

- Доброго, проходьте. Я Віктор з Нікополя.

- Я Іван, а це Юрко, – представив нас товариш.

Бесіда зав’язалась швидко. За декілька хвилин ми вже примощували свої харчі до цієї гірки на столику. Віктор виявився хлопцем компанійським, їхав до дружини в Трускавець, котра там уже з тиждень відпочивала. У Нікополі він мав невеликий бізнес з продажу верхнього одягу. Одним словом – козак.

До купе ввійшла четверта пасажирка... Років до тридцяти молодичка. Коси, очі, щічки… Я не буду описувати її далі, тому що дружина ніколи не випустить цей нарис у світ.

Ковтнувши слину і звівши щелепи, ми по черзі почали вітатись. Дівчину звали Олена, і їхала вона до Львова у виробничих справах. Виявилася вихованою і дуже розумною панянкою.

Ну хто ж із чоловіків у потязі не вживає? А тут панянка. З її дозволу ми почали дуже культурно вживати. Після 0,5 фірмової горілки ще трішки покуштували «Нікопольської джерельної». Треба сказати, що далеко фірмовому напою до продукту нікопольських умільців. По закінченню вечері прибрали стіл. І тільки розмістилися для інтелігентної бесіди, як у Віктора задзвонив мобільний телефон. Віктор відразу, як солдат у наряді, підтягнувся і пояснив, що це дружина. Підніс слухавку до вуха.

- Ти де? – почувся жіночий голос з динаміка.

- У потязі.

- Хто в купе?

- Два козаки і молодичка.

- Дай їй слухавку.

Віктор зніяковіло протягнув трубку Олені. З трубки знову почувся голос:

- Вітання. Я Наталія. П’ють?

- Ні, – злякано відповіла Олена.

- Що, все вже випили?

- Та ні.

Зв’язок, на щастя, перервався – потяг вийшов із зони покриття.

Прийшовши до тями, ми завели інтелігентні бесіди про садки, бджіл, чим на хліб заробляємо. Настав час і засипати. А це не просто так: три інтелігенти могли поодинці перегарчати уві сні потяг.

Повлягалися. Крутилися, напівдрімали в переживаннях за панянку. Віктор, той бідолаха, тільки очі закриє і прокидається відразу з питанням:

- Олено, я не хроплю?

Так він за ніч багато разів її перепитував.

Прийшов ранок. Ми перепитували, як спалось Олені. Зображували відпочилих козаків, хоч і були виснажені майже безсонною ніччю.

От і Львів. Обмінялись з Віктором телефонами і помандрували ми в одну сторону, Олена в другу, а Віктор поїхав до Трускавця помагати відпочивати дружині.

Пройшов швидко день у справах. У готельному номері вже і спалось, і гарчалось. Прокинувся вранці, відпочивши. Вже збирався далі рухатись, як задзвонив мобільний.

В екрані висвітилось «Віктор з Нікополя». Така рідкість, коли люди після зустрічі в потязі передзвонюються. Можливо, йому так добре там, що вирішив поділитися радістю, – майнула думка. Підняв слухавку.

- Доброго дня, Вікторе.

- Доброго. Хоча який він там добрий.

- А що трапилось?

- Та ось тобі розповім, може пожалієш.

- Розповідай.

- Доїхав я до Трускавця. Наталія зустріла. Страв наготувала. Ми повечеряли, допили «Нікопольську джерельну». Поснули. І ось як перевертався уві сні, спитав у неї: «Оленко, я не хроплю?»

- Та ти що?

- Стою ось я в спортивних штанах, майці і дублянці у фойє і не знаю, що робити.

- Дійсно, хоч додому в Нікополь вертайся.

- Додому не можна?

- Чому?

- В мене реалізаторша Оленка є. Так її дружина ще вночі по телефону звільнила з такими характеристиками… А в неї чоловік молодший років на 10 і ще більший, ніж я. Поки там не розберуться, мені в Нікополь не можна.

- Оце так сюжет! Що ж ти робитимеш?

- Сидітиму, може, відійде, та якось миритись буду.

Отак у житті буває. Кришталево чесна людина, і так постраждала. І не тільки вона, а ще і в далекому від Трускавця Нікополі серед ночі під боком чоловіка – реалізаторка Олена, яка нічого не підозрювала. Не знаю, як налагодили справи, але впевнений, що налагодили. Мине час, і всі постраждалі будуть згадувати цю подію зі сльозами на очах.

Отож дивіться, хлопці, щоб не потрапили в таку пригоду.