Російське село

   

Мій співрозмовник молодший за мене. Його минуле овіяне славою активного дрібного злочинця, любителя майже всього, що не рекомендовано в Писанні. Нині не знаю, чи він відмовився від гріходіянь повністю, чи частково. Місцеві люди говорять, що вигляд його покращав, вага перевалила за центнер, зачіска і борода завжди доглянуті. І небідний прихід він влаштував у селі дуже швидко.

Погожого дня мали з ним бесіду перед пам’ятником загиблим односельцям у Другій світовій війні. Я слухав і відповідав. Він, погладжуючи нижче грудей хрест, запитував і намагався пояснювати у стверджувальній формі.

Через чистилище його релігійних поглядів йшли колонами католики, протестанти, юдеї, парафіяни Київського патріархату, члени Народного руху, знову юдеї, грузини, американці, «Правий сектор» і по третьому колу — юдеї, а потім рідновіри, литовці та латиші...

 Співрозмовник був в ударі. Я не заперечував, слухав, а його несло і несло за циркулярами московської церкви. Наркоман і злодій проповідував хліборобу. Особа, котра коригувала артилерійський вогонь на рідне донецьке село, проповідувала селянину.

          Під кінець його зовсім понесло.

- Ви знаєте, тут ніколи раніше не жили українці.

- Можливо, — я показав рукою на стелу, попрощався і пішов.

     Донецьке село. На стелі було викарбовано лише декілька російських прізвищ, що губилися серед численних Цибуля, Макогон, В’ялий, Литовченко…

 (із записної книжки пана Бродника)

Стеблянки

Лебедин. Вулиця. Далеко обабіч дороги поринали в садках хати. І ніщо не нагадувало, що це райцентр. Шлях лежав селами на Боромлю. Містечко скінчилося. Невеликі поля, за котрими красувалися ліси, радували душу. Душа знову й знову повторювала написаний Тарасом Григоровичем саме у цих краях вірш «Ой по горі роман цвіте…» Між слобожанських краєвидів хотілося ні про що не думати. Просто їхати, а душа щоб літала над луками, лісами, полями, річечками, селами…

Попереду вздовж дороги село Стеблянки. Зупинився біля криниці. У місті серед тисяч людей можна бути непоміченим, а в селі — ні. У селі взагалі ніщо, ніхто і нічого не може бути непоміченим. Воно так влаштоване. Все, що потрапляє в нього, залишає інформацію про себе, котра далі зберігається, обробляється, інколи вже за годину змінюється на діаметрально протилежну і невпізнанну від початкової. Саме тому один великий світ обертається навколо кожного села окремо.

Поскрипувала корба на старому зрубі, поправляв рукою трос, повільно підіймав відро з холодною водою. Де ж об’єкти фіксування мого перебування в певному часовому проміжку цього села? Ага… Ось дві бабусі на лавці під парканом будинку, коза за вербою, дід на покосі, гуси, котрі чекають поряд зі мною води у свою довбанку, пара котів і пес біля воріт. Ну, цього достатньо для формулювання різних думок про мене.

Налив у довбанку гусям води — уже їхня думка про мене позитивна. Холодна і чиста кринична вода. Піднявши відро, пив, скоса дивився на бабусь, бабусі скоса дивилися на мене. Заходився вмиватися. Затягував час для того, щоб бабусі побудували всі версії: хто я, чим дихаю, з яких країв, у які краї прямую. І це перерахована невелика частина розділів загальної аналітики щодо моєї особи. Безпомилково читав їхню бесіду. Практика колгоспного агронома, у котрого було в підпорядкуванні декілька жіночих бригад, підказувала подальшу поведінку.

Колись на початку моєї трудової діяльності старий агроном повчав мене: «Ти, Юрку, коли приходиш до бабів, привітайся і скажи, що слухаєш їх. Спочатку говоритиме старша. За хвилину почнуть включатися в бесіду інші. За декілька хвилин вони зіб’ються з теми. Ти, головне, мовчи. Хвилині на десятій ти знатимеш усе про них і навколишній світ. Хвилині на двадцятій, коли їхня звукова інформаційна хвиля притихатиме, говори, що все зрозумів. Питання задані правильні. Обговориш усе з головою колгоспу і будеш вирішувати. Головне, нічого не перепитуй їх, бо тоді тобі крах. Ти з дискусії ніколи не вийдеш. Шанси в тебе ніякі. В усякому разі, мені за сорок років праці вони жодного шансу перемогти в дискусії не дали».

Я був під повним контролем. Навіть коза перестала випасатися і розглядала мене. Бабусі ж, не дивлячись на мене, вели бесіду, котру я вгадував стовідсотково.

- І хто воно такий?

- З району їде.

- В райцентрі наче таких нема.

- Може, заготівельник який, товар шукає?

- Автомобіль не такий, як у заготівельників.

- Хто ж він?

- Рідню шукає, можливо?

- На Петра Оксаниного схожий.

- Та ні, на Грицька Лозу.

- Щось є… От тобі і Грицько.

- Не може бути!

- Чому не може? Ти що, Грицька замолоду не пам’ятаєш?

- Пам’ятаю. Може, й правду говориш…

- А може, це нове керівництво районне?

- Чому тоді сам?

- А поки не затвердили, їздить, дивиться.

- Розкажемо йому про нашого голову сільради?

- Здуріла. Який-не-який, а свій. Ми про нього багато знаємо, він про нас.

- А може, це вчитель новий?

- От ти даєш, вчитель на такій машині.

- Комерсант. В лісництво їде за лісом домовлятися.

- Пиляють, пиляють той ліс. Скоро нам і дров не буде де взяти.

- Бачила, жінка лісника в новому пальті до сільпо приходила?

- А приїхали до нас такі обношені. Обжилися у лісі.

- Може, купувати хату їздить?

- Може.

Додаю інтриги. Витягнув із сумки зошит. Подивився в нього. Подивився на вулицю. Бесіда у бабусь пожвавішала. Підходжу до бабусь, вони вже помічають мене.

- Доброго здоров’я, бабусі!

- Доброго…

- І не начальство я, і не покупець на хату, і не заготівельник…

- От слух, – сказала худіша бабуся.

- Та який слух. Я агрономом працював десять років.

- А я-то дивлюсь: воду витягуєш як сільський, і ліву руку миєш по лікоть, як колгоспні водії.

- Здаюся. Ви професійні слідчі.

- Від нас ще ніхто нерозсекреченим не йшов. Розповідай.

- Далеко їду. На Боромлю, а там шлях аж у Дніпро.

І пішла бесіда про те, коли було краще, що робиться в місті і чим там люди займаються. Чи буде дощ і чи вродить картопля. Чому ціни немає на кіз і що бугай є тільки в сусідньому селі. Про дощ, межу, ціну на молоко… Свіжа людина в селі – то явище ще й хвілософське.

Підтягнувся до бесіди й дідусь, що косив траву. Привітався, став слухати. Видно, що дисципліну знає: жінок не можна перебивати, бо вони відразу все про нього розкажуть. А в кожного чоловіка в житті є «сірі плями». І коли в місті про них мало хто знає, то в селі знають усі, а часто — ще й у сусідніх. Поступово перейшов до бесіди з ним. Він виявився пенсіонером, котрий працював механіком на тваринницькій фермі.

- Ви місцевий?

- Ні. Я в сусідньому селі народився. А перед війною батьки переселилися сюди.

-  Далеко сусіднє село?

-  За краєм лісу, що за околицею, видно його крайні хати.

-  Ясно. Ну, а село це старе?

-  О…

Тут пішла розповідь про виняткову важливість села в історії як мінімум Європи. Були влучні попадання в історичні періоди, село відігравало майже ключову роль. Якщо узагальнити в художню форму його розповідь, то ставало зрозумілим і незаперечним наступне: усі значущі предмети в господарській діяльності були винайдені або вперше зроблені в їхньому селі, інколи — в сусідньому, де дядько народився. Технічна частина про винаходи подавалася фахово, з розумінням ремесел. Я слухав і заздрив патріотизму простої людини до свого краю, загубленого серед лісів. Він говорив щиро, із запалом. А в мене поставав перед очима наш міський музей, а у вухах лунало сказане одним із екскурсоводів: «В этом возу возили соль, пошли посмотрим платье Екатерины».

Філософи діляться на дві категорії. Одні за допомогою філософії пізнають світ, а інші виправдовують свої вчинки. Дід належав до першої і явно не був «квартирантом» на цій землі.

- ...а коли дніпропетровський Родзянко був міністром при царях...

- Зачекайте, ще раз, — я повернувся з роздумів до діалогу.

-  Ну, коли Родзянко під час Першої світової…

Простою мовою — я впіймав клина. Ну, нехай посаду неправильно назвав. Але ж по суті! У нас навіть не кожен вчитель знає, хто такий Родзянко і яке він мав місце в історії. Дядько ще говорив, бабусі включалися в бесіду, повертаючи його до більш приземлених питань, а я не міг отямитися…

- Пора мені.

- З Богом. Ні, зачекай.

- Що там?

- Ти бачиш добре? — питала одна з бабусь.

- Наче бачу.

- Прочитай. Кума дала насіння квітів, а я не бачу, що там підписано на конверті.

На конверті напис — «шото красівоє». Я так і прочитав.

Я відчував, як мене проводжають бабусі, дядько, гуси, коза… Розумів, що пересічного села не буває. Є тільки виняткові. І в цьому сила України.

Мій час перебування в селі закінчувався. І я знав, що завтра, а може, й сьогодні наступному подорожньому чи комусь із селян буде сказано: «Тут їхала одна людина здалеку і говорила…»

«Господи, благослови всіх, хто в'їжджає в це село. Дай крила всім, хто виїжджає з нього. Даруй здоров’я, мир, спокій, віру та надію на віки всім, хто залишається в ньому».

Через село

  

Що може бути чарівніше за літо на початку червня?

Десь за пагорбами вище села — дощ. Між небом і землею, обпершись на степ, — веселка.

Від дощу дорогою між ланами йде дід. Такий собі — середнього зросту, охайно одягнений у світлу одежину.  Перед самим селом він зупиняється, опершись на вишневий посох, розглядає хати, сади, толоку. Вже можна добре розгледіти його сині, втоплені між зморшок обличчя, очі. Біле, в акуратній зачісці, волосся. Не з нашого села дід. Може, йде далі на хутір, може, до рибалок. Видно, добрі люди зі станції до роздоріжжя підвезли, от він з нього і йде до нашого села.

Життя кожного двору озвучується в просторі. Звуки зливаються й організовують загальний сигнал села на планеті. Цей сигнал залежно від проблем життя то притихає, то гучнішає, набирає різних відтінків. В той галас і ввійшов подорожній.

Перший, хто зустрівся йому на краю села, — це незапам’ятного віку кінь. Впряжений у безтарку, на котрій тягнув через вічність і степ бочку з водою. Порівнявшись з нашим дідом, кінь зупинився. Їздовий, хлопчина старших класів, поклав віжки й розглядає подорожнього.

- Доброго дня, діду. Попийте води.

- Доброго. Дякую. Тільки пив. Не хочу.

-  Діду, хоч пригубіть кружку. Бо кінь не поїде. Він коло усіх зустрічних стає і поки не поп’ють води, не йде далі. У нього така місія на цій землі.

- Свята місія. (Дід, поклавши вишневий посох у безтарку, двома руками тримає кружку і п’є воду. Далі набирає воду у свою флягу.)

- От бачите, яка у нас вода в криниці.

- Райська. Дякую вам. Добра справа у вас.

(Кінь починає іти, скрип коліс безтарки вливається в загальний звук села на планеті. Дід дивився вслід вічному водовозу, поки він не порівнюється з дикою грушею.)

Тепер попереду в нього вулиця з двостороннім рухом через все село. Роль роздільної смуги виконує дорога. Вона вся в ямах, подекуди із залишками твердого покриття, узбіччями котрої  дві ґрунтові зустрічні смуги.  Наш подорожній іде вулицею. Вітається із зустрічними. Зліва, біля верб, продуктова крамниця.  Звуки, котрі делегує вона в планетарний сигнал села, явно не найкращі. Два чоловіки розливають вогняну воду. Дід зупиняється.

- Вживаєте?

- Вживаємо.

- Так киньте.

- Кинемо.

- Брешете.

- Брешемо.

- Киньте, хлопці.

- От ти, діду, смішний.

Попереду, за крамницею, церква, біля неї люди.  До церкви переходить дорогу батюшка.  Наш  дід зупинився, щоб поступитися йому дорогою.

- Доброго дня.

- Доброго. – Батюшка автоматично протягнув руку і  поклав хресне знамення.

- Дякую...

Батюшка розмірним кроком пішов далі до прихожан під церквою, а до нашого діда підійшов дядько Андрій.

-  Здрастуйте!

- Доброго здоров’я, чоловіче.

-  Ви до церкви?

-  Ні. Я до Степана-рибалки за село.

-  Так він наче дуже хворий і в лікарні.

-  Вже виписали Степана. А чого люди в церкву зібрались?

- Батюшка свідчити буде, “явлення йому було". Він так віру християнську укріплює.

-  Вірити треба. Як без Віри? Без Віри не можна.

Дядько Андрій пішов слідом за батюшкою до церкви. А наш дід пішов далі. Він ішов сонячною стороною вулиці, під вишнями по споришу. З двору, що біля криниці, виводили до автівки сусідські баби Оксану. Виводили, щоб везти в сільську лікарню. Оксана була така красива, що хоч би не народила ще на шляху до лікарні. Вмостивши її в авто, Василь лагідно поїхав між ям на дорозі. Стояв дід поміж бабів, дивився вслід Оксані й Василю.

- Дівчинка буде (мовив дід, коли зникла в провулку автівка).

- Динька снилась Оксані. В таємниці тримали ми. Так Петька-внучок усьому селу розповів.

- Господарка буде.

-  Було б біля чого господарювати в цьому житті.

Баби гучно почали обговорювати все причетне і не причетне до цієї події. І в цей момент їх голоси займають більшу частину інформаційного наповнення в планетарному позивному села.

Дід вийшов із села. За крайніми хатами дорога розходилась. До річки дорога блукала толокою й опускалася там, де дід Степан ладнав свого рибальського човна. На березі гралися діти.

З цієї сторони сільський планетарний сигнал складався з голосів гусей і качок, сміху дітей, голосів череди під переліском та співу птахів. Із васильків до нього вийшов котик, кульгаючи на ніжку, і ліг біля ніг. Дід його підняв, притиснув до грудей і розглядав усе навколо. Поки йшов, то дощ сусідньою долиною обійшов село і вже був не позаду, а попереду. Десь за переліском над злиттям річечок стояла веселка.

Перепнувши козу неподалік нижче по дорозі, баба Марія спостерігала за подорожнім. Він відпустив котика і пішов назустріч їй. - Здрастуйте.

- Доброго дня, Маріє.

- Ви сестру бачили?

- Бачив.

- Хочу поїхати до неї.

- Поїдеш. Город висапаєш і поїдеш. Город не висапаний не можна кидати.

Дід пішов униз до води. Говорив з дітьми, а потім сів зі Степаном у човен. Діти їх відштовхнули від берега. Марія ж стояла на пагорбі, проводжаючи човен, котрий плив у край веселки…

Толоку край села залив дитячий сміх. Він домінував у планетарному звуковому сигналі села. Цей сміх не просто рухався, він крутився в танку, заповнював простір.

- Бабо Маріє, а що то за чужий дід?

- Господь то, дітки.

- Таке скажете.

- Господь, дітки. Він котика кульгавого на руки взяв, а відпустив ходячого. За Степаном приходив. Бачте, забрав Степана. Забрав з човном, буде і там рибалкою.

Бабуся тихо заспівала: «По горах, горах сам Господь ходив… Сам Господь ходив та й усе лагодив…»

…У сільській лікарні в малого Петра народилася сестричка. Господь дарував нове життя. Вона плакала, вплітаючи свій дитячий голосок у звуковий сигнал рідного села на планеті. (Під вікном палати на ослінчику стоїть малий Петро і заглядає у вікно на сестричку і маму.)

2013

Зірка з дитинства

   

                 Там, де мій шлях пірнав за обрій, вечір шив жовтими й синіми пасмами ниток небосхил. Ніч підкрадалася зі сходу, вправно накидала темні тіні на відроги лісу і кургани понад шляхом. Місяць, як перевертень, ховався за деревами, зачепившись рогом за крони старих дубів. Долиною річки повз між очеретами туман. По березі, як вартові, де-не-де ще стояли чаплі в очікуванні поживи. До батьківської хати, де чекала матуся, лишалася година шляху. Думками був уже біля мами. Та щось непокоїло в душі. Той неспокій примушував уповільнювати швидкість авто і рухатись, не порушуючи ритму навколишнього життя. На небі засвітилася перша зоря. За нею — друга і третя. Яка краса — зоряне небо... У жителів міст неба нема. Там зорі замінюють феєрверками. Молодята обіймаються під сяйвом рекламних вогнів. А тут — зорі, небо, річка, туман, ліс… Тут час рухається зовсім по-іншому. Думки народжуються раптово, і складається враження, що вони повністю керовані небом, лісом, річкою — одним словом, усім тим, що оточує навколо. Не давала спокою та перша зірка на небі. Вона наказувала звернути зі шляху, безмовно промовляючи: «Поїхали, Юрку, поїхали». «Куди ж ти мене гукаєш?» — крутилася в голові думка… Боже… так от куди. Попереду був поворот у старе село, де колись я ходив до школи. За сім кілометрів за відрогами Чорного лісу лежало воно понад ставом. Я послухав зорю і звернув зі шляху.

                 Ґрунтова дорога спочатку йшла поруч зі старою бруківкою, а потім стрімко пірнула вниз між ланів. Мимо лісу і ставу — до села, яке вже встигла накрити темним покривалом ніч. На пагорбі біля дикої груші я зупинив авто. Переді мною за туманом у низині світилося віконцями хат рідне село.

                 Сільські вікна… Це вікна з одного світу в інший. Коли вони відчинені, то ці світи поєднуються. Коли зачинені — межують. За ними — радість і смуток, достаток і виживання. У дитинстві часто доводилося в прохолодну пору року по темряві бігати до односельців у якійсь справі на прохання батьків. Підійдеш до віконця, щоб постукати, зазирнеш у нього… Ось дядькова Іванова хата: за його вікнами завжди вечеряли, солили сало, щось тітка пекла чи готувала. У діда Василя баби ткали ряднинки. У діда Антона діди грали в карти. У тітки Марії колисали дітей, їх було четверо з різницею в пару років між кожною. У тітки Надії віяли молоко, я навіть її хату без гулу сепаратора уявити не можу. А он вікна моєї вчительки, вона завжди сиділа в окулярах над нашими зошитами. Далі — хати та вікна. Всі вони були схожі й зовсім різні.

                 Тепер уже не зірка, а вікна манили мене до себе. Пірнув униз; я не їхав шляхом — плив туманом. Випірнув у селі. Ні, не в селі, а в дитинстві. Душа, розум і тіло існували в мені окремо. Переді мною була наша хата. Вона ховалася в садку. Крізь крони дерев пробивалося світло вікна моєї кімнати.

                 Що там? Невідома сила підштовхувала мене до віконця. Руки відчинили хвіртку, ноги крок за кроком наближали до вікна. З острахом я зазирнув… За столом сидів світлоголовий хлопчик років десяти, зайнятий читанням книжки. Він сидів за моїм столом. Дім був уже двічі перепроданий, але стіл залишився. Я б його впізнав серед тисячі учнівських столів того часу. На стіні у нього за спиною висіла мапа світу. Там був СРСР, НДР, Чехословаччина і Югославія… Невже і мапа моя? Сорочка прилипла до спини, потилиця спітніла. Мені стало холодно, потім тепло, потім знову холодно. Тривожно поглянув на настінний календар біля мапи — 2012 рік.

                 Відійшов від вікна. Погукав господарів у двір.

- Господарі є?

- Є, - з господарської частини двору відгукнулася жінка, а за нею відгукнувся і пес, що проспав мене.

- Доброго вечора, чи вже навіть ночі.

- Доброго. А ви хто? Що вас привело в такий пізній час?

- Я Юрко Хоменко. Колись ріс у цьому дворі. Якась сила оце зі шляху збила і привела до хати.

- Я чула, що Хоменки тут жили. Я Оксана.

                 З сусіднього двору долинав голос. Рідний і знайомий голос тітки Галини. Вона вкладала господарство спати, бажаючи їм різного. В основному, хто чого заслужив за день. Тітка його вкладала точно так, як три десятки років тому. Ніби нічого не змінилося, лише голос став глухіший.

- Тітко Галино! Тут старий господар будинку завітав, — гукнула Оксана.

                 Тітка з’явилася на межі біля паркану так, ніби чатувала за ним, в одну мить.

- Ой, Юрку! Як ти виріс? Ти ж був зовсім маленький. Одні ребра і портфель.

- Та, тітонько, якось до центнера підріс. Чи то земля наша така родюча, а чи харчі на користь ідуть.

- Як мама? Де ж ти нині…

                 І за мить тітка стояла біля мене посеред двору. На її швидкі запитання я намагався також швидко відповідати. За хвилин десять вона побігла гукати сусідів і накривати у своєму дворі стіл.

- Оксано, а можна до хати зайти? Інколи сниться вона.

- Будь ласка, зараз тільки світло в коридорі ввімкну.

                 Піднявся сходами. Знімаючи черевики, я оперся рукою на одвірок.

- Що ж ви не заходите? — запитала господиня.

- Я зараз.

                 Не міг розігнутись. Під моєю долонею на одвірках були зарубки. Зарубки мого зросту. Кожного першого вересня батько робив мітку мого зросту . З іншого боку — братові зарубки. Ось я в першому класі, ось у другому… А там три братові зарубки, він тільки три класи в цім селі закінчив.

                 Світлиця мало відрізнялась від нашої. Чиста, стіни білені, килимки та картини. З кімнати до світлиці вийшов хлопчик.

- Доброго вечора, — вивчаючи незнайомця очима, привітався він.

- Доброго. Я дядько Юрко.

- Я Юра, - коротко відповів хлопець і простягнув назустріч мені руку.

                 Ще не встиг я прийти до тями від такого знайомства, як за спиною настінний годинник почав відбивати восьму. Це був наш годинник, з маятником і гирями. Я рахував кожен удар. Я впізнав би його серед сотень подібних годинників, навіть стоячи спиною до нього, як-от зараз. Він теж тут. Я все розумів, але очі шукали підтвердження, що я тут, а не на початку 1970-х років. Відривний календар на стіні заспокоїв мене – 2012 рік.

                 У моїй руці була його дитяча рука. Я тиснув у вітанні його руку, немов через десятиліття – свою. Це була моя дитяча рука, в мозолях і порізах. Так, це були порізи від тертя кабаків та буряків для домашньої птиці. Це були мозолі від сапи, котрою хлопча пололо рядки. Коли я заговорив, стало ще цікавіше. Я запитував і вгадував відразу його відповідь. Я був точно таким. І тими стежками до школи ходив, і ті ж рядки полов, і рибу там же ловив, корів пас тими ж балками і сіно ворушив на тих же луках… Юрко говорив, а в мене зупинялося серце.

                 Селом інформація ходить зі швидкістю, не набагато меншою за всесвітню мережу Інтернет. За якийсь час зібралися сусіди у тітки Галини під горіхом. Сидів між ними й мав відчуття, що нікуди не від'їжджав і був тут увесь час. Говорили про вічні проблеми: дітей, врожай, господарство, реманент, ціни на ринку, дощ і цікаві події в селі. Між односельцями було затишно і спокійно: сміх від душі, сльоза також.

                 Люди в селі добріші, ніж у місті. Їхні роди десятиліттями, століттями живуть поряд. Вони радіють, сваряться, ділять межу і плачуть, при всьому тому розуміючи, що нікуди їм не подітися з села. Коли в кого з них яка небезпека чи горе, один одному допомагають, і та допомога щира. У місті за посмішкою і вихованістю нерідко ховається повна байдужість.

                 Далеко за північ проводжали мене. Стояв біля хвіртки, спостерігав, як біля колеса моєї автівки підняв лапу чистокровний дворняга, господарський пес Рекс. Майнула думка: Рексе, давай усі чотири колеса міть. Я поїду до столиці та до Криму, в Донецьк та до Львова”. І то буде територія нашого сільського кутка завдяки твоїм міткам. Нехай знають наших. 

                 Попрощався з односельцями. Пірнув за селом у туман і піднявся на пагорб. Зупинив автівку біля старої груші. Вийшов глянути ще раз на село. Перевертень-місяць виглядав з-за хмари. В селі на нашому кутку односельці гасили одне за одним вікна, лягали спати. Останнім погасло вікно в нашій хаті. Село зникло, розчинившись у темряві. Стік балкою і туман. В небі над ставом зірвалася зірка і погасла над водою, над лісом. Десь там, у темряві, було дитинство.    

Рушниця

Мисливців у селі — два-три, щонайбільше. Коли вони йдуть на полювання, діти біжать за ними аж до краю вулиці, проводжаючи їх. Патронташ, рушниця, костюм — усе це викликає в дітей заздрість.

Полювання — природний інстинкт, закладений у людині зі стародавніх часів, коли полювали на мамонтів, щоб прогодувати родину. Отакий інстинкт прокинувся і в нашого сусіда діда Степана.

Як вийшов на пенсію, він купив рушницю, різні мисливські причандали і тепер, сидячи на ганку, милувався зброєю, що поблискувала проти літнього сонця.

— Ну як, Степане? — гукнув через дорогу мій дід.

— Та нічого. Ходімо на город, рушницю пристріляємо.

— Зараз, тільки майстерню закрию.

Дід склав інструмент, протер верстак, замкнув двері й повагом пішов до сусіда. Для цілі вибрали самотній сонях посеред городу; за ним був старий сад, далі — луки, отже, стрільба мала бути безпечною. Обрали позицію метрів за тридцять від цілі, виклали три коробки з набоями і почали.

Постріл за пострілом, ще і ще — а сонях цілий. Крутили приціл, стріляли і знову чаклували над точністю, а сонях стояв, як укопаний. Десь на пострілі тридцятому почувся несамовитий крик Степанової жінки: голосила вона чи погрожувала — зрозуміти було важко.

На крик збігалися сусіди, певні, що Степаниху поранено. Картину ж застали зовсім не криваву, ба навіть навпаки. Серед городу баба Явдоха тримала однією рукою за ремінь рушницю і кляла новоспечених стрільців, а другою показувала на старий сад. Городом до левад утікали сусід із моїм дідом. Тікали, пригинаючись, як від пострілів. Кожен посланий наздогін бабин проклін пригинав їх ще більше до землі.

Згодом бабина мова стала набувати змісту:

- Людоньки добрі, що ж вони наробили!..

- Та кажи вже, що там скоїлося! — перекричала бабу сусідка.

- Та там же в саду, на шворках!

- Хто там у саду на шворках?

- Та он же, дивіться!

Нарешті перед сусідами в саду відкрилася картина мисливського «навчання»: три шворки з бабиною щойно випраною білизною потрапили на траєкторію качиного дробу, який повз непохитний сонях долетів аж у сад. Немаленького розміру Явдошина білизна мала вигляд решета і навіть ще диміла, від дечого залишилося саме шмаття. Сміялися всі, крім баби Явдохи.

Діди з'явилися надвечір і не додому, а до сусіда Василя.

- Ну, як полювання? — спитав господар.

- Хоч ти не допікай, Василю. Завтра треба в область з’їздити…

- Як треба, то треба. Поїдемо.

Вранці повіз Василь бабу в місто до магазину «Велетень» за спідніми обновками. А діди, сидячи за чаркою, приймали співчуття від сусідів та виголошували тост за вдале полювання. Навіть тікаючи від баби, вони не розгубили гумору.

А сонях виріс великий, з темним добірним насінням, ми його всім кутком лузали. Мужній був сонях.

Село посміхається

Усе має свою посмішку. Люди, гори, ліс, місто і, звісно, село. Село, де ми вчилися ходити, читати і писати, де вчилися працювати. Село, яке віддало кожному, ним вихованому, частку себе. Котре навчило плакати і сміятись. Його сльоза і його посмішка — справжні, без найдрібнішої частки фальші. В ньому багато дитячого, наївного, багато мрій і праці.

Як же красно воно всміхається:

***

Свіжоспечені рум’яні паляниці посміхаються тісту, котре визирає з діжі.

***

Оленка сидить біля вікна, на якому мороз малює картини. А за спиною у теплій грубі потріскують дрова. В кутку новорічна ялинка посміхається господі та дівчинці.

***

Від хати до хати колядує гурт дітей. У розкриту торбу падають гостинці від односельців. І всі раді, і ніхто не лає за минулу шкоду. Посміхається морозові крізь заметіль горобина червоними ягодами.

***

Спішить з лісництва директор школи похвалитися дозволом на вивезення дров: буде чим розтоплювати шкільну котельню. Від директорової посмішки йде тепло.

***

Перші промені сонця, тане сніг, струмки біжать, стрибаючи по камінцях. Тими струмками наввипередки мчаться паперові кораблики. У хлопчаків штани мокрі по коліна — дома тими штаньми мати битиме. Та все ж радість: весна. Після нескінченної зими — сонце, яке всміхається всьому, до чого доторкнеться його проміння.

***

Баба Марія тішиться лелекам, що звили гніздо на старому стовпі біля хати. А малий Івась — ластівкам, щойно прибулим з теплих країв. Лісник Іван Григорович усміхається молодим листочкам на деревах, першому хору птахів, які прилетіли з вирію.

***

Вчителька Галина Василівна перевірила зошити з граматики і рада відсутності двійок.

***

Весняної днини городня межа гукає до себе сусідок — бабу Ярину і бабу Клаву.

***

Молода сім’я вселяється до нової хати.

***

Дітлашня на нашому кутку зібралася коло теляти, щоб придумати йому ім’я. Віку йому тиждень, привела його ряба Берізка. Наввипередки діти говорять імена: Квітка, Калина… І радість у дітей, і радість у теляти, яке дивиться на них і посміхається їм назустріч.

***

Цвітуть садки в селі, цвітуть дерева в лісі. Ніколи не бувають вони такі прибрані, як у цей час. Посміхаються шпаки, приносячи на своїх крилах тепло. Дід Назар притиснув долоні до старої квітучої груші і вітає її та свою дев’яносту весну.

***

Коваль, поважно дивлячись на викувану підкову, приміряє її жеребцю.

***

Шкільний автобус вітає Іванка, котрий учора заробив двійку і сьогодні має її виправити.

***

Гусенята і каченята край дороги після травневого дощу міряють глибину калюжі.

***

Гаврило Максимович та Горпина Леонідівна радіють рейсовому автобусу, який привіз родичів до них у гості.

***

Механізатор Гнат Пилипович вітає зустрічних дітей.

***

Люди на польовому стані вдячні літній кобилі Галці, котра тягне за собою підводу з діжкою води.

***

Ось баба Василина посміхається маленькому правнукові на своїх руках.

***

А продавщиця сільпо, рахуючи висипану на прилавок гірку мідяків, виконує прохання дітлахів продати цукерок на всі гроші.

***

Дід Орест у лузі на косовиці побачив онуків — Оксанку і Сашка. Дітки несуть вузлик з бабусиним обідом. Їхні голови то ледь визирають з високої зеленої трави, а то й пірнають у неї.

***

Рейсовий автобус перепочиває на кінцевій зупинці у нашому селі.

***

Городина дочекалась літнього дощу, а дощ теж вітає городину.

***

Тітка Тетяна з гіркою приреченою посмішкою дивиться на висапану нею ланку буряків.

***

Працівники майстерні бажають відремонтованому комбайну щонайдовше не бачити його в себе та накосити й намолотити більше, ніж інші.

***

Односельці вітають Антоніну, молоду маму, з донечкою на руках.

***

Старий колодязь, поскрипуючи, вітає відром холодної води спекотний день.

***

Комбайнер Іван Іванович стомлено всміхається, виїхавши з останнього скошеного пшеничного лану.

***

Молодий сонях посеред городу з жаркою посмішкою дивиться в очі сонцю.

***

Бджоляр пригощає дітей вощиною зі свіжим медом і радіє їхній радості.

***

Шкільний завгосп розвантажує привезені з району нові підручники, посміхається школярам і їхнім нелегким шкільним будням.

***

Дід Павло веде за руку свого першого внука до школи.

***

Агроном серед поля вітає осінній дощ на посіяне зерно.

***

Вісімдесятирічна вчителька дякує за букет айстр від свого шістдесятирічного учня на День учителя.

***

Односельці на толоці вітають демобілізованого Вадима у військовій формі, котрий крокує з чемоданом зі станції до села.

***

Микита, учень четвертого класу, йде до школи. З трудом розчесане руде волосся, на рожевому лиці — ластовиння. В лівій руці портфель, у правій — шворінь, ланцюг, на якому за Микитою линдає коза. Вона теж по-своєму всміхається, йдучи на пасовище, і буде всі уроки й подовжений день чекати свого господаря, випасаючи все, що можна дістати, не чіпаючи тільки зеленої трави.

***

Тітка Надія посміхається майбутньому зятеві Петрові, котрий прийшов зі сватами просити віддати за нього Галю.

***

Баба Ярина, виходячи з лісу з кошиком опеньків, посміхається удачі і життю.

***

Велика осіння хмара з темно-синього неба сумно всміхається своєму зображенню в осінній холодній воді ставка.

***

Перший сніг лягає на зелену озимину, вкриваючи її ковдрою від наступаючих тріскучих морозів.

***

Сільська дітвора посміхається Святому Миколаєві, знайшовши вранці гостинці від нього.

Сміється село стомлено, сумно, життєрадісно, крізь сльози, від самого серця, з надією і безнадійно, наївно, по-дитячому; можливо, не так часто, можливо, зовсім не так, як місто, але все ж посміхається. І ми так посміхаємося, вирослі в ньому. Бо воно навчило нас так посміхатися.