Наснилось

      Наснилося. Невелике містечко. Тиша. Я в музеї нинішньої російсько-української війни. Нова будівля ховається в гаю вікових дубів, за формою — як храм. У будівлі інсталяція зруйнованої церкви. Під стінами фото та експонати подій: Савур-Могила, Луганський аеропорт, Промка, Світлодарка, Мар'їнка, Донецький аеропорт... На стінах розписи й ікони. А ще вище фото та експонатів — цитати зі Святого Письма. На вівтарі — центральна ікона у вигляді великої картини: серед пшеничних полів, на шляху, Богородиця веде за руку Сина Божого. На ту картину падає світло з вікна над входом до церкви. Тиша.

Церква тисячі рушників

Стою з піднятою головою. Навколо мене — тисячі рушників. Вони висять на стінах, лежать на лавах, вони скрізь. На них історія тисячоліть. На них вишивали долю тисячі жіночих рук. Водила голка за собою нитку по білому полотну, писала літопис української душі. Тисячі жіночих сердець билися над вишиванням рушників, передаючи їм радість і смуток, турботу і надію, любов…

Я чую це биття. Моє серце починає битися в його ритмі. Душа злітає вгору. Їй вільно й просторо. Я дихаю на повні груди. Я на шляху історії, вистеленому рушниками.

А посеред Моря Зелений Явір

На Явороньку три Синії Птаxи

Три Синії Птаxи та Радоньку радять

Та Радоньку радять як Світ заснувати

Я в круговерті створення білого світу.

Та й пірнули Птаxи в Світові Глибини

Та й винесли Птаxи Жовтий Красен-Камінь

Стало з того каменю та Яснеє Сонце

Та й пірнули Птаxи в Світові Глибини

Та й винесли Птаxи Злоту Павутинку

Стала з Павутинки Ясна Твердь Небесна

 

Я — нитка, котра пронизує кожен рядок історії, пірнаючи під біле полотно на одній сторінці історії і з’являючись на іншій.

Ще пірнули Птаxи у Світа Глибини

Тай винесли Птаxи Золотий Пісочок

Стали із Пісочку Дрібнії Звіздочки

Ще пірнули Птаxи у Світа Глибини

Тай винесли Птаxи та Темного Мулу

Стала з того Мулу Чорная Землиця

Тай зросли на Землі Жито і Пшениця

Жито і Пшениця і всяка Пашниця

Світ, у котрім народилися мої діди і батьки. У котрім явився і я. Чому і для чого? Очевидно, світ являє необхідне для свого існування. І ото моя скромна персона теж знадобилася йому. Можливо, щоб сіяти пшеницю і всяку пашницю. Не знаю…

Моє серце б’ється в тиші церкви тисячі вишитих рушників. Мої долоні лягають на вишиті полотна. Я зігріваюсь теплом жіночих думок, котре живе у їхніх творіннях. Я тут живу від створення світу. І, можливо, на якомусь рушнику буду вишитий одним-єдиним хрестиком кольору стиглої пшениці й житиму у вишиваній системі Всесвіту…

Стою, піднявши голову, читаю на рушниках найсвятіші тексти Книги Життя. Тут — чистилище людської душі. Найчесніша сповідь перед своєю совістю. Її не обманути, від неї не сховатись. Тут не можна стояти з опущеною головою, ховаючи очі долі.

Під стукіт тисячі жіночих сердець я молюся в ритмі биття тисячі жіночих сердець, котрі дають мені силу і любов до життя. Котрі бачать мою душу наскрізь. І я цього не боюсь. Я прошу шляху, бо шлях — то є життя.

Церква тисячі рушників. Із сонечком над дверима...

Віра

Релігія й Віра – поняття близькі за значенням, але не тотожні, і різняться між собою з найдавніших часів.

(Дан Берест)

Коли ми з бабцею підходили до церкви, на дзвіниці вдарили у дзвони…

Тихо в куточку біля ікони Божої Матері молилася бабуся: “Висапала город, онуку штанці пошила. Завтра кумі допомагатиму білити хату… Боже, дай сил, допоможи”.

Коло вівтаря батюшка читав Писаніє: “Господи…”

Кожен молився про своє і думав своє.

Бог є. Як є і віруючі люди.

Я все частіше згадую, як бабця молилась. Щиро і непублічно, на відміну від деяких нинішніх прихожан, котрі просять: “Прости, Господи, списком… І це тільки за цей тиждень…” Моляться так, що весь лоб у синцях від поклонів. При цьому літню людину біля церкви через дорогу не переведуть.

Народна мудрість говорить: “Який піп – такий і прихід”. І правду говорить. Коли споглядаєш, як біля дверей церкви виходить із престижної іномарки батюшка років тридцяти, «замучений» постами й молитвами – кілограмів так на 120 ваги без хреста. А потім за ним сунуть підстрижені хлопці зі списками гріхів… А далі менші за церковним статусом люди. Закон “хто більше платить – той і перший” ніхто там не скасовував.

Мій дійсно набожний товариш, апелюючи, говорить: “Батюшка – то жолоб, по якому стікає Божа Благодать. І не так важливо, з якого матеріалу той жолоб”. Ну що ж, нехай. От тільки як проржавіє жолоб, чи дотече до нас та благодать?

Яких тільки церков немає на цій землі! Хто йде до Бога через християнство, хто через іслам, а хто і через атеїзм. Кожен іде своїм шляхом. Хтось через добрі справи, хтось через поклони, а хто і так, і так. А дехто через “Господи, прости… і це тільки за тиждень”.

Бог є, як є і віруючі люди. І ті люди є серед християн і мусульман, юдеїв та буддистів, язичників і атеїстів. Як є вони й серед священнослужителів.

Біля ікони Божої Матері молилася бабуся: “Висапала город, онуку штанці пошила, завтра кумі допомагатиму білити хату… Боже, дай сил, допоможи”. Батюшка казав, що то в неї гординя. Наберуся сміливості поправити священнослужителя, що то не гординя, а гордість. І, мабуть, така гордість краща за каяття злочинця: “Господи, прости за те, що вкрав частину бюджету громади. Ось тобі “відкат” у десять відсотків на “залатиє купола”…

Перед очима двоє священників. Один прийшов попросити за діток з небагатих сімей на предмет підробітку. А другий обіймається з рейдером, котрий захопив приміщення дитячого садка, а тепер приїхав пройти ритуал “Господи, прости”.

Церков нині, можливо, вже більше, ніж сільрад. І батюшок не менше, ніж парторгів за радянських часів. Навіть термін з’явився — «номенклатурний священник». От тільки навіщо вони такі? Нехай їх буде десять на область – тільки віруючих. Паства до їхніх храмів, повірте, дійде. Тоді хоч перед Богом не соромно буде. Всевишньому навряд чи потрібні «золоті куполи» і «Мерседеси». Йому потрібна Віра.

Коли ми з бабцею відходили від церкви, на дзвіниці вдарили у дзвони…