Історія одного гуцульського кохання

У житті буває все. Так воно влаштоване. А коли в нього втручається Амур зі своїми стрілами… сюжети можуть стати непередбачуваними.

1960-ті роки. Криворівня. У тому карпатському селі жив собі агроном. Вік ставив перед ним мету завести сім’ю. Для цієї справи він мав дах над головою та обживане господарство. Серед того достатку була і ділянка сінокосу під лісом. Одним словом, матеріальна база для створення родини вже була готова.

І що ж, варто було придивитися, яку молоду незаміжню панянку обрати у своєму селі, чи в Жаб’є, або Ясеневі? А можливо, приглянути якусь подолянку? Але він задивився на дружину лісника. Почав викликати у неї почуття. Та так докликався, що відбив дружину у чоловіка. Можливо, Амур був лінивим і так вцілив у серця. Можливо, сталося якось інакше. Таке трапляється поза межами свідомості.

Залишився лісник без дружини. А хіба буває розбите кохання без помсти? Та ще й у селі? І помста відбулася. Відбулася в найкращих українських традиціях, без відтермінування. Причому виключно ботанічним методом.

Коли агроном приїхав оглянути свою ділянку сінокосу, то це вже був не сінокіс. Це був ліс. Чіткий прямокутник був засаджений молодими саджанцями. А висаджений ліс — то святе! Хто ж його троне?

І залишився агроном із чужою дружиною та лісом на своєму сінокосі.

(Історія повідана отцем Іваном Рибаруком, настоятелем храму в Криворівні.)

На фото позначена ділянка помсти лісника і старе фото цієї ділянки без лісу.)

Кормова сосна

«Наслідки порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель. Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для: … г) притягнення до відповідальності відповідно до закону громадян та юридичних осіб, винних у порушенні порядку встановлення та зміни цільового призначення земель…» 

— ЗЕМЕЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ, Стаття 21.

Понад ставом на фермерській землі з роками утворилося глинище. Вітер та дощ безжалісно зносили з нього останній родючий ґрунт. Навіть бур’ян, котрий на тому схилі тримався, мав зовсім злиденний вигляд. Далі так бути не могло, треба було рятувати землю.

Тримали раду між собою. Вирішили на тих схилах посадити своїм коштом кілька гектарів соснового лісу. Добра справа: буде і схил закріплений, і водойма збережеться. За порадою пішли до місцевого лісничого. Навчилися технології, застереглися від проблем, що могли підстерігати нас на шляху втілення цього корисного задуму…

Лісничий дивився на нас з очевидним сумнівом у нашому психічному стані. Він укотре ставив одні й ті самі запитання:

- Хлопці, ви усвідомлюєте, що йдете на порушення закону?

- Може, не зачіпатимуть?

- Зачіпатимуть, ще й як зачіпатимуть.

- Ліс же садимо?

- Та був би привід.

- Шанси є на виправдання?

- Ні.

- А коли паралельно узаконити?

- Грошей багато та й часу багато треба. Ви, як уже скоївши злочин, будете грішні. З вас витягуватимуть кошти, не соромлячись.

- І як багато грошей?

- Вистачить не одну таку ділянку посадити.

- Дайте в оренду лісопосадкову машину.

- Дам. Але про все інше я нічого не знаю.

- І дівчат ліс садити дайте.

- Гаразд. Але я їх відправлю у відпустку.

- Дякуємо…

- Дай Боже вдачі вам. Таких, як ви, я вже давно не бачив, щоб ліс своїм коштом садили.

По схилах балки повз трактор з лісопосадковою машиною. З неї молодиці корінець за корінцем садили ліс. Я йшов за машиною уздовж шикованих садженців, а в голові крутилися одні й ті самі фрази, що колись чорноліський лісничий вкладав у наші дитячі голови: «корінець не повинен підігнутися», «біля корінця ґрунт має бути добре ущільнений», «просіть у Бога дощу»…

Змалювали контури схилу чорні паралелі нарізаних рядів лісу із зеленими сосновими саджанцями. Душі радісно. Душа співає. Ліс – то є життя. Зашумлять крони дерев, прилетять птахи, прибіжать звірята…

Та все ж першими прибігли контролюючі органи.

Сидів і думав я над злочином, що скоїли ми з друзями. Шукав у книжках, шукав у Тенетах виправдання порушенню того закону, котрий зветься «зміна призначення сільськогосподарських земель». Нема...

І коли вже хотів схилити голову і здатися, прийшли на думку спомини студентських років. У голові зазвучали уривки лекцій з організації сільськогосподарського виробництва: «У 1964 р. ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР прийняли постанову про організацію виробництва яєць і м’яса птахівництва на промисловій основі»… Так! А далі? Далі там було сказано: «Держплану СРСР щорічно передбачати у проектах планів завдання з виготовлення агрегатів для приготування вітамінного трав'яного борошна, хвойного борошна…»

Це ж не ліс у нас! Ну який же це ліс? У нас кормова сосна!!! Так, кормова сосна!!! Далі думки вибудовували обґрунтування відсутності лісу на посадженій уже території. Років до чотирьох-п’яти саджанці ще деревом не можна вважати. І нема пояснень, коли саджанець стає деревом. Посаджені вони для переробки на хвойне борошно. Випас був і є. Вівці можуть пастися і по сосні. Хвою вони теж споживають. Саджанці закріпили ґрунт і протистоять водній та вітровій ерозії. Тобто це ґрунтозахисні заходи. Ще підшукати треба норми з виробництва борошна… Так потихеньку склалася лінія захисту при розгляді нашого протизаконного вчинку контролюючими органами.

Ми йшли полем нашого злочину. Лицем до лиця. Гурт на гурт...

З одного боку — державні інспектори органів екології та землеустрою. В очах інспекторів була впевненість.

З іншого боку — ми, порушники чинного законодавства. В наших очах була надія.

Діалог розпочав керівник районної служби екології. Після коротких вітань він перейшов до конкретики…

- Отримано сигнал, який підтвердився, що ви змінили призначення сільськогосподарських угідь: посадили на ділянці випасу ліс, що ми зараз і бачимо.

- Де?

- Тут, де стоїмо.

- Так це ж не ліс.

- У вашому становищі недоцільно вдаватися до гумору.

- А в нас не ліс. У нас кормова сосна…

І далі за текстом, починаючи від Пленуму ЦК КПРС у далекому 1964 році, розповіли все, що знали, аж до нинішніх новітніх технологій виробництва комбікормів та покращення випасів.

Не чекали інспектори такого розвитку подій. Передивлялися нормативну базу, безнадійно шукали, з якого віку сосна деревом стає. Гортали нами ж заготовлені матеріали. В очах у них читалося, що кошти, котрі належало з нас взяти, вже майже витрачені, і повна відсутність розуміння того, що вони пояснюватимуть своєму керівництву.

У нас в очах читалося, що чотири-п’ять років ми виграли. А там, може, влада порозумнішає, кращі часи настануть і пустити під сокиру посаджену нами сосну-кримку дурні таки не схочуть…

Отак, кожен зі своєю думою, і розходилися до своїх автівок, переступаючи через молоді саджанці. Інспектори йшли лісом, а ми — кормовою сосною. І у кожного було своє філософське бачення про те, що було посаджено на схилі понад ставом...

Ліс

На краю села починалися відроги Чорного лісу. Насаджений ще за панщини, він починався парком та маєтком, а далі переходив у суцільний масив.

Історія села перегукується з історією лісу. Колись, кажуть, диківський поміщик наділив дочку землею по ярах та балках як придане. Прізвище того пана було Пантазій, чи то Пантазіч. Вийшла заміж донька його за службовця Пєстова. Заходився новий поміщик хазяйнувати: людей у карти вигравав та за собак мисливських вимінював кріпаків у других губерніях… Таке тоді життя було, зле та недобре, принесене Катериною Другою до вільного козацького краю. Молодий пан по кручах і ярах ліси садив, греблі на ставках городив — кріпаки, не знаючи спочинку, втілювали в життя задуми господаря.

Ріс ліс, росло село, спиртзавод запрацював, цеглу робили, камінь добували. Граніт аж у Харків доправляли, там сходи до технологічного інституту з нього складені. Для випробування якості цегли найняли відставного матроса-балтійця, котрий не прохмелявся, і вся перевірка зводилася до його спроможності розбити дві цеглини одна об одну. Якщо цегла розбивалася, то вся партія вибраковувалася, якщо ні, то йшла на будівництво чи на продаж. Виробництво росло, пани багатіли, а люди як люди — вони ж не люди…

У першій чверті 1800-х років хазяйнував у маєтку Семен Семенович Пєстов. Як вийшов у відставку, то поселився в парку на узліссі. Милувався краєвидами, писав вірші та друкувався в «Беседующем гражданине» — надихав той ліс на творчість.

Та білі смуги в житті змінюються на чорні. І вже не втішав ліс старого поміщика, бо перо випадало з рук у думках про сина Олександра, декабриста, якого посадили в Петропавловську фортецю та засудили до каторжних робіт. А другого сина, Олексія, прийняла чужа земля у Перському поході.

Змінилася епоха господарювання поколінь Пєстових — церкву спалили, панський маєток зруйнували, зостався ліс, шумів зеленим листям; зі старих часів його люди «шумом» звали. Я ще застав, коли старші говорили: «Піду до шуму». До шуму ходили за грибами і дровами, за ягодою та лікарською травою. Ліс годував і лікував, ліс зігрівав, у ньому ховались від білих та червоних у революцію, а від фашистів — у Вітчизняну. Ліс — то життя, як скрутно там, де його нема. То як річка, ставок, озеро чи балки з луками — елемент неповторної душі села.

Наш сільський ліс для мене приклад мужності — його зо два століття рубали, не один раз палили, у війну бомбардували, а він поновлювався і ріс, віддаючи людям усе, що міг.

Пам’ятаю його, коли йому було вже років двісті, яскравим і красивим, можливо й тому, що в дитинстві все красиве і трохи казкове. Бабуся вчила мене збирати гриби — маленькі опеньки з-під опалого листя, за пеньками та стовбурами дерев. Тихим голосом вона пояснювала і розповідала, чогось навчала, а я дивився на верхівки величезних дерев: хитаючись від вітру, вони то спліталися між собою, то розпліталися. А вище було небо темно-синього кольору, і по ньому швидко бігли білі хмари. Про ті хмари тоді бабця казала: «Біжать, як життя».

- А ну, Юрку, гукни Оленку, десь загубилася, — казала бабуся.

І я гукав: «О-ле-нко!!!» А ліс відповідав розлогим відлунням, наче кожен яр відгукувався окремо. Радісним відлунням вертався і Оленчин відгук, так само повторений ярами.

Найкращий час у житті людини — молодість, а лісу — весна. Розпускається листя на деревах та кущах, повертаються птахи, зацвітають перші квіти, інакше дзвенить вода у струмку, один за одним ростуть мурашники. Казали напровесні в селі: «Ожив шум, зашумів». З тим шумом починалося і наше життя в лісі, починалося з перших походів за котиками та квітами. Таких пишних пролісків на довгих ніжках я не стрічав ніде. Вони вкривають голубим килимом землю під ще голими деревами, а далі той килим стає жовтий від квітучої калюжниці, а ще далі міниться іншими кольорами. Бавлячись, ми часто ходили не по стежках, а по гілках дерев. Вилазили в самі верхів’я, розгойдували їх і перестрибували з одного дерева на друге, доганяючи одне одного. Старий лісничий дід Антон казав:

- От бісові діти, в самий шум залізли, попадаєте!

І ми справді падали, як стиглі груші, та дерлися нагору знову, потім нас, подряпаних, обмазувала зеленкою шкільна медсестра, а вдома матері лупцювали за подерті сорочки та штани.

Дерева-старожили нашого лісу — живі чудеса світу, що вражають своєю впевненістю і величчю. Вони — свідки минулих століть, живі свідки життя поколінь людей. Нерідко старезне дерево хитало кроною за свій вік у різних державах. Історія дерев не менш цікава і повчальна, ніж біографії людей. Вони пов'язують минуле з майбутнім через теперішнє. Навколо їхніх крон обертається небо.

Панська алея з рядами осокорів веде від руїн фундаменту маєтку вглиб лісу, до самого яру зі старою землянкою. На завдання від вчителя природи ми рахували, скільки і яких порід росте по цій алеї і що є біля неї. Зі шкільною медсестрою ми тут збирали лікарські трави за планом, доведеним школі. Далі стежка вела вниз через струмок до кам’яних брил; на них проходила добра частина дитячого життя. Відзначали свята, заводили ігри, тут відбувалися уроки з ботаніки, сюди приходили, коли було сумно. На цих каменях писали «пташині» диктанти, за невеликий проміжок часу впізнавали птахів, хто який подає голос.

Минуло вже досить часу від мого дитинства, а ліс росте, старіється і молодіє, зовсім як людське плем’я.

Приїжджаю до свого «шуму», милуюся і дихаю повітрям дитинства, вітаюся з порослим мохом камінням. Дивлюся на верхівки дерев, на небо з білими хмарами. Згадую стареньку бабусю, кличу: «О-ле-нко!» — як колись у перше знайомство з лісом, а він відповідає луною із кожного яру. А може, це та, з далекого 1973 року, луна заблудилась…

2011