Наснилось

      Наснилося. Невелике містечко. Тиша. Я в музеї нинішньої російсько-української війни. Нова будівля ховається в гаю вікових дубів, за формою — як храм. У будівлі інсталяція зруйнованої церкви. Під стінами фото та експонати подій: Савур-Могила, Луганський аеропорт, Промка, Світлодарка, Мар'їнка, Донецький аеропорт... На стінах розписи й ікони. А ще вище фото та експонатів — цитати зі Святого Письма. На вівтарі — центральна ікона у вигляді великої картини: серед пшеничних полів, на шляху, Богородиця веде за руку Сина Божого. На ту картину падає світло з вікна над входом до церкви. Тиша.

Батько приходив

Всю ніч важкі осінні хмари висіли над степом. Жодної зорі. Тільки вузька смужка заграви над горизонтом, десь там, над Горлівкою. За якісь пів години на зміну ночі прийде сірий ранок і господарюватиме під тими ж важкими хмарами пізньої осені. Змінилася варта на блокпосту, є пара годин для сну.

- Сержанте! За старшого зостаєшся. Мої пару годин сну — за розкладом.

- Відпочивайте, пане командире.

Командирський кунг. У буржуйці потріскують дрова. Тепло і сон обіймають разом...

...Я бачу край хутора. Пасіку в яблуневім саду. Дерева обтяжують стиглі яблука. Під однією з яблунь — батько за столом, у сірій лляній сорочці. На столі лежать його солом'яний капелюх і стиглі яблука. За пасікою, понад річкою, — толока. На ній пасуться кози. За ними — річка, чиста і швидка, між кам'яними берегами. Зі швидкою течією борються риби, їхні спини видно над водою. За річкою — дубовий гай. І я між цим усім блукаю, а до батька дійти не можу. А він сидить під яблунею і дивиться на гай. І раптом з гаю через толоку вітер у сад влітає. Свистить, шумить, а яблука не падають. Батько встав з-за столу і пішов між вуликів углиб саду — в лляних одежах, тримаючи в руках свій солом'яний бриль. Сивий, аж білий, як за життя.

Прокинувся. Злива і вітер. Важкі краплини осіннього дощу стукотять по металевій обшивці кунга. Поглянув на годинник — замість двох годин я спав чотири. У буржуйці потріскують дрова, і тиша в рації.

Відчинили двері кунга. У них зі зливи увійшов сержант наступної зміни варти.

- Сержанте, чому не розбудили за часом?

- Нештатних ситуацій немає. Тільки ви пішли відпочивати, почалася злива і не зупиняється. Степ так розвезло, що ним ніхто не пройде. Дров підкинули в буржуйку. Дали вам відпочити.

- Ви заступаєте на варту?

- Так.

Я йшов за сержантом по глиняній багнюці. Йшов, обнятий зливою пізньої осені. З голови не йшла думка: батько приходив, дощ приносив, батько приходив — дощ-зливу приносив, щоб дати сину поспати. Поспати пару зайвих годин...

2018

 

(П'ятнадцять років, як уже немає батька. В місцевості, де виріс, є повір'я: рідня, котрої немає з нами, сниться на дощ.)

Птаха війни

   

   Птаха війни. Вона над моєю хатою в Діброві літає на схід і повертається на Кодак.

   В уяві, замість звуку її двигуна я чую стогін поранених, голоси лікарів і тиху молитву пілота. Серце обливається кров'ю. А ці птахи літають по двоє і по троє в зграї. Мігрують кожного дня зі сходу на захід до нашого міста. А потім у зворотньому напрямку.  Страшно стає, коли приїздиш на схід, туди де птахи беруть "вантаж 300". Але стає страшніше в нашому місті... 

   Летять швидкі з летовища містом. Летять крізь шансон з матами і галіму попсу країни окупанта, феєрверки свят і гомін народних гулянь. Летять до лікарні, де чекаючи їх моляться люди в білих халатах. 

   Здається, що величезна кількість населення живе в паралельному світі. І над тим світом не літають ці птахи. Місто стає мені чуже. Для нього я теж чужий і воно виштовхує мене. 

   Ввечері телеканали розкажуть про скандали і світське життя, поллють брудом на останні світлі п'ятна,  включать шансон з матами і галіму попсу країни окупанта. В новинах сухо зачитають коротке звернення з фронту і швидко переключаться на джинсу або шоу, де ментальні негромадяни країни боротимуться з  ментальними громадянами країни.  

   ... такий нині Світ.  Боже! Врятуй тих, кого понесла птаха на Кодак.

                                                    

Валер'ян Валер'янович

Пів року знайомства на фронті дають статус старих знайомих. Сільською вулицею назустріч мені котив велосипед літній чоловік. Медична сумка, картуз на вісім клинців і, крім кілометрів, як мінімум ще 70 років за спиною. Цей чоловік у своєму житті не міг бути ні інженером, ні музикантом. Цей чоловік міг стати тільки фахівцем у медицині після того, як батьки дали йому ім’я. І він дійсно був дільничим лікарем у селі. Ось він уже майже підійшов до мене. Я зняв кашкет і привітався: «Доброго дня вам, Валер’яне Валер’яновичу».

Після короткої бесіди лікар пішов далі, а я дивився йому вслід. Частина снарядів учорашнього артобстрілу влетіла в село. Валер’ян Валер’янович йшов не на виклик, він обходив жителів — у нього така місія в цьому житті. Котив велосипед, зупиняючись біля кожного двору. Говорив з людьми, при потребі прямо перед двором міряв тиск, давав ліки зі своєї сумки і йшов далі. До нього не треба було записуватися на прийом чи брати талончик. Він заміняв усіх лікарів одночасно, а історію хвороб кожного жителя знав напам’ять.

Лікар віддалявся в край села, і вулиця, якою він пройшов, наповнювалася світлом і добротою. Я ж, дивлячись на нього, переконувався, що з іменем Валер’ян Валер’янович життя могло наділити його тільки лікарським ремеслом.

Різдвяний степ

Коли вечір для Різдвяної ночі над степом розкочує темну ковдру, коли перша зірка шукає між хмарами прогалину, щоб заглянути на землю, народжується надія, котру оберігатиме і роститиме віра. Та надія складається з багатьох маленьких іскринок-надій.

В цей вечір маленькі ангели несуть листи від діток батькам на фронт. В тих листах любов і надія, частинки тепла, і тому сніжинки, що падають на них, відразу розтануть. Ідуть маленькі ангели-поштарики на світло хатніх вікон. Від села до містечка, від містечка до міста, від міста до села. Ідуть і збирають у свої торби листи.

Над Різдвяним степом зірка, над Різдвяним степом ніч. І веде та зірка маленьких ангелів на схід. Несуть вони у своїх торбинках віру в надію. Не підібратись злим людям до торбин, з яких іде тепло частинок щирих дитячих душ. От і злиться Ірод, шле заметіль, щоб не видно було вогників у хатніх вікнах, запалює в небі вогнища, щоб загубилась в їх вогнях зірка.

Сходяться шляхи маленьких-листонош, тепла стає більше і розтає сніг на стежинках. Злиться Ірод. Карає своїх слуг, котрі не перешкодили листоношам. Та запізно. Вже видно вогники на Сіверському Дінці і за Бахмутом, у верхів’ях Вовчої і до самої Домахи. Це вогники, де чекають листонош.

Різдво. Перемогла зірка злість Ірода, перешкодила його злим слугам, вказала шлях. Цього дня народжується надія і віра в надію. Коляда вже підіймає Сонце вище. Завтра народиться новий місяць. А тепло дитячих листів зігріватиме душі батьків. І звучить над Різдвяним степом колядка:

“Ірод московський, щоб нас обдурити,

Хотів червону зірку засвітити.

Та нам її не треба, хочем світла з неба,

Хочем щастя в наш край, і нам, Боже, помагай!”

Домаха - козацька фортеця з 1594 року. В подальшому місто Маріуполь.

Роздуми біля вікна

За вікном рання осінь. Точно така, як рік тому, перед відправкою на фронт. Навіть ті ж чоловіки біля сусіднього під’їзду грають у доміно. Ті самі і з тими ж думками. Рік тому вони чекали Росію, рахуючи свої пенсії в рублях. І нині чекають, сподіваючись не стільки вже на пенсії, як на покарання неслухняних. От тільки стукіт кісточок раніше був просто звуком. Тепер він здається гучнішим, злішим, і в унісон йому чую відлуння вибухів і розривів.

Нині багато хто запитує, що таке війна. Довго думав, як пояснити. Можливо, це гра в шахи. Пара людей у ній грає повну партію, багато хто зайшов на одну чи декілька комбінацій, ще більше — на один хід. Хтось навіть фігурами грає в шашки чи в «чапаєва». Над шаховою дошкою — величезна кількість рук. Навколо багато порадників, які мають зиск, і тих, котрі зиску з порад не мають. І цими фігурами, гравцями, порадниками хтось ще грає в покер. Самі ж фігури — розмінна монета. У новій партії будуть нові фігури.

Ці люди за столиком перестали жити за Божими законами, вони стали прикриватися ними, виправдовувати свої бажання та діяння. Ці люди за столиком перестали жити за людськими законами. Не задумуються, що виганяють із країни онуків, котрі повинні утримувати їх у старості. Ерудити й бібліофіли радянських часів не розуміють, що з тих часів вони несуть гірше, а не краще. І що нове покоління, котре писало листи на фронт, змете їхні думки, як двірник — осіннє листя.

Під ще зеленими кронами — перший жовтий листок. Осінь у нашому дворі. Двірник навколо столика з гравцями пише мітлою рядки своїх думок. Пише, змітаючи звуки кісточок у небуття.

 2015

Із записної книжки пана Бродника

   

    Швидкий потяг зі столиці до Дніпра колихав пасажирів і відстукував кілометри шляху. Серед тих пасажирів колихався по життю і я. За вікном краєвиди Черкащини — лани, села, ліси, знову лани, річки… Думки змінювалися, як краєвиди, і плавно переходили у сон…

Я вже не в потязі, а серед бахмутських степів, на Кодемі. Знову війна. Я на горі, де ще недавно командував опорником. Село, долина річки, попереду лани між лініями оборони. Там за ланами й селами видніють терикони… За майже дев’ять місяців я вивчив усе.

Прифронтове село. У нім — люди. Вони шукали спокій, а знайшли війну. В садках хати. В їхніх вікнах, що наглухо роз’єднують світи, ікони — останній захист від біди. Тут світло гасне з першими зірками, в надії заховатися від війни. 

У цих краях ніколи не було української влади. Вона і в Україні такою була неповністю, а тут — тим паче. Любити Батьківщину і продавати її — це різні речі. Схиляючись до другого, місцева влада вічно існувала. Тут люди уявляли майбутнє як минуле і чекали на нього. Воно все не приходило, і врешті-решт прийшло. Прийшло війною. І дехто, хто її чекав, знайшов тут вічний спокій. Навівши горе на тих, хто не хотів біди. Ніщо так не змушує задуматися, як протилежний результат очікувань.

Земля між лініями оборони. А між тими лініями — фермерські поля. Їх не забрати й не піти від них. Отож орють, сіють, косять між танків і гармат. Переді мною підірвані й підбиті дизелі в полі. Усі на косовиці. Посеред поля, напівпокошеного, напівзгорілого. Десь чути канонаду, але не видно вибухів. За полем полум’я: горить промзона і суха трава на випасах…

         “Залізнична станція Шевченкове, зупинка…” — голос із репродуктора прогнав сон. Біля мене сидів хлопчик з ноутбуком на колінах і грав у гру. Він вів свій танк полями серед підбитої техніки в село, що виднілося на моніторі. Перенапружений увагою у грі, чи то звільняв село, чи то захоплював його, стріляючи без упину…

Я йшов своїм вагоном і сусіднім до буфета. Хтось із пасажирів спав, хтось щось читав, хтось поринав у дискусії з сусідом. А хтось, і дуже їх немало, дивився фільми про війну, насильство чи грав в ігри на ті ж теми. В суспільстві норму пише більшість.      

Швидкий потяг зі столиці до Дніпра колихав пасажирів і відстукував кілометри шляху. В кінці вагона, склавши поруч милиці, у кріслі сидів солдат. Він їхав не на фронт, а вже додому зі шпиталю. Його війна була не в моніторі, без права на запасне життя.

(Із записної книжки пана Бродника)

                  З нататніка пана Бродніка

Хуткі цягнік са сталіцы на Дняпро гойдаў пасажыраў і адстукваў кіламетры шляху. Сярод тых пасажыраў гойдаўся па жыцьці і я. За вакном краявіды Чаркашчыны – раўніны, вёскі, лясы, зноў раўніны, рэчкі… Думкі зьмяняліся як краявіды і плаўна пераходзілі ў сон…

… я ўжо не ў цягніку, а сярод бахмуцкіх стэпаў, на Кадэмі. Зноў вайна. Я на гары, дзе яшчэ нядаўна камандаваў апорнікам. Вёска, даліна рэчкі, уперадзе ад поля паміж ліній абароны. Там, за палямі і вёскамі бачныя тэрыконы… За амаль што дзевяць месяцаў я вывучыў усё.

Вёска ля фронта. У ёй людзі. Яны шукалі спакой, а знайшлі вайну. У садках хаты. У іх вокнах, што наглуха раз’ядноўваюць сьветы, іконы – апошняя ахова ад бяды. Тут сьвятло гасьне з першымі зоркамі, у надзеі схавацца ад вайны.

У гэтых краях ніколі не было ўкраінскай улады. Яна і ва Украіне такою не цалкам была, а тутака тым болей. Любіць Бацькаўшчыну і прадаваць яе – гэта розныя рэчы. Схіляючыся да другога, мясцовая ўлада вечна існавала. Тут людзі ўяўлялі будучыню як мінулае і чакалі яго. Яно ўсё не прыходзіла і нарэшце прыйшло. Прыйшло вайною. І нехта, хто яе чакаў, знайшоў тут вечны супакой. Навёўшы гора на тых, хто не хацеў бяды. Анішто так не прымушае да роздумаў, як супрацьлеглы вынік чаканьняў.

Зямля паміж ліній абароны. А між тых ліній фермерскія палі. Іх не забраць і ня піці з іх. Вось аруць, сеюць ды косяць між танкаў і гармат. Перада мною ўзарваныя і падбітыя дызеля ў полі. Усе на касавіцы. Пасярод поля, напаўпакошаным, напаўзгарэлым. Дзесьці чуваць кананаду, але ня бачна выбухаў. За полем полымя, гарыць прамзона і сухая трава на выганьнях…

“чыгуначная станцыя Шаўчэнкава, прыпынак…” – голас з рэпрадуктара прагнаў сон. Каля мяне сядзеў хлопчык з ноутбукам на каленях і гуляў. Ён вёў свой танк праз палі пасярод падбітай тэхнікі ў вёску, што была бачная на маніторы. Перанапружаны ўвагаю ў гульні. Ці мобыць вызваляў вёску, ці мобыць захопліваў яе, страляў без стомы…

Я ішоў праз свой вагон і суседні да буфета. Хтосьці з пасажыраў спаў, хтосьці чытаў, хтосьці паглыбляўся ў дыскусіі з суседам. А нехта, такіх даволі нямала, глядзелі фільмы ра вайну, гвалт ці гралі ў гульні на такія ж тэмы. У грамадстве нормы піша большасьць.

Хуткі цягнік са сталіцы на Дняпро гойдаў пасажыраў і адстукваў кіламетры шляху. У канцы вагону, са складзенымі разам мыліцамі, у крэсьле сядзеў жаўнер. Ягоная вайна была не ў маніторы, без права на на запасное жыцьцё.

(З нататніка пана Бродніка)

(Переклав на білоруську мову  Уладзімір Шипіла)

9 травня

                 

Ранок 9 травня. У селі, біля пам’ятника воїнам, загиблим у Другій світовій війні, я вклонився і поклав квіти. У 1944 році мій дід після третього поранення під Кенігсбергом повернувся з війни. Його рідний брат загинув у тих краях. Два рідні брати в піхоті пройшли Ржевський котел.

Ранок 9 травня. Там же, у селі, біля пам’ятника воїнам, загиблим у Другій світовій війні, покладав квіти колишній парторг колгоспу. Він озирався, чи дивляться на нього односельці, поправляв уже покладені квіти. Минулого року його піджак прикрашала георгіївська стрічка в очікуванні «визволителів». Цього року красувався червоний мак — як перепустка до участі в місцевих виборах. Зробивши крок назад, він повернувся, наші погляди зустрілися…

Я тільки на фронті зрозумів, що означає вислів «радянський тип людини». Насправді цей тип людини започаткований у Російській імперії і шліфувався років триста. Зі світлого боку ідеали християнства використані на власний розсуд і надалі переписані в моральний кодекс будівника країни. З темного — матеріальна частина. Матеріальний достаток для проживання кожної людини ділився на дві частини. Одну частину давали заробити, а іншу — вкрасти. У цих рамках і тримали триста років люд. Усі підконтрольні й керовані. Усі усім і в усьому винні. Свобода й Батьківщина — в обмін на існування за трисотрічними правилами. І договір скріплюється в кожному поколінні кров’ю. Щоб образ ворога, що посягає на святу залежність, ніс у собі страх і ненависть.

Майже три десятиліття минуло, і я знову у військовій формі зі зброєю в руках. Під час першої служби в прицілі автомата пильнував «привид світового імперіалізму», а нині обороняю рідні степи від «привиду комунізму», трансформованого в «російську форму імперіалізму». Майже через три десятиліття на полі бою я зустрівся сам із собою. Хто той я і хто цей я? Вихований у Радянському Союзі і той, хто обороняє від нього країну пращурів. Невже я в минулому схожий на парторга колгоспу? Він сьогодні прийшов не поминати. Для нього сьогоднішній день — це свято майбутньої перемоги над тими, хто покинув «його країну». Навряд чи він згадає, хто звільняв село і хто з односельців загинув. Його георгіївська стрічка, як і нинішній мак, — не за свої кошти.

Він святкував майбутню перемогу. Я поминав.

   

  

Герої чужих війн

 

«Той, хто говорить неправду про війну

минулого, наближає війну майбутню»

Віктор Астаф'єв        

Герої “чужих війн” – це ми. І не важливо на чиїй землі. Кров наша, а війна чужа. Ми не подумавши хапаємось за збою, біжимо, а хтось в цей час вже забирає нашу перемогу.  Нас підбадьорюють : “Навіщо думати?”, “Вперед!”, “Усі герої!”, “Нам пращури заповідали… “ Зупинимося. Щось тут не так.

В наших краях батько ніколи не мріяв передати сину шаблю як основний засіб існування.  І тим більше не мріяв, щоб він жив за рахунок її застосування.  Шабля- то вже як засіб безвихідності. Насправді батько мріяв дати сину  книжку (освіту). Щоб син його був розумніший за ворогів.  І за допомогою тієї книжки вмів відвести від себе зброю ворога і звести ворогів між собою. Багато сил витрачено ідеологами, щоб змінити цю прописну істину поколінь в головах наступних поколінь.

       Описана нескінченна кількість військових подвигів, битв і цілих кампаній. Результати поразок, перемог,  втрати перемог розібрані по кісточкам.  Знайдені винуватці і на них повішені всі собаки.  Знайдені герої і на них теж багато чого повішено. От тільки, як правило, забули продумати, що далі і для чого.  Амбіції, незнання і небажання множили на нуль найкращі здобуття і приносили перемогу до ніг недругам.

         З екранів і сторінок влітає у свідомість  “Калину поламали, коровай надкусили”. Це не наша ідеологія, хтось навмисне нав’язує, а ми її сприймаємо. Тому що вчили книги своїх брахманів не за текстами оригіналів, а за коментарями недругів.  Як результат- шукаємо друзів з поради недругів, а не за власним розсудом, стрічаємося у часі самі з собою. Самі з собою воюємо через десятиліття.

         На древнім кромлеху серед десятків каменів можна знайти один теплий і один холодний.  Ці камені примушують порушить ритм ходи і біля них замислитись, у повній тиші, коли нема чужих пояснень , поглянути на себе через час в майбутнє…