Діти Сонця

«Сонце! Я тобі вдячний. Ти сієш у мою душу золотий засів — хто знає, що вийде з того насіння? може, вогні?»

М. Коцюбинський. «Intermezzo».

   Драбиною до Соняха в небі, щабель за щаблем, підіймався Михайлик. Поважний пан ще ніякого віку…

  Підіймався, щоби зазирнути в очі Соняху. Підіймався, щоби посміхатися сонцю й батькові, який тримав драбину. Посміхатися всьому навколо…

   Той Сонях стояв у центрі світу. За спиною у Михайла був Дніпро з човнами та рибалками. За Дніпром і рибалками розгорнулися безкраї степи ген до Молдови. Праворуч стелилися простори аж до Азову. Ліворуч понад балками, поміж лісами та перелісками, - прямував шлях до Черкас і далі.

   А попереду, на сході, де кінчаються чумацькі шляхи, - Сіверський Донець…

-     Добридень Сонях! Добридень бджоли в кошику Соняха! Добридень ластівки й серпокрильці! Це я Михайлик!

-     Добридень! – шелестів жовтими пелюстками Сонях. Добридень! - гуділи бджоли. Добридень! – співали ластівки й серпокрильці.

   Перед паном ніякого віку був цілий Світ. Сонях же був його початком координат. Від нього починали свій відлік кілометри, роки, думки, мрії, долі, ...

   Приходили осені. Розсипав сонях своє насіння, котре по весні сходило і найвищий сонях з того насіння знову ставав центром  Світу. І в кожному селі були свої такі соняхи. Бо що то за українське село коли в нім нема центру Світу.

    Одного року десь там далеко за Слобожанщиною в болотах за лісами щось виросло зле і вродило такого, що порушило усю систему координат від нашого соняха. Порушилися кілометри, роки, думки, мрії, долі, …

     Не зможе те зле зрости на нашій землі. Зійдуть діти Сонця між уламків шахідів та ракет з насіння нашого Соняха і Соняхів в інших селах. І найвищий з них знову стане центром Світу, де не буде зла. Втопиться те зло у своїх Заліських далеких болотах. Й буде панство ніякого віку лазити по драбині в небо до своїх Соняхів, щоб посміхнутися всьому що навколо.

     В небо до Соняха, щабель за щаблем, підійметься поважний пан ще ніякого віку, драбиною, яку триматиме пан Михайло…

 

Соняхи війни

   43-й ОМПБ “Патріот”

“Соняшники стояли німі й старі, наче їх, молодих, цього літа ніколи й не було. З води пахло кіньми, і в їхніх конячих загуслих слідах де-не-де одинокою білою несміливою цяткою доцвітав болотяний білець. Чорна розорана земля лежала на спині й мовчала. Рябою латкою по ній скакала сорока, ніби комусь на згадку”. (М. Вінграновський)

 

- Неси, Миколо, бронежилети.

- Скільки?

- Багато.

- З десяток?

- З десяток.

- Що ви надумали, командире?

- Косити сонях будемо.

- Ого…

- Сапери вранці поле пройшли?

- Так.

- Скажи сержанту, щоб хлопців на той бік поля з кулеметом послав. Хай пильнують.

- Почув. Пішов.

Сільські механізатори з острахом дивилися на задумане військовими. Життя в сірій зоні бахмутських степів навчило їх багато запитань не ставити. Раніше вони молилися за врожай, а тепер — за можливість зібрати його і не віддати. Вони поглядали то на командира, то на поле, то в бік Горлівки, то на гору. З тієї гори, як два віслюки, Микола з товаришем несли бронежилети. Командир стояв у роздумах.

- Як стелити бронежилети?

- А як гніздо. З-під коліс, Колю, летітиме, коли зло трапиться. З-під передніх…

- Господь із Вами.

- Побачимо.

- Помолимось.

- І помолимось. Хлопці з того краю поля є.

- Пішли.

- Забирай механізаторів. Нехай хлопці за чагарник вантажівку відгонять. Накошу бункер, тоді під’їдете до краю поля.

Понад очеретами Кодеми полем соняхів ішов комбайн. Вдивляючись мимо жатки, крізь голови соняхів у землю, командир косив поле. Старанно “вистригав” навколо розірваних воронок сухі кошики соняхів. Косив, як косив раніше поля понад Звонецьким порогом Дніпра. Тільки й різниці, що нині бойова позиція за полем і автомат поряд.

Ось і перший бункер. Командир обняв кермо, закрив очі й слухав металевий звук обертів шнека. У вантажівку сипався бахмутський врожай соняху 2014 року…

Рушниця

Мисливців у селі — два-три, щонайбільше. Коли вони йдуть на полювання, діти біжать за ними аж до краю вулиці, проводжаючи їх. Патронташ, рушниця, костюм — усе це викликає в дітей заздрість.

Полювання — природний інстинкт, закладений у людині зі стародавніх часів, коли полювали на мамонтів, щоб прогодувати родину. Отакий інстинкт прокинувся і в нашого сусіда діда Степана.

Як вийшов на пенсію, він купив рушницю, різні мисливські причандали і тепер, сидячи на ганку, милувався зброєю, що поблискувала проти літнього сонця.

— Ну як, Степане? — гукнув через дорогу мій дід.

— Та нічого. Ходімо на город, рушницю пристріляємо.

— Зараз, тільки майстерню закрию.

Дід склав інструмент, протер верстак, замкнув двері й повагом пішов до сусіда. Для цілі вибрали самотній сонях посеред городу; за ним був старий сад, далі — луки, отже, стрільба мала бути безпечною. Обрали позицію метрів за тридцять від цілі, виклали три коробки з набоями і почали.

Постріл за пострілом, ще і ще — а сонях цілий. Крутили приціл, стріляли і знову чаклували над точністю, а сонях стояв, як укопаний. Десь на пострілі тридцятому почувся несамовитий крик Степанової жінки: голосила вона чи погрожувала — зрозуміти було важко.

На крик збігалися сусіди, певні, що Степаниху поранено. Картину ж застали зовсім не криваву, ба навіть навпаки. Серед городу баба Явдоха тримала однією рукою за ремінь рушницю і кляла новоспечених стрільців, а другою показувала на старий сад. Городом до левад утікали сусід із моїм дідом. Тікали, пригинаючись, як від пострілів. Кожен посланий наздогін бабин проклін пригинав їх ще більше до землі.

Згодом бабина мова стала набувати змісту:

- Людоньки добрі, що ж вони наробили!..

- Та кажи вже, що там скоїлося! — перекричала бабу сусідка.

- Та там же в саду, на шворках!

- Хто там у саду на шворках?

- Та он же, дивіться!

Нарешті перед сусідами в саду відкрилася картина мисливського «навчання»: три шворки з бабиною щойно випраною білизною потрапили на траєкторію качиного дробу, який повз непохитний сонях долетів аж у сад. Немаленького розміру Явдошина білизна мала вигляд решета і навіть ще диміла, від дечого залишилося саме шмаття. Сміялися всі, крім баби Явдохи.

Діди з'явилися надвечір і не додому, а до сусіда Василя.

- Ну, як полювання? — спитав господар.

- Хоч ти не допікай, Василю. Завтра треба в область з’їздити…

- Як треба, то треба. Поїдемо.

Вранці повіз Василь бабу в місто до магазину «Велетень» за спідніми обновками. А діди, сидячи за чаркою, приймали співчуття від сусідів та виголошували тост за вдале полювання. Навіть тікаючи від баби, вони не розгубили гумору.

А сонях виріс великий, з темним добірним насінням, ми його всім кутком лузали. Мужній був сонях.