Історія і філософія

Що таке історія без філософії? Просто набір суперечок академічних істориків. І ті суперечки вже завели суспільство в такі глухі кути, що виходити з них потрібно десятиліттями. А з деяких глухих кутів — і набагато довше, розплачуючись сповна.

Ґрунт, на якому стоїть наша історія, повинен лежати в часовому проміжку, який не похитнути і не підірвати. А історія повинна в ньому пустити потужне коріння, щоб її не пригнув ніякий вітер з чужої сторони.

Зрештою, скільки б не сперечалися історики про те, «під яким берегом Дніпра рухався човен Катерини II», головними будуть не береги, не човен і не сам Дніпро, а Катерина. В історичній науці ми заперечуємо очевидне і вимагаємо нескінченний перелік умовностей для підтвердження.

Багато країн будують часовий фундамент своєї історії від зворотного — від національної ідеї, котра написана для багатьох поколінь уперед. Рим датований за легендою, Москва — за пізніми правками в літописах, Казань — за знайденою монетою. Для датування в Україні історикам необхідний «документ із підписом Катерини II та візою Леніна». Ну і обов'язково — в контексті власної дисертації.

Коли глянути на наші міста: Запоріжжя (Протовче, X ст.), Дніпро (Пересічень, IX ст.), Маріуполь (Домаха, XV ст.), Миколаїв (Вітовка, XIV ст.), Одеса (Кочубіїв, XV ст.), Київ (Київ, V ст.), Чернігів (Чернігів, IX ст.), Львів (Львів, XIII ст.), Луцьк (Луцьк, XI ст.), Вознесенськ (Сокілець, XV ст.), Чугуїв (Шурукань, XI ст.), Олешки (Олешшя, XI ст.)... І не факт, що вони не існували раніше. В них жили люди, котрі утворили нинішній народ України.

Mіста існували, змінюючи назви. Ніякого «Дикого Поля» нам ні Петро, ні Катерина не дарували. Та й інших земель ніхто не дарував. А ті «щедрі чужинці» — лише чужинці, що тимчасово потрапили в нашу історію. Ми тут жили з доволі давніх часів. Ми — повноцінна країна зі своєю історією на всій території. Чому б не взяти такий погляд за основу бачення?

У Бориса Мозолевського в «Геррах» — заповіт історикам:

“І хай сівач з блакитними очима

Ще тричі вищих обширів сягне —

Це наша з вами спільна Батьківщина,

Бо як ви з неї вирвете мене?

Бо хто вам майбуття з минулим зв'яже...”

Філософський ґрунт для історії повинен лежати в правильному часовому періоді. Непохитному і твердому для України.

 

P.S. Може  існувати і інше бачення. Але воно повинно існувати і працювати для наступних поколінь.

Шматочки Душі

(Епізод для кіносценарію)

Під однією з яблунь у саду, за столом, вели бесіду двоє. Один — літнього віку, інший — майже ніякого, одним словом, на початку віку. У бесіді перепліталися теми садівництва та філософії, адже ці дві теми, як їх не розділяй, окремо існувати не можуть. Бесіда серед гілок, обтяжених урожаєм груш та яблук, тривала вже годину. Молодший щось розумів, а щось удавав, що розуміє. А літній чоловік говорив повільно і розважливо, сподіваючись передати набуте й нажите.

- Душа для того й дана, щоб її віддавати. Будуєш дім, вирощуєш пшеницю, вчиш дітей, конструюєш механізм чи виготовляєш деталь до нього — ти відриваєш від своєї душі частинку і передаєш її жити в добрій справі. От ти, Юрку, посадив грушу і частинку душі віддав їй. Вона росте, родить. І частинку душі — своєї та твоєї — віддає людям: плодами, затишком, красою. Твоя душа йде через добрі справи до інших людей.

- Так душа може скінчитися? — (із посмішкою).

- Ні, вона не скінчиться. Бо та посаджена груша віддасть натомість свою частинку душі тобі. Відбувається збагачення душі. Ти й там, і тут, і в тобі світ живе.

- А коли людина не віддає частинки своєї душі?

- Тоді душа її не знаходить притулку і блукає світом.

- Як привид?

- Як привид. Вона народжує злість і заздрість, бо ні в чому хорошому її немає.

- Ви, Карповичу, закінчили лісову школу, а говорите розумні речі, як філософ.

- Тобі треба Явтуховича послухати. Він знатний мислитель.

    Карпович дістає з-під скатертини на столі аркуш. Розгортає його, надягає окуляри.

- От послухай, що мені в останньому листі Явтухович написав. У нього закладений дослід на винограднику не вийшов, то він це питання перевів у філософію. Де ж це місце в листі? Знайшов, слухай: «…на старість років дійшов висновку, що чужий розум — не свій. Скільки його не позичай, а він заточений під інших. Так що, Карповичу, свій розум треба заточувати об чужий…»

(Описана подія мала місце в житті та відбулася на станції Пантаївка, де жив Донченко Іларіон Карпович; його товариш, Кузнєцов Леонід Явтухович, мешкав у селі Веселий Кут сусіднього району. Обидва вони мали вищу освіту, закінчили в Чорному лісі лісову школу за фахом «бухгалтер-лаборант». А людина «ніякого віку» — то я.)

Філософія і економіка

Сплетіння філософії та економіки — це державна політика. Що таке економіка без філософії й що таке філософія без економіки? Одне без іншого існувати не може, або ж стиха жеврітиме на певній території. І не факт, що при такому жеврінні ту територію вдасться зберегти. Державці повинні не тільки дивитися на цифри калькулятора торгової оборудки, а й бачити країну на десятки років наперед. Принаймні — основні напрями.

Все частіше у пресі з’являються заголовки про необхідність збільшити виробництво зерна у 2–3 рази, нагодувати світ, про важливість іноземного капіталу в сільському господарстві та терміновий продаж землі. Читаю і замислююсь: чи корисне в пропонованому обсязі те збільшення виробництва і до чого воно призведе?

Є два чинники збільшення валового виробництва: розширення площі й підвищення врожайності.

Перший чинник. Знищується ефемерна нині сівозміна. Ранні зернові, соняшник та рапс займають більшу частину орної землі. Спеціалізація на кількох монокультурах призведе до надмірної спокуси боротьби за собівартість. Мінімальні затрати пально-мастильних матеріалів на гектар — це не що інше, як застосування широкозахватної техніки. Наслідок — поняття контурної оранки на схилах та інших операцій, які сьогодні виконують дрібні й середні фермери, взагалі зникає. Ерозія ґрунтів. За прикладами ходити далеко не треба: гляньте навесні на руді плями на схилах полів. Вони з кожним роком ростуть і світлішають. Порогів у Дніпрі немає — їх покрив український чорнозем.

При такому підході не витримають конкуренції дрібні, а потім і середні фермери. Вони перетворяться на трактористів у володіннях кількох десятків феодалів. Знищення сільського населення. А як же відтворення населення країни? Не секрет, що перше покоління селян у місті — локомотив індустріалізації. Їхні діти в місті наполовину схожі на перше покоління за професійною ознакою. Внуки мають поважні професії, проте не такі актуальні для руху країни вперед.

При збільшенні врожайності втрачається якість продукції. Усе живе має біологічну межу росту. Тобто 600 г середньодобового приросту свинини — це ще свинина, а два кіло — це вже ніби і не свинина. А продукт типу свинячого м’яса можна отримати і без свиней. І так у всьому тваринництві й рослинництві без винятку. Найкращі вчені голови працювали над підвищенням продуктивності на 5-10% десятиліттями. А тут — відразу нагодуємо весь світ! От тільки світ не дуже намагався нагодувати нас. Одні відбирали, інші — купували відібране збіжжя.

Мине років двадцять… Світ закриє нами певний період і для більшості населення виготовлятиме штучні продукти, схожі на колись реальні. Але тільки схожі — завдяки харчовим добавкам. Продукти типу “Мівіна” і напій “Юпі” (хто пам’ятає) заповнюють ринок.

За ці двадцять років Україна, втративши чорноземи і сільське населення, “спаливши” азотом гумус, отримає змиті до глини поля. Безнадійно в них сіятиме. З останніх сил шукатиме дівчат, котрі можуть народити дітей, і хлопців, котрі ще на щось здатні… Феодали, спакувавши кошти, зникнуть. І не факт, що ті кошти не зникнуть у них — завдяки мудрим світовим економістам.

Уявіть на основі цього, чи Ви таку Україну хочете бачити і чи це буде Україна? І чи ця Україна для нас і наступних поколінь? Згідно з баченням “видатних економістів”, сільського населення передбачається 2-3 млн, населення в містах — більше 20 млн. Враховуючи міграцію дешевої робочої сили зі сходу… Можна багато писати, але домалюйте картину самі. Для кого ця країна і чи такою Ви хочете її бачити?

Може, відновити різних форм власності заготівельну діяльність та переробну промисловість? Завести інвестиції в органічне виробництво. Дати роботу в сільській місцевості. Зберегти інфраструктуру. Ввести стандарти на продукцію. Спробувати завоювати ринок. Вийти на пристойний рівень з якісною сільськогосподарською продукцією. Дуже добре подивитися на спеціалізацію областей.

Хочуть пани за кордоном, щоб їхні жінки народжували по-старинці, а не “пробіркові” дітки були у них? Так це до нас! Ціна наша, і предмету торгу немає. Чужий розум — гарний, а свій — кращий. Не все те економіка, що блищить на перший погляд. Треба заглянути й трішки далі в економіку через філософію.

 

Світ ловив його та не впіймав

Є люди, котрі все життя тікають від себе, а є такі, котрі все життя шукають себе. Є й ті, що нескінченно то тікають, то шукають, знаходячись у невпинному пошуку. Покоління філософів розгадували загадку вічного руху співіснування в людині Душі і Розуму. Будували пояснення і самі ж їх спростовували.

Спробуйте щось пояснити, коли кричить Душа Розуму: «Я тебе не хочу знати», а Розум у відповідь: «Я тебе не хочу чути». І тоді таке утворюється блукання сумнівів, що ніби людина і є, а всередині неї ніякої впорядкованості й навмисна злість.

Тиха течія Ворскли змушувала перейматися роздумами про життя. Річка з’являлася і губилася серед мальовничого лісу, обвиваючи стрічкою високу гору зі старим монастирем на вершині. Повз дерев'яний місток пливли відображення берегів. Душа і Розум, заховавшись тут від світу, не мали між собою непорозумінь.

Чверть століття тому на цьому місці, постеливши шинель, я любив лежати, дивлячись у небо, заглиблюючись у думки про буття і майбутнє.

…От і майбутнє… Я витягую з автівки ліжник і стелю його під кронами кленів на тому ж місці. Дивлюсь у небо, заглиблююсь у думки про насущне і минуле. Оцінюючи плинність часу, підсвідомо починаю побоюватись майбутнього. Вже за плечима шлях, на котрому зібраний якийсь досвід. От тільки кількість досвіду зворотно пропорційна залишку часу...

Десь тут безперечно закопаний філософський камінь. Недарма у цім саду Григорій Савич Сковорода любив занурюватися у світ роздумів над вічними питаннями.

З боку Лебедина збиралися хмари. Запах дощу в повітрі хилив путника з Дніпровських порогів до сну. Заплющувалися очі. Ще чутно спів птахів і шелест листя на кленах. А посеред Ворскли вже відкривається важкий занавіс сцени, де розпочинається вистава сумнівів розуму й душі.

На лісовій галявині, біля банкомата штучного зеленого кольору, я побачив себе, що натискає комбінації цифр. Під супровід скрипіння термінал видав купюру, надавши сутності новенькій банкноті. На ній поряд із цифрою п'ятсот красувався портрет чоловіка середніх років. Григорій Савич? Боже... Світ ловив його, та не спіймав. Яка помста? Світ так розлютився, що намалював його на банкноті. Світ намагався зрівнятися з ним, опустивши його до себе.

Галявину залило сонячне світло. Кружляли в танку заграви. Закінчивши танок, забрали ліс і банкомат. На тому місці залишився книжковий ярмарок. Навколо книги на прилавках і зазивання продавців: «Класика!», «Жіночі романи!», «Детективи!», «Дитяча література!», «Підручники!»... Тисячі книг старих і нових. Мій погляд зустрічається з поглядом худенької літньої жіночки.

- Візьміть, пане, ці книги.

- Чому ви думаєте, що вони мені потрібні?

- Я рідко помиляюся.

На прилавках лежало повне зібрання творів Григорія Сковороди.

- Що просите?

- Що дасте...

- По нужді продаєте?

- По нужді. Міняю філософа на тепло.

Я простягнув у руці купюру. Зміняв глибину пізнань на “папірець-еквівалент”. Притиснув книги до грудей… і знову повернулися заграви. Танок вогнів у воді. Вони кружляли й підіймалися в небо, прихопивши з собою ярмарок.

Я вже глядач. Під кленами пильную дійства.

На сцені “жебраки” з різних служб. З простягнутими руками й переконливими поглядами зверталися до жінки, що несла гроші за тепло.

Не донесла… Пішла гуляти її купюра між “жебраками”, а потім далі. Була у Харкові й Переяславі, на берегах Неви і за Карпатами, столицю не оминула. Господарів міняла. Жила у гаманцях, кишенях і конвертах.

Таке хвилювання крутилось у ві сні, що холод проймав. Аж раптом стало тихо й темно. Посеред Ворскли — багатий зал. При тьмянім світлі за столом чотири пани в карти грають. Святий отець, банкір, службовець і купець. Посеред столу на сукні моя купюра, якою за книги заплатив.

Купець: Здавайте карти.

Службовець: Здаю.

Батюшка: Що там у нас?

Банкір: П’ятсот, з портретом філософа.

Купець: Добігався, а говорив, що світ його ловив та не впіймав.

Службовець: Світ піймає всіх. Хіба дурних не зловить.

Батюшка: Він не дурний. Насіяв смути в душі, що й досі впорядкувати не можемо.

 

Лягали карти на сукно. Все менш ставало світла. Чотири пани грали. Розсудливо, холоднокровно, без запалу. Просто, щоб вбити час і збудувати свої світи маленькі.

Купець: Мені хтось говорив, що пан філософ любив вино і сир голландський.

Батюшка: А хто його не любить?

Службовець: Жив при дворі.

Банкір: Дружив з генералом.

Батюшка: Та й пішки не ходив.

Банкір: Піар — велика справа. Якого треба, такого і зроблять. А що він написав, крім того, що його ловили?

Службовець: А хто читав?

Батюшка: “Смутьянін”. Трактував не так, як людям треба, святі книжки.

Службовець: Ще жоден єретик не переміг. Отож і познущалися над ним. Лежить он на столі. Він то писав, та не для нас.

Банкір: Урок. Учив весь світ, а світ його впіймав й намалював. Світ — то є бізнес, включаючи народження і смерть.

Лягали карти на сукно. Вирішувались справи. Гравці, продавши совість, купляли гріх. Не розуміючи, що до Храму Душі до вівтаря не під’їжджають, а підходять. У диспуті шукали вади і гріхи, щоб якось прирівняти мудреця до себе.

А він лежав посередині столу й мовчки їх ловив…

Пориви вітру і грім не дали додивитись сон. Краплі дощу рясними крапками замалювали відображення у річці.

З Лебедина прийшла гроза. І злива мила Світ.

     

Мудрість

Що може бути поважнішого за виважений діалог зі старшим дідом? Поважна мова. Детальний аналіз події чи цілої епохи. Аналітика в кількох реченнях, без застосування складних слів. Глибина думки та знання фактів, невідомих офіційній історії. І ті факти виявляються на перший погляд більш правдоподібними, ніж офіційні пояснення придворних істориків. Розміреність мови надає бесіді спокою, котрий відсутній у повсякденному спілкуванні міста.

У тих бесідах підсвідомо запитуєш про прості життєві речі, які турбують душу. І на котрі люди століттями шукають відповідь, так і не знайшовши її.

Дід Іван — знаний філософ на селі. Його влучні поради не раз виручали односельців. Та й чого там скромничати, за межами села теж знали про його добру славу. Єдина людина, що ставилася скептично до філософської душі діда, була його бабуся. Вона зупиняла старого ще на початку роздумів і давала завдання по господарству, тим самим збіднюючи філософську науку на чергове відкриття.

Я не був союзником його бабці. Полюбляв при нагоді вдаритися в роздуми чи дискусію з дідом Іваном.

— Діду, треба мені перемога у справі. Ви мудра людина, порадьте.

— То неправду говорять люди.

— Що ви мудра людина?

— Ні, що мудрість є.

Поглянув на діда. Посмішки не було. Далекий погляд у роздумі. Портрет Канта відпочиває.

— Це щось нове. Ви чи не замахнулися проти філософського світу?

— Ні, Юрку. Мудрість сама по собі не існує. Нею називають два поняття разом: досвід і обережність.

— Чекайте. Зараз я “перезавантажусь”. Бо я, як уже “городський”, так глибоко думати не можу.

— Розумієш, Юрку… На досвіді й обережності ти не переможеш. Ти з ними не програєш.

— А з чим перемагають?

— Перемагають, маючи розум. Перемагають завдяки молодості, непередбачуваності, наполегливості.

— Підождіть, діду. А розум і мудрість — не одне й те саме?

— Ні, Юрку.

— Яка різниця?

— Поки сказати не можу. Думаю над цим питанням давно…

Дивився я на діда, намагаючись осягнути неосяжну глибину його роздумів. З тих роздумів можна було писати лекції та дисертації.

Шкода, що ті роздуми можна осягнути тільки з віком. Та осягнути — це частина справи. Застосувати в житті — то друга частина. І та друга частина набагато більша й набагато складніша. І далеко не завжди досяжна.

І чому так влаштована людина? Треба запитати діда.