Життя між рядками

 

На війні, крім багатьох речей, він навчився читати між рядками та чути інший зміст у текстах, незалежно від кількості й колориту слів. Розуміти без слів, за відчуттям, хто плаче, а хто сміється. Для когось це крізь душу й нерви, а для когось — «галімий піар» і черговий «лайк». На війні він «оглух». На війні життя примусило його бачити все таким, яким воно є.

Повернувшись із війни, крім багатьох речей, він ще навчився жити між рядками й не чути слів, тому що боявся їх. Він без слів розбирав, хто плаче, а хто сміється, — відчував душі. Він, як атлант, тримав свій простір у міжрядковому інтервалі життя. Він навчився жити між рядками...

На узбіччі

Огрінський півострів. Шлях між мостами від Дніпра до Самари. Одні автівки цим шляхом летіли в місто, інші виривалися з нього. Повітряні вихори за ними підіймали опале листя з землі назустріч тому, що падало з дерев. Над шляхом — танок осені. Серед цього дійства, в очікуванні товариша, я стояв біля автівки на узбіччі.

      Навпроти мене, по той бік шляху, сидів у кріслі колісному інвалід. Бачив його і раніше, рухаючись цим шляхом, адже тут поруч пансіонат для таких людей. Тільки раніше проносився повз нього, лише пару разів зупинившись для того, щоб дати “копійчину” і нестися далі у вихор життя міста. Сьогодні у мене був вільний час, і я його роздивлявся.

      Як важливо інколи зупинитися, щоб розгледіти, подумати, глянути на себе збоку. Вихор міста призводить до величезної кількості зайвих рухів, непотрібних думок. Місто — це той майданчик, де в одному танку несамовитого темпу кружляють розум, праця, дурість, омана, лінь, хитрість, совість, бездушність, любов, ненависть… І кожне з них з усмішкою намагається виштовхнути інше за межі танцювального майданчика.

     Я тікав з міста. Тікав, щоб не бачити той танок. Зупинився на десяток хвилин, щоб передати товаришу папери, і все. Далі — на пару днів тиша, хутір, берег Дніпра зі своїми кручами в дубах і кленах, спокій думкам. Але це буде за годину, а в ці хвилини я дивився на людину в інвалідному візку по той бік шляху.

     Це був чоловік приблизно мого віку. Він жадібним поглядом зустрічав і проводжав автівки, які виринали на шляху з-за дерев і неслися в місто. В місто, де в несамовитому темпі танка кружляють розум, ідіотизм, праця, дурість, омана, лінь, хитрість, совість, бездушність, любов, ненависть… В місто, з якого намагаюся навіть за найменшої можливості втекти. Мавши Божу милість повернутися з фронту живим і неушкодженим, я тікаю. А цей чоловік в інвалідному візку поринув би в те шалене життя, не задумуючись.

- Доброго дня, дякую, що дочекався, — якось неочікувано підійшов товариш. Навіть не помітив, як він зупинив на узбіччі свою автівку.

- Вітання.

- А ти що, як наче в паралельному світі?

- Дивлюсь на того пана в інвалідному візку.

- Хвилинку, я йому коштів віднесу, завтра свято.

- Неси, зайвими вони йому не будуть. Але мріє він зовсім про інше. Про те, чого ми з тобою все більше жахаємося.

    Товариш глянув на мене, я дивився на людину по той бік дороги, людина проводжала поглядом автівки, що їхали в місто. Огрінський півострів. Осінь. Шлях. Життя.

Із записної книжки пана Бродника

   

    Швидкий потяг зі столиці до Дніпра колихав пасажирів і відстукував кілометри шляху. Серед тих пасажирів колихався по життю і я. За вікном краєвиди Черкащини — лани, села, ліси, знову лани, річки… Думки змінювалися, як краєвиди, і плавно переходили у сон…

Я вже не в потязі, а серед бахмутських степів, на Кодемі. Знову війна. Я на горі, де ще недавно командував опорником. Село, долина річки, попереду лани між лініями оборони. Там за ланами й селами видніють терикони… За майже дев’ять місяців я вивчив усе.

Прифронтове село. У нім — люди. Вони шукали спокій, а знайшли війну. В садках хати. В їхніх вікнах, що наглухо роз’єднують світи, ікони — останній захист від біди. Тут світло гасне з першими зірками, в надії заховатися від війни. 

У цих краях ніколи не було української влади. Вона і в Україні такою була неповністю, а тут — тим паче. Любити Батьківщину і продавати її — це різні речі. Схиляючись до другого, місцева влада вічно існувала. Тут люди уявляли майбутнє як минуле і чекали на нього. Воно все не приходило, і врешті-решт прийшло. Прийшло війною. І дехто, хто її чекав, знайшов тут вічний спокій. Навівши горе на тих, хто не хотів біди. Ніщо так не змушує задуматися, як протилежний результат очікувань.

Земля між лініями оборони. А між тими лініями — фермерські поля. Їх не забрати й не піти від них. Отож орють, сіють, косять між танків і гармат. Переді мною підірвані й підбиті дизелі в полі. Усі на косовиці. Посеред поля, напівпокошеного, напівзгорілого. Десь чути канонаду, але не видно вибухів. За полем полум’я: горить промзона і суха трава на випасах…

         “Залізнична станція Шевченкове, зупинка…” — голос із репродуктора прогнав сон. Біля мене сидів хлопчик з ноутбуком на колінах і грав у гру. Він вів свій танк полями серед підбитої техніки в село, що виднілося на моніторі. Перенапружений увагою у грі, чи то звільняв село, чи то захоплював його, стріляючи без упину…

Я йшов своїм вагоном і сусіднім до буфета. Хтось із пасажирів спав, хтось щось читав, хтось поринав у дискусії з сусідом. А хтось, і дуже їх немало, дивився фільми про війну, насильство чи грав в ігри на ті ж теми. В суспільстві норму пише більшість.      

Швидкий потяг зі столиці до Дніпра колихав пасажирів і відстукував кілометри шляху. В кінці вагона, склавши поруч милиці, у кріслі сидів солдат. Він їхав не на фронт, а вже додому зі шпиталю. Його війна була не в моніторі, без права на запасне життя.

(Із записної книжки пана Бродника)

                  З нататніка пана Бродніка

Хуткі цягнік са сталіцы на Дняпро гойдаў пасажыраў і адстукваў кіламетры шляху. Сярод тых пасажыраў гойдаўся па жыцьці і я. За вакном краявіды Чаркашчыны – раўніны, вёскі, лясы, зноў раўніны, рэчкі… Думкі зьмяняліся як краявіды і плаўна пераходзілі ў сон…

… я ўжо не ў цягніку, а сярод бахмуцкіх стэпаў, на Кадэмі. Зноў вайна. Я на гары, дзе яшчэ нядаўна камандаваў апорнікам. Вёска, даліна рэчкі, уперадзе ад поля паміж ліній абароны. Там, за палямі і вёскамі бачныя тэрыконы… За амаль што дзевяць месяцаў я вывучыў усё.

Вёска ля фронта. У ёй людзі. Яны шукалі спакой, а знайшлі вайну. У садках хаты. У іх вокнах, што наглуха раз’ядноўваюць сьветы, іконы – апошняя ахова ад бяды. Тут сьвятло гасьне з першымі зоркамі, у надзеі схавацца ад вайны.

У гэтых краях ніколі не было ўкраінскай улады. Яна і ва Украіне такою не цалкам была, а тутака тым болей. Любіць Бацькаўшчыну і прадаваць яе – гэта розныя рэчы. Схіляючыся да другога, мясцовая ўлада вечна існавала. Тут людзі ўяўлялі будучыню як мінулае і чакалі яго. Яно ўсё не прыходзіла і нарэшце прыйшло. Прыйшло вайною. І нехта, хто яе чакаў, знайшоў тут вечны супакой. Навёўшы гора на тых, хто не хацеў бяды. Анішто так не прымушае да роздумаў, як супрацьлеглы вынік чаканьняў.

Зямля паміж ліній абароны. А між тых ліній фермерскія палі. Іх не забраць і ня піці з іх. Вось аруць, сеюць ды косяць між танкаў і гармат. Перада мною ўзарваныя і падбітыя дызеля ў полі. Усе на касавіцы. Пасярод поля, напаўпакошаным, напаўзгарэлым. Дзесьці чуваць кананаду, але ня бачна выбухаў. За полем полымя, гарыць прамзона і сухая трава на выганьнях…

“чыгуначная станцыя Шаўчэнкава, прыпынак…” – голас з рэпрадуктара прагнаў сон. Каля мяне сядзеў хлопчык з ноутбукам на каленях і гуляў. Ён вёў свой танк праз палі пасярод падбітай тэхнікі ў вёску, што была бачная на маніторы. Перанапружаны ўвагаю ў гульні. Ці мобыць вызваляў вёску, ці мобыць захопліваў яе, страляў без стомы…

Я ішоў праз свой вагон і суседні да буфета. Хтосьці з пасажыраў спаў, хтосьці чытаў, хтосьці паглыбляўся ў дыскусіі з суседам. А нехта, такіх даволі нямала, глядзелі фільмы ра вайну, гвалт ці гралі ў гульні на такія ж тэмы. У грамадстве нормы піша большасьць.

Хуткі цягнік са сталіцы на Дняпро гойдаў пасажыраў і адстукваў кіламетры шляху. У канцы вагону, са складзенымі разам мыліцамі, у крэсьле сядзеў жаўнер. Ягоная вайна была не ў маніторы, без права на на запасное жыцьцё.

(З нататніка пана Бродніка)

(Переклав на білоруську мову  Уладзімір Шипіла)

Світ ловив його та не впіймав

Є люди, котрі все життя тікають від себе, а є такі, котрі все життя шукають себе. Є й ті, що нескінченно то тікають, то шукають, знаходячись у невпинному пошуку. Покоління філософів розгадували загадку вічного руху співіснування в людині Душі і Розуму. Будували пояснення і самі ж їх спростовували.

Спробуйте щось пояснити, коли кричить Душа Розуму: «Я тебе не хочу знати», а Розум у відповідь: «Я тебе не хочу чути». І тоді таке утворюється блукання сумнівів, що ніби людина і є, а всередині неї ніякої впорядкованості й навмисна злість.

Тиха течія Ворскли змушувала перейматися роздумами про життя. Річка з’являлася і губилася серед мальовничого лісу, обвиваючи стрічкою високу гору зі старим монастирем на вершині. Повз дерев'яний місток пливли відображення берегів. Душа і Розум, заховавшись тут від світу, не мали між собою непорозумінь.

Чверть століття тому на цьому місці, постеливши шинель, я любив лежати, дивлячись у небо, заглиблюючись у думки про буття і майбутнє.

…От і майбутнє… Я витягую з автівки ліжник і стелю його під кронами кленів на тому ж місці. Дивлюсь у небо, заглиблююсь у думки про насущне і минуле. Оцінюючи плинність часу, підсвідомо починаю побоюватись майбутнього. Вже за плечима шлях, на котрому зібраний якийсь досвід. От тільки кількість досвіду зворотно пропорційна залишку часу...

Десь тут безперечно закопаний філософський камінь. Недарма у цім саду Григорій Савич Сковорода любив занурюватися у світ роздумів над вічними питаннями.

З боку Лебедина збиралися хмари. Запах дощу в повітрі хилив путника з Дніпровських порогів до сну. Заплющувалися очі. Ще чутно спів птахів і шелест листя на кленах. А посеред Ворскли вже відкривається важкий занавіс сцени, де розпочинається вистава сумнівів розуму й душі.

На лісовій галявині, біля банкомата штучного зеленого кольору, я побачив себе, що натискає комбінації цифр. Під супровід скрипіння термінал видав купюру, надавши сутності новенькій банкноті. На ній поряд із цифрою п'ятсот красувався портрет чоловіка середніх років. Григорій Савич? Боже... Світ ловив його, та не спіймав. Яка помста? Світ так розлютився, що намалював його на банкноті. Світ намагався зрівнятися з ним, опустивши його до себе.

Галявину залило сонячне світло. Кружляли в танку заграви. Закінчивши танок, забрали ліс і банкомат. На тому місці залишився книжковий ярмарок. Навколо книги на прилавках і зазивання продавців: «Класика!», «Жіночі романи!», «Детективи!», «Дитяча література!», «Підручники!»... Тисячі книг старих і нових. Мій погляд зустрічається з поглядом худенької літньої жіночки.

- Візьміть, пане, ці книги.

- Чому ви думаєте, що вони мені потрібні?

- Я рідко помиляюся.

На прилавках лежало повне зібрання творів Григорія Сковороди.

- Що просите?

- Що дасте...

- По нужді продаєте?

- По нужді. Міняю філософа на тепло.

Я простягнув у руці купюру. Зміняв глибину пізнань на “папірець-еквівалент”. Притиснув книги до грудей… і знову повернулися заграви. Танок вогнів у воді. Вони кружляли й підіймалися в небо, прихопивши з собою ярмарок.

Я вже глядач. Під кленами пильную дійства.

На сцені “жебраки” з різних служб. З простягнутими руками й переконливими поглядами зверталися до жінки, що несла гроші за тепло.

Не донесла… Пішла гуляти її купюра між “жебраками”, а потім далі. Була у Харкові й Переяславі, на берегах Неви і за Карпатами, столицю не оминула. Господарів міняла. Жила у гаманцях, кишенях і конвертах.

Таке хвилювання крутилось у ві сні, що холод проймав. Аж раптом стало тихо й темно. Посеред Ворскли — багатий зал. При тьмянім світлі за столом чотири пани в карти грають. Святий отець, банкір, службовець і купець. Посеред столу на сукні моя купюра, якою за книги заплатив.

Купець: Здавайте карти.

Службовець: Здаю.

Батюшка: Що там у нас?

Банкір: П’ятсот, з портретом філософа.

Купець: Добігався, а говорив, що світ його ловив та не впіймав.

Службовець: Світ піймає всіх. Хіба дурних не зловить.

Батюшка: Він не дурний. Насіяв смути в душі, що й досі впорядкувати не можемо.

 

Лягали карти на сукно. Все менш ставало світла. Чотири пани грали. Розсудливо, холоднокровно, без запалу. Просто, щоб вбити час і збудувати свої світи маленькі.

Купець: Мені хтось говорив, що пан філософ любив вино і сир голландський.

Батюшка: А хто його не любить?

Службовець: Жив при дворі.

Банкір: Дружив з генералом.

Батюшка: Та й пішки не ходив.

Банкір: Піар — велика справа. Якого треба, такого і зроблять. А що він написав, крім того, що його ловили?

Службовець: А хто читав?

Батюшка: “Смутьянін”. Трактував не так, як людям треба, святі книжки.

Службовець: Ще жоден єретик не переміг. Отож і познущалися над ним. Лежить он на столі. Він то писав, та не для нас.

Банкір: Урок. Учив весь світ, а світ його впіймав й намалював. Світ — то є бізнес, включаючи народження і смерть.

Лягали карти на сукно. Вирішувались справи. Гравці, продавши совість, купляли гріх. Не розуміючи, що до Храму Душі до вівтаря не під’їжджають, а підходять. У диспуті шукали вади і гріхи, щоб якось прирівняти мудреця до себе.

А він лежав посередині столу й мовчки їх ловив…

Пориви вітру і грім не дали додивитись сон. Краплі дощу рясними крапками замалювали відображення у річці.

З Лебедина прийшла гроза. І злива мила Світ.